Політичні рамки заміщення
Вирішальна роль католицької церкви чи інших релігійних акторів як фактично опозиційних авторитарної влади вказує ще на один напрямок досліджень. Під франкістської Іспанії, Польщі, Східній Німеччині, Бразилії, Філіппінах, Ірані, в мусульманських країнах взагалі, а також у Південній Кореї та Індонезії релігійні агенти виступали не як політичні актори, покликані замінити владу. Вони втручалися в інституційні порожнечі, пов’язані із забороною політичних партій чи профспілок, не пов’язаних з владою. Механізм заміщення і трансферту місця опозиції може здійснюватися за допомогою та інших типів організацій – спортивних, культурних, кооперативних, екологічних, милосердя.
Ці організації та групи не мають специфічно політичних цілей в умовах авторитаризму. Однак у певних ситуаціях вони здатні здійснювати ідеологічне вираження тих чи інших політичних процесів, відмінне від владного розуміння. Вони виявляються здатними стати засобом підтримки автономної політизації та острівцями дистанціювання від авторитарної влади, не перетворюючись у фронтальну, нелегальну і підпільну опозицію.
Ці організації, про які ми ведемо мову, виконують функцію, яку військові називають “тилової”. Вони стають базою мереж, які, будучи неполітичними, по суті, в силу релігійного чи позаполітичного характеру, заміщають заборонені політичні мережі. Ця “тилова” підтримка, заснована на опозиційних по відношенню до влади доктринах, особливо наочно проявляється в діяльності релігійних організацій.
Термін “організація” при цьому повинен використовуватися з урахуванням деяких нюансів. Він застосовується до иерархизированной і структурованої моделі, представленої католицькою церквою. У меншій мірі він застосовний до течій, пов’язаних з Реформацією. Так, у Східній Німеччині, незважаючи на обмеження, протестантська церква була єдиною противагою мережам офіційної політизації. Ще меншою мірою цьому відповідає буддизм. Так, в Тибеті він виступає в більшій мірі як фактор ідентичності населення, позбавленого політичного вираження, ніж як організація. Ще меншою мірою це можна віднести і до ісламу, логіка якого не є екклезіастіческой і иерархизированной. Правда, всередині ісламу існують форми альтернативної релігійної спільності, наприклад брати-мусульмани. Однак недостатня структурованість тканини суспільства супроводжується в ісламі сильним впливом політико-релігійних послань. На основі чого народжуються структуровані волокна та мережі, цілі яких є політичними (брати-мусульмани). Такого роду явища перетворюються в течії, секти чи братства, які вписуються в політичний простір. Такі моменти виявлялися давно вже в Лівані та Сенегалі. Ще більш наочно це продемонструвала іранська революція і громадянська війна в Алжирі.
Механізм трансферту та поворотні рухи здійснюються різним чином. Вони можуть бути прикриттям для опозиціонерів. Напряму вони можуть ставати простором політичної соціалізації, відмінним від офіційного. Так було під франкістської Іспанії, Польщі, африканських країнах південніше Сахари, на Філіппінах часів Маркоса, і навіть у Сінгапурі, де політичне керівництво висловлювало сумніви в здатності сприяння влади з боку християнських асоціацій.
Крім політичних рамок заміщення, ці простори виконують функцію програмування для опозиції. Вони виробляють альтернативний проект в рамках полів своєї компетенції, що кладеться в основу власне політичних течій – робочі комісії в Іспанії, Солідарність у Польщі, нові профспілки в Бразилії в 1980-і рр.
Такого роду організації користуються нерідко прихованою підтримкою з боку влади, яка враховує те, що вони виражають інтереси маргінальних верств населення. Крім того, ці рухи виконують трибуну функцію, користуючись метафорою Ж. Лаво. Цю функцію виконують актори, які за визначенням не можуть прийти до влади. І влада виходять з того, що функція політичного вираження з боку таких шарів суспільства є правомірною.
Правда, існує значна різниця між толерантністю влади по відношенню до трибуни вираженню і використанням диктатурами ресурсу відкритого втечі від політики, що проводиться релігійними та спортивними організаціями. Така інструменталізація очевидна в мусульманських країнах (Єгипет, Марокко, Алжир). Бразильський військовий режим в 1964-1985 рр. сприяв розвитку спіритизму і синкретичних культів африканського походження. Нерідко диктатори звертаються до використання можливостей релігійних культів.
Так, в Радянському Союзі І. В. Сталін сприяв відродженню релігії в країні. У той же час ці механізми можуть потрапляти під опіку влади, яка прагне їх використовувати в своїх цілях.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)