Політичний розвиток Третьої республіки (Франції) в кінці 19 століття
Основною політичною турботою Третьої республіки була боротьба за ослаблення впливу церкви, яка залишалася головною опорою монархістів. З ініціативи міністра освіти, потім – прем’єр-міністра Ж. Феррі система освіти виводилася з-під контролю церкви, були прийняті закони про безкоштовні початкових школах і жіночу освіту, з навчальних програм виключався Закон Божий. Ці заходи доповнив закон 1882 року про обов’язкове безкоштовне навчання дітей до 13 років. У школах велося громадянське виховання в республіканському дусі, при цьому підвищена увага приділялася викладанню історії. До кінця століття у Франції практично не залишилося неписьменних людей. Прийняті в 1881 р закони про свободу друку і зборів привели до різкої активізації політичного життя. У 1882 році був прийнятий закон про місцеве самоврядування; в 1884 р дозволені професійні спілки та страйки, що дозволило робочим на законних підставах захищати свої права.
Велика заслуга в утвердженні республіканських ідеалів належала Л. Гамбетта, який у своїй парламентській діяльності почав схилятися від радикалізму до помірності. “Обережність і розсудливість, ось що нам необхідно найбільше”, – говорив він. Гамбетта підтримував систему голосування за партійними списками, оскільки розраховував, що це дозволить йому провести в палату депутатів його особистих прихильників, яких “протягло б на буксирі” його ім’я. Зайнявши в 1881 р пост прем’єр-міністра, Гамбетта своїм прагненням до одноосібного лідерства відштовхнув від себе більшість республіканських депутатів.
У середовищі республіканців стався розкол. Обережна політика помірних республіканців отримала назву опортунізм – політика “слушної нагоди” або “своєчасних дій”. Проти опортуністів виступили радикали, тобто прихильники рішучих дій, вперше заявили про себе на виборах 1881 г. Їх лідером став Ж. Клемансо, який висунув гасло “радикальної республіки”. Радикали дотримувалися старої програми, яку спочатку висунув сам Гамбетта, і вимагали відділення церкви від держави, скасування сенату і збільшення податків для багатих. Вони виступали також проти колоніальної політики “опортуніста” Феррі, побоюючись, що заморські авантюри відвернуть сили Франції з Європи. Смерть Гамбетта в 1882 р і відставка Феррі в 1885 р призвели до падіння впливу опортуністів і посилення позицій радикалів. У той же час радикали протистояли також і соціалістам.
У 1870-1880-і рр. по всій Європі почалося відродження соціалізму, і Франція, яка вважалася його батьківщиною, не могла залишитися осторонь. У 1879 р була заснована соціалістична за характером Робоча партія Франції, яка відкидала мирну парламентську діяльність і проголошувала: “… наша мета є експропріація класу капіталістів, а засобом для досягнення цього може бути тільки революційна дія”. Разом з тим програма соціалістів висувала цілий ряд практичних вимог: встановлення 8-годинного робочого дня і одного дня відпочинку на тиждень, законодавче закріплення мінімуму заробітної плати, утримання за рахунок суспільства старих і інвалідів праці, відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, “наукове і професійне навчання дітей за рахунок держави і комун “. Розбіжності за програмою привели до розколу партії і утворення нових соціалістичних організацій, які довгий час не користувалися серйозним впливом в політичному житті країни. Привабливість соціалістичних ідей зросла в зв’язку з діяльністю “незалежних соціалістів”, таких як депутати Ж. Жорес і А. Мільєран. У 1893 р соціалісти, які об’єдналися в Революційну лігу для встановлення соціальної республіки, домоглися помітних успіхів на виборах і зуміли організувати власну фракцію в палаті депутатів. У 1899 р А. Мільєран став першим в світі соціалістом, який увійшов до складу уряду.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)