Політичні погляди і вчення Гоббса
Вчення про договірному походження держави, проповідувала індепендентское політичними письменниками, ми знаходимо і у двох найважливіших англійських філософів тієї ж епохи: Гоббса і Локка. Томас Гоббс (Hobbes, 1588 – 1679) був одним з перших письменників нового часу, що дали повне і систематичне вчення про державу, засноване на чистих засадах природного права без теологічної підкладки. (Почин був зроблений голландським ученим і публіцистом Гуго Гроцием (або де Гроот), автором твору “Про право миру і війни”, 1625.)
У своїй філософії Гоббс тримався поглядів, близьких до матеріалізму й сенсуалізму, і пояснював чисто механічним шляхом не тільки явища зовнішньої природи, але і те, що відбувається у внутрішньому світі людини. Політичні переконання і суспільні зв’язки зробили з Гоббса прихильника короля, і вже в 1640 р він виклав свої погляди в невеликому рукописному трактаті “De corpore politico”. Покинувши добровільно Англію на початку революції, 1641, Гоббс оселився в Парижі, де знайшов собі заняття в якості викладача математики у принца Уельського, згодом Карла II. У наступному році він видав у невеликій кількості примірників перше своє систематичне політичне твір – “Про громадянина” (De cive), яке незабаром було їм перероблено, видано вдруге в Голландії і потім самим їм перекладено на англійську мову. У 1651 р з’явилося інше більш широке його твір під заголовком “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (Leviathan or the matter, form and power of a commonwealth). Гоббсом не довелося довго прожити при дворі Карла II, так як останній під впливом духовенства видалив його від себе, і 1652 р філософ повернувся до Англії. В епоху реставрації на нього було споруджено сильне гоніння: в 1666 р “Левіафан” був навіть засуджений парламентом, і сам автор змушений був виправдовуватися від обвинувачення в атеїзмі.
Хоча Гоббс почав свою діяльність з захисту прав королівської влади проти бунтівних підданих, проте англійські роялісти не користувалися його аргументами, і причин на те було дві: по-перше, цей філософ у своєму політичному вченні отрешился від яких би то не було теологічних міркувань і навіть напав на прагнення до самостійності з боку якої б то не було церковної влади, а по-друге, – і це найголовніше, – погляди, висловлені ним у “Левиафане”, були як би свого роду виправданням виникала в Англії диктатури Кромвеля. Вже в самий рік виходу в світ цієї книги інший політичний письменник, Фильмер, погоджуючись з ідеєю Гоббса щодо необмеженості верховної влади, знаходив все-таки єресь в його вченні про те, що основою влади є воля народу. У Франції “Левіафан” був заборонений при першій же появі книги, і її автор навіть і повернувся до Англії, головним чином, тому, що не вважав себе у Франції безпечним. Сам Гоббс в 1656 р говорив, що його книга розташувала чимало англійців до сумлінної покори існуючому уряду, а таким тоді була диктатура Кромвеля.
На політичному вченні Гоббса відбилися дві сторони тодішнього історичного моменту: по-перше, на ній позначилося початок нового звільнення політичної думки від теологічної піклування, після того, як гуманістичний рух було відтиснуті реформаційним, а по-друге, Гоббс з’явився теоретиком того державного начала, яке стверджувало тоді своє панування в суспільному житті. Гоббс був прихильником ідеї державного абсолютизму, але ставився цілком байдуже до принципу божественного походження королівської влади, захищаючи її тими ж аргументами, якими можна було захищати, наприклад, і республіканську диктатуру, і всяке інше фактичний уряд. Одним словом, в його політичній теорії знайшла найповніше своє вираження ідея світської держави, безумовно пануючого в житті нації, а така держава не могло бути симпатично теологічним захисникам королівської влади начебто Фільмера. У 1669 р Кембриджський університет навіть відняв у одного з послідовників Гоббса диплом бакалавра за те, що він розділив вчення названого філософа про необхідність коритися світській владі навіть у тому випадку, якщо вона вимагає чого-небудь противного Законові Божому.
У своєму політичному вченні Гоббс виходить з уявлення про природному стані, яке (логічно, а не історично) передувало утворенню людських суспільств. Людина зовсім не загальножительні тварина: панівна його пристрасть – егоїзм, і “людина для людини є вовк” (homo homini lupus), звідки в природному стані виникає “війна всіх проти всіх” (bellum omnium contra omnes). Так як, проте, це суперечить інстинкту самозбереження (saecuritas), то люди змушені шукати миру (quaerendam esse pacem), але досягти його вони можуть, лише відмовившись від свого права на все шляхом перенесення його на інших. Таке перенесення вимагає згоди двох воль, або договору (contractus). Стаючи на точку зору договірного походження держави, Гоббс розуміє початковий договір в сенсі єднання (unio), що створює як би одна особа з единою волею: “держава, каже він, є єдина особа (civitas est persona una), воля якого в силу зобов’язань багатьох осіб повинна вважатися волею всіх, внаслідок чого воно може користуватися силами і здібностями окремих людей для загального миру і захисту “. Особа або збори, волі якого підкоряються люди, володіє верховною владою, права якої скрізь однакові, які відмінності ні існували б між самими державами. За вченням Гоббса, вона вища законів, безвідповідальності та безкарності, безмежна або абсолютна. З погляду такого розуміння Гоббс заперечує змішане правління, як суперечить єдності верховної влади, і поділ влади, як провідне до анархії, і віддає перевагу монархії перед іншими формами, особливо ж перед демократією. У короля Гоббс бачить як би втілення народу або сам народ.
Всі свої права піддані отримують тільки від держави, а тому по відношенню до нього позбавлені яких би то не було прав. У природному стані немає власності, оскільки у кожного кожен може все відняти, але раз держава встановлює власність, то воно ж може її і відняти. У природному стані люди ще можуть мати своє судження про добро і зло, але в державному побуті правила добра і зла визначаються законом і підданий не повинен уявляти, що він має право по-своєму міркувати про цей предмет. Ось чому, думає Гоббс, піддані ніколи не здійснюють гріха, діючи за приписами влади, бо вважати гріхом виконання повелінь владі – значить привласнювати собі судження про добро і зло. Держава ж в політичному вченні Гоббса є виясняють природного закону, в якому відкривається воля Божа, а що стосується відвертою релігії, то і тут право її тлумачення не може бути надано кожному віруючому, тому що це повело б до анархії, а повинна бути віддана церкви; але сама церква з незалежною верховною владою існувати не може, так як тоді в суспільстві було б дві держави, т. е. виникла б анархія, так що врешті-решт і тут компетентно лише одну державу.
Одним словом, це було вчення про повне поглинання особистості державою, які б приватні застереження ні робилися самим Гоббсом, коли він не хотів або не вмів бути цілком послідовним. У новий час в суспільстві феодального походження, виховати в принципах католицизму, відбувалося паралельне розвиток початків державності й особистості, нерідко стикалися між собою, наприклад, в реформаційну епоху з питання про те, що таке релігія, т. Е. Є вона справа держави або справа одиничної особистості, а крім того, що стикалися між собою і з інших приводів. У політичних поглядах Гоббса і виразилося розвиток державного початку, який досяг до середини XVII ст. вже вельми значної сили. Абсолютно так само інший початок, т. Е. Початок особистості, знайшло найвище своє вираження в політичній філософії Локка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)