Політичне життя СРСР після Великої Вітчизняної
У післявоєнному суспільстві зріло розуміння необхідності змін. З війни прийшла людина, яка на багато дивився вже іншими очима. Переможці, фронтовики стали основою “критичної маси”, найбільш гостро реагувала на больові точки дійсності, і насамперед на найголовніше питання послепобедная днів: як жити далі? Мисляча частина радянського суспільства стала всерйоз замислюватися над долями соціалізму в країні. Об’єктивно це піднесення народної самосвідомості таїло в собі загрозу тоталітаризму, режиму безмежної особистої влади, наближало крах “сталінщини”. Однак подальше зміцнення адміністративно-командної системи, ідеологічний пресинг раніше працювали на посилення культу особи Сталіна, якому офіційна пропаганда, а нерідко і масову свідомість приписували практично всі досягнення партії і народу.
Розпочатий було пошук шляхів демократизації життя, оптимальної моделі післявоєнної економіки виявився вже вкотре не до двору і був законсервований. У керівництві країни знову восторжествувала жорстка лінія, що веде до зміцнення старої системи суспільних відносин, політичних і господарських структур.
У керівництві країни назрівали серйозні кадрові перестановки. Минулий в березні 1946 р Пленум ЦК ВКП (б) поповнив новими силами Політбюро і Оргбюро ЦК. На відміну від Політбюро, Оргбюро було сформовано з нового покоління партійних керівників, які зарекомендували себе в роки минулої війни. На порядку денному знову встала “кадрова революція”, проте система включила захисні механізми. З керівних постів усувалися люди, відомі своїми самостійними поглядами, посилився ідеологічний диктат партії у сфері духовної культури, посилився контроль над громадським життям.
Тільки близько 20% з 2 млн 270 тис. Військовополонених, які повернулися в країну з полону, отримали можливість повернутися додому. Решта були направлені в армію, в робочі батальйони, потрапили до таборів або на заслання. Продовжилися, хоча і в меншій мірі, ніж наприкінці 1930-х рр., Репресії в армії. Був переведений з посади заступника Наркома оборони і заступника Верховного Головнокомандуючого на посаду командувача Одеським, а потім Уральським військовим округом Маршал СРСР Г. К. Жуков. У 1946 р були віддані під суд честі заступник міністра Збройних Сил СРСР, головнокомандувач ВМФ адмірал Н. Г. Кузнєцов, а разом з ним адмірали Л. М. Галлер, В. А. Алафузов, Г. А. Степанов. І хоча вина адміралів була не доведена, останні два отримали по десять років в’язниці, а Л. М. Галлер – чотири роки. Н. Г. Кузнєцов був понижений у званні до контр і посланий до Хабаровська заступником головкому по Далекому Сходу. У 1946 р були арештовані двічі Герой Радянського Союзу, Головний маршал авіації А. А. Новиков; член ЦК ВКП (б), Герой Соціалістичної Праці, нарком авіаційної промисловості А. Шахурин та інші керівні працівники. Всього за сфабрикованою справою працівників авіаційної промисловості (“справа авіаторів”) було заарештовано 37 генералів, які протягом шести років перебували під слідством без пред’явлення звинувачення.
Поряд з “справою авіаторів” були сфабриковані і розстрільні “справи” маршала авіації С. Худякова, генерал-полковника В. Гордова і т. Д. У 1950 р були розстріляні звільнені з фашистського полону генерали П. Понеделін і Н. Кирилов. Багато радянських командири і політпрацівники піддалися репресіям “за зустріч на Ельбі” (контакти з військовослужбовцями США та Англії).
Депортації та арештів в районах Західної України і Прибалтики піддалося не менше одного мільйона чоловік. Тут у перші повоєнні роки в широких масштабах продовжилася насильницька колективізація. Кілька років йшла запекла боротьба з підпільній збройній організацією українських націоналістів (ОУН), а також з партизансько-диверсійними групами в Прибалтиці.
Влітку 1946 керівництво країни за найактивнішої участі А. А. Жданова розгорнуло широку кампанію проти будь-якого прояву незалежного інтелектуальної творчості, “низькопоклонства перед Заходом”. Одним з перших ознак початку цькування російської інтелігенції стало створення в серпні 1946 р журналу “Партійне життя”, покликаного встановити партійний контроль над усіма явищами художньої, наукової і духовного життя країни.
У тому ж місяці ЦК партії в особі того ж А. А. Жданова обрушився з гнівними нападками на ленінградські журнали “Ленінград” і “Зірка”, що стали, на думку Сталіна, провідниками чужою радянському духу ідеології. Публікували в цих журналах свої твори поетеса А. А. Ахматова і сатирик М. М. Зощенко були виключені зі Спілки письменників, що практично означало неможливість публікувати свої твори без особливого дозволу. Журнал “Зірка” отримав догану, а “Ленінград” був закритий. Одночасно розгрому зазнали “безідейні” фільми “Велике життя” Л. Лукова і друга серія “Івана Грозного” С. М. Ейзенштейна.
Новий тижневик “Культура і життя” наприкінці 1946 року почав кампанію проти “декадентських” тенденцій в театрі, зажадавши виключити з їх репертуарів все шедшие до цього на сцені п’єси зарубіжних драматургів. У 1947 р звинувачення обрушилися на Шосту симфонію С. С. Прокоф’єва, “Поему” А. І. Хачатуряна і оперу В. І. Мураделі “Велика дружба”; зазнало критики творчість Д. Шостаковича. Спеціальна постанова ЦК ВКП (б) 10 лютого 1948 “Про декадентських тенденціях у радянській музиці” не тільки засудило творчість названих композиторів, а й розв’язало “чистку” Спілки композиторів.
З кінця 1948 року була розгорнута кампанія боротьби з “космополітизмом”, першим актом якої стала заборона на вступ у шлюб радянських громадян з іноземцями. Надалі ця кампанія прийняла явно антисемітський характер. У Мінську співробітниками МГБ був убитий видатний радянський артист, художній керівник Єврейського театру С. М. Міхоелс. Був розпущений Єврейський антифашистський комітет. Його члени і співробітники були арештовані і засуджені. Ряд видатних діячів радянської та єврейської культури були розстріляні в 1952 р
Продовженням антисемітських акцій, що проводилися в країні, стало так звана “справа лікарів”, сфабриковану органами державної безпеки в кінці 1952 – початку 1953 рр. Ряд найвизначніших медичних фахівців, багато з них – євреї, були звинувачені у змові з метою знищення найбільших політичних і громадських діячів СРСР. Тільки смерть І. В. Сталіна призупинила подальший хід слідства. Нічого не підозрювали про своїх “злочинах” лікарі були звільнені.
Проведені в 1947-1951 рр. погромні кампанії в області філософії, історії, політекономії, мовознавства привели до шельмування багатьох відомих російських вчених, звільненню з роботи і засланні з великих наукових центрів у віддалені райони Сибіру та півночі країни. У ході цих т. Н. “Дискусій” “істинність” тих чи інших наукових положень визначали партійні органи. Наприклад, в мовознавстві багато років панівне становище займала теорія Н. Я. Марра, яка вважалася справді марксистської. Прихильники Н. Я. Марра звинувачували незгодних з ними в ідеологічних гріхах. Але в 1950 р І. В. Сталін опублікував статтю “Марксизм і проблеми мовознавства”, піддавши погляди Н. Я. Марра нищівній критиці. Після цього вищим авторитетом у мовознавстві став Сталін.
Сумну популярність в історії радянської науки того часу отримала серпнева сесія ВАСГНІЛ 1948 р в ході якої шарлатан Т. К. Лисенко, який став президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна, і його прихильники, зі схвалення Сталіна, піддали шельмуванню і переслідуванню генетиків і біологів – “менделістів”. Кілька сот відомих вчених і їхніх учнів були вигнані з академії і наукових інститутів. У країні були заборонені також кібернетика, соціологія та інші найсучасніші по тому часу галузі наукових знань.
Посилення ідеологічного і політичного впливу на радянських громадян в 1945-1953 рр. являло собою вершину сталінізму як політичної системи. І. В. Сталін як єдиновладно управляв країною. Він розширив і зміцнив репресивні органи і концентраційну систему. У 1946 р були утворені Міністерство внутрішніх справ (МВС) та Міністерство державної безпеки (МДБ). Відображенням усилившейся в оточенні Сталіна боротьби за владу стали численні перестановки в керівництві МВС і МДБ, послаблення ролі Л. П. Берії і так зване “ленінградська справа”.
Суперництво між видними соратниками І. В. Сталіна Г. М. Маленковим і А. А. Ждановим проходило з перемінним успіхом. У 1946 р Маленков був виведений з Оргбюро ЦК і відправлений на роботу в Ташкент. До Москви його повернули в початку 1948 р цей час падає роль Жданова. Незабаром після смерті останнього в серпні 1948 почалося “ленінградська справа” – “чистка” колишніх соратників А. А. Жданова. Вона була проведена за мовчазної згоди Сталіна. Акція, організована Г. М. Маленковим спільно з Л. П. Берія, призвела, до репресій в 1949-1952 рр. стосовно приблизно дві тисячі партійних, господарських і державних діячів Ленінграда; до розстрілу близько 30 чільних керівників, що проявили себе з найкращого боку в роки Великої Вітчизняної війни. Були розстріляні: голова Держплану, член Політбюро Н. А. Вознесенський, секретар ЦК ВКП (б) А. А. Кузнєцов, голова Радміну РРФСР М. І. Родіонов, партійні та радянські керівники Ленінграда і області П. С. Попков, П. Г. Лазутін, Я. Ф. Капустін та інші.
Розгорнулися в кінці 1951 і 1952 рр. нові кампанії в пресі проти “кумівства”, “бюрократичного переродження” низки партійних і радянських працівників стали певною мірою початком нового витка перестановок в партійному керівництві країни. Проведений в 1952 р XIX з’їзд партії перейменував ВКП (б) в КПРС. Політбюро було замінено більш громіздким Президією, налічували 25 членів і 11 кандидатів; значно зросла також чисельність Секретаріату і самого ЦК. І. В. Сталін виявив відкрите невдоволення діяльністю В. М. Молотова, А. І. Мікояна і К. Є. Ворошилова. “Справа лікарів” і “мингрельское справа” значно послабили позиції Л. П. Берії. Однак послідувала 5 березня 1953 смерть І. В. Сталіна запобігла нову хвилю репресій у вищому ешелоні влади. Пишні похорони і загибель сотень людей, фанатично відданих “геніальному вождю”, в тисняві на вулицях Москви стали заключним акордом сталінської епохи.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)