Політична стратегія і політичне рішення

Як відомо, політична стратегія – це напрям і спосіб здійснення політичної діяльності державою, партіями та іншими політичними інститутами, що характеризуються орієнтацією на загальні довгострокові цілі, великомасштабні завдання, а також використанням відповідних ресурсів. Політична стратегія визначає довгострокові цілі політичного, соціально-економічного і духовного розвитку, основні етапи та їх послідовність; принципи та пріоритети, засоби мобілізації ресурсів і т. д. Політична стратегія втілюється в політичному курсі, який спрямовується і фіксується в теоріях, політичній доктрині, програмою.

Таким чином, політична стратегія (Р) – це сукупність: довгострокових цілей (А), політичних (управлінських) рішень (технологій) їх досягнення (В), використовуваних ресурсів (С).

Умовна формула політичної стратегії може бути представлена ​​у вигляді

(Р) = (А) + (В) + (С).

Особливо відзначимо, що стратегію характеризує не тільки певну наявність у ній всіх необхідних її складових – цілей, ресурсів, політичних рішень, але і їх обов’язкове відповідність один одному, їх принципова сумісність. Саме в останньому умови і полягає принципова можливість перевірки правильності прийнятого політичного рішення. Якщо воно відповідає політичній стратегії, сполучається з нею, є її органічним елементом, то тоді політичне рішення, принаймні, в рамках діючої стратегії вірно і має право на свою реалізацію в політичній практиці. Якщо політичне рішення принципово розходиться з панівною політичною стратегією, то або політичне рішення не пройшло перевірки на адекватність і відповідність політичній кон’юнктурі, або пора міняти саму цю пануючу політичну стратегію.

Політичне рішення – це і акт вольового зусилля того, хто приймає рішення. Добиватися поставленої мети в політиці – це значить зустріти можливу протидію інших учасників політичних подій, отже, передбачити прояв значних вольових зусиль з реалізації. Політичне рішення передбачає також можливість застосування санкцій щодо тих суб’єктів (індивідів, груп, організацій), які не визнають зобов’язань, що накладаються на них даними цілями.

Політичне рішення – це завжди складне діалектичне переплетення об’єктивного і суб’єктивного в політичному процесі. Практично завжди політичне рішення доводиться приймати в умовах високого ступеня емоційної напруженості, спричиненої, з одного боку, браком часу для спокійного і досконального вивчення всіх аспектів проблеми і оцінки можливих наслідків рішення, з іншого – тиском зацікавлених в тому чи іншому варіанті рішення груп.

Психологічна середу, в якій проходить процес прийняття політичного рішення, практично завжди є несприятливою, серйозно ускладнює пошук найбільш раціонального варіанту. Проте можна виділити ряд умов, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об’єктивності та реалістичності політичного рішення.

(1) Важлива доцільність прийняття рішення. Необхідно мати чіткі відповіді на питання: навіщо приймається рішення, з якою метою, для чого? Чи приймається політичне рішення під тиском того чи іншого політика, щоб задовольнити його амбіції, або в інтересах дуже вузькою угруповання осіб – все це повинно бути з’ясовано до початку роботи над політичним рішенням.

(2) Важлива вимога – своєчасність розробки рішення. Не можна ні забігати вперед, ні тим більше запізнюватися.

(3) Необхідна системність в обліку чинників, значущих для прийняття рішення. Слід мати на увазі, що будь-яка політична проблема носить комплексний, багаторівневий характер, володіє безліччю аспектів. Тому обов’язкова вимога – всебічність і повнота аналізу та оцінки всіх даних про ситуацію, яку слід змінити політичним рішенням, всебічність і повнота аналізу та оцінки всіх наслідків прийнятого політичного рішення. Якщо говорити більш виразно про ті найважливіші факторах, на які потрібно зробити особливий наголос, то це ті самі фактори, про які ми вже говорили, – цільові, ціннісні, ресурсні, середовищні, стартового стану політичної кон’юнктури і т. д.

(4) Потрібні корекція, внесення необхідних змін – як у саме рішення, так і в механізм його реалізації, що включає модифікацію мети, часу досягнення, засобів і способів реалізації поставленого завдання. Необхідність корекції виникає внаслідок появи нових обставин, умов діяльності, що веде до зміни ситуації після ухвалення рішення.

(5) Слід враховувати, що завжди існує небезпека неадекватної оцінки політичної ситуації, вона випливає з об’єктивної нездатності відобразити все різноманіття складових її елементів, тенденцій і протиріч. Спрощення або абсолютизація, перебільшення значення того чи іншого аспекту політичної ситуації ведуть до прийняття неправильного політичного рішення. Всебічний облік політичної ситуації, її найважливіших, провідних компонентів, основної ланки робить вирішальний вплив на успіх чи невдачу процесу ухвалення рішення.

У суспільстві з досить високим рівнем політичної культури прийняті рішення в основному відповідають вищевикладеним головним вимогам, і тому їх реалізація не порушує цілісності і стабільності політичної системи суспільства в цілому. Там же, де дані вимоги не враховуються або враховуються не в повній мірі, прийняті політичні рішення нерідко призводять до серйозних політичних криз.

Необхідно відзначити, що в західній політології, і насамперед у США, в роки Другої світової війни почалося формування спеціальної теорії прийняття політичних рішень. Саме тоді з’явилися дослідження, пов’язані з обгрунтуванням готівки аспектів цієї теорії: розробка системи супідрядних рішень та умов їх оптимальності, раціоналізація техніки їх прийняття, виконання та оцінки результатів.

Спочатку ці дослідження були підпорядковані головним чином військовим цілям, потім торкнулися сферу ділового світу і лише після цього стали все ширше проникати в область політичного управління.

Значний внесок у розвиток теорії прийняття політичних рішень вніс американський політолог Г. Саймон, який сформулював її найважливіші принципи у багатьох своїх роботах, і насамперед у таких як “Адміністративне поведінка” (1947) і “Нова наука управлінських рішень” (1960). На думку Саймона, теорія прийняття рішень не тільки лежить в основі механізму всякого, у тому числі політичного, поведінки в суспільстві, а й зумовлює характер організаційної структури цього суспільства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Політична стратегія і політичне рішення