Політико-географічне (геополітичне) становище
Категорія географічного положення, що характеризує становище того чи іншого просторового об’єкта по відношенню до інших, дуже широко застосовується в географії. Ця категорія має кілька різновидів: фізико-географічне положення, економіко-географічне положення (ЕГП), транспортно-географічне положення. В системі політико-географічних знань на перше місце висувається політико-географічне положення (ПГП).
Між категоріями ЕГП і ПГП немає абсолютно чіткої межі. Так, становище тієї чи іншої країни або регіону по відношенню до найважливішим економічним центрам, світовим транспортним і торгових шляхах, інтеграційним угрупованням, туристським потокам має значення не тільки для економічної, а й для політичної географії. Адже їх безпеку, нормальне функціонування в кінцевому рахунку залежать від політичної ситуації у світі. Як приклад вигідного поєднання ЕГП і ПГП можна навести малі країни і території, що відносяться до числа “квартироздавачів” або “посередників”, нині займають значне місце в міжнародному географічному розподілі праці (Сінгапур, Багами та ін.) Приклад набагато менш вигідного поєднання ЕГП і ПГП являють собою країни, що не мають виходу до відкритого моря.
Що стосується самого визначення ПГП, то, по М. М. Голубчиков, політико-географічне положення – це положення об’єкта (країни, її частини, групи країн) по відношенню до інших держав і їх групам як політичних об’єктів. ПГП держави в широкому сенсі – це комплекс політичних умов, пов’язаних з географічним положенням країни (регіону), що виражається в системі політичних взаємин з навколишнім світом. Ця система рухлива, на неї впливають процеси і явища, що відбуваються як в навколишньому просторі, так і в самому досліджуваному об’єкті. [16]
Прийнято розрізняти макро-, мезо-та мікро-ПГП.
Макро-ПГП країни або регіону – це їх положення в системі глобальних політичних взаємин. Його оцінюють в першу чергу в залежності від положення країни (регіону) по відношенню до основних військово-політичним і політичним угрупованням, вогнищам міжнародної напруженості і військових конфліктів (гарячим точкам), демократичним і тоталітарним політичним режимам і т. д. Макро-ПГП – історична категорія, що змінюється в часі. Для доказу цього твердження можна порівняти обстановку в світі в період “холодної війни” і після її закінчення.
Мезо-ПГП – це зазвичай становище країни в межах свого регіону або субрегіону. При його оцінкою особливу роль відіграє характер безпосереднього сусідства, яке, в свою чергу, визначається насамперед політичними взаєминами. Для ілюстрації достатньо навести, з одного боку, приклади відносин між ФРН і Францією, США і Канадою, Японією і Республікою Корея, Росією і Фінляндією, а з іншого – приклади відносин між Ізраїлем і сусідніми арабськими країнами, між Іраком і Іраном, Індією та Пакистаном, США та Кубою. У період, коли в ПАР панував расистський режим, сусідні з цією країною держави називали прифронтовими.
Під мікро-ПГП країни зазвичай розуміють вигідність або невигідність (як з політичної, так і з військово-стратегічної точки зору) розташування окремих ділянок її межі, характер дотику прикордонних районів з суміжними державами.
Аналізу нового геополітичного становища Росії (після розпаду СРСР) присвячена велика кількість робіт. Їх автори відзначають, що загальні втрати Росії на мезо-та мікрорівні виявилися дуже великими, як в плані руйнування колишнього єдиного політичного і економічного простору, втрати значної частини демографічного, економічного і науково-технічного потенціалу, збільшення “Північний” всієї країни і значною мірою відгородження її від Балтійського і Чорного морів, так і в суто геополітичному аспекті.
Чимало геополітичних проблем виникло у відносинах Росії з ближнім зарубіжжям, тобто з іншими країнами СНД. На західному кордоні це в меншій мірі відноситься до Білорусії, з якою в 1999 р. Росія підписала Союзний договір про створення єдиної держави, але в набагато більшою – до України і Молдавії (Крим і Севастополь, Чорноморський флот, статус Придністров’я, тарифи за перекачування російських нафти і природного газу в закордонну Європу). Після вступу країн Балтії та Польщі в НАТО виникли нові труднощі в організації сухопутних зв’язків з Калінінградською областю. На південному кордоні відбулося деяке охолодження відносин з Азербайджаном і особливо з Грузією (розбіжності з питання про шляхи транспортування каспійської нафти, про статус Абхазії і Південної Осетії, про російських військових базах і т. д.). На Південно-Сході не може не турбувати посилюється військова присутність США в деяких республіках Середньої Азії. Чимале політичне потрясіння випробували останнім часом і ті з країн СНД, де сталися “революція троянд” (Грузія), “помаранчева революція” (Україна), “революція тюльпанів” (Киргизія).
C цього переліку проблем потрібно додати необлаштованість частини державних кордонів країни, оскільки багато з них фактично “винесені” на рубежі колишнього СРСР. Російські прикордонники залишаються, наприклад, на кордоні Таджикистану з Афганістаном, тоді як на власних кордонах Росії з країнами СНД прикордонний і митний контроль не такий жорсткий. Не можна забувати і про те, що загальна протяжність кордонів Росії становить 60,9 тис. км і що дуже багато суб’єктів Федерації (майже половина) після розпаду СРСР стали прикордонними територіями.
Ще більше геополітичних проблем пов’язано з далеким зарубіжжям. На західних рубежах Росії колишні соціалістичні країни швидко переорієнтувалися у своїх політичних уподобаннях. “Просування НАТО на Схід” означає включення цих країн в західні політичні та військові структури, а входження їх до Європейського союзу – і в економічні структури. У країнах Балтії здійснюється дискримінація етнічних росіян, висуваються територіальні претензії до Росії. У Польщі та Чехії створюються елементи протиракетної оборони Заходу. На Півдні та Південному Сході ісламські держави прагнуть до залучення у свою орбіту колишньої радянської Середньої Азії та Азербайджану; складна обстановка склалася на кордоні з Афганістаном. На Далекому Сході становище Росії стало більш стабільним, незважаючи на суперечку з Японією з приводу Курильських островів.
Спроби відобразити геополітичне становище Росії на карті зустрічаються не так часто, але все ж вони є (рис. 8).
Як свого роду коментаря до цієї карті можна навести коротку характеристику геополітичного положення окремих частин сучасної Росії, дану академіком А. Г. Гранберг: “Специфіка геоекономічного та геополітичного становища Росії у сучасному світі полягає в тому, що вона стикається з найбільшими світовими економічними угрупованнями різними частинами свого величезного неоднорідного тіла. Природно, різні контактні зони відчувають різні зовнішні тяжіння. Так, регіони європейської частини і Урал економічно більшою мірою орієнтовані на об’єднувати Європу. Для всього Далекого Сходу і значної території Сибіру головне простір економічного співробітництва – це Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР). Для російських регіонів, наближених до південних кордонів від Північного Кавказу до Східного Сибіру, – це сусіди по СНД (за ними – другий ешелон – країни мусульманського світу) і континентальний Китай “. [17]
Рішення геополітичних проблем Росії в перспективі, мабуть, має бути пов’язане, по-перше, з уповільненням і припиненням процесів дезінтеграції в рамках СНД і відродженням їх єдиного економічного простору і, по-друге, з продовженням налагодження тісних політичних відносин і з Заходом і зі Сходом. Яскравим прикладом такого роду може служити укладений у 2001 р. Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Росією і Китаєм.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)