Політична модернізація

Це, мабуть, навіть не єдина теорія, а якесь теоретичне напрямок, що включає в себе дуже різнопланові концепції, об’єднані лише вихідним задумом. Суть його полягає в висхідній до М. Вебером ідеї виділення в історії двох типів товариств – традиційного і сучасного. У першому з них панують відносини особистої залежності, існує маса бар’єрів соціальної мобільності, переважає орієнтація на релігійні та метафізичні цінності, поведінку людей визначають звичаї і традиції, влада переважно авторитарна. У Європі, наприклад, такий тип товариств існував приблизно до XVII ст. “Сучасний” же тип суспільства характеризується раціональною організацією, секуляризацією основних інститутів, автономізацією індивідів та його орієнтацією на інструментальні цінності (технології, точні науки, споживацтво, прогрес). “Сучасність” передбачає високу соціальну мобільність і активність людей, підпорядкування закону, а не особам, прагнення влади до демократичних форм. На марксистському мовою – це капіталізм, в нині прийнятої соціологічної термінології – індустріальне і постіндустріальне суспільство.

Всі нинішні розвинені країни здійснили зміну традиційного типу розвитку на сучасний приблизно з кінця XVII до початку XX ст. Цей період в частині зміни традиційних політичних структур та набуття ними сучасного вигляду і називається політичною модернізацією. Таким чином, цей термін позначає і певну стадію у розвитку політичної системи, і процес її перетворення.

Зазвичай виділяються два основних типи модернізації: первинна (Західна Європа, Північна Америка) і вторинна, або “наздоганяльна” (Росія, Близький Схід, Латинська Америка), модернізації. Послідовність процесів первинної (європейської) модернізації загальновідома: Реформація і Просвітництво перетворять духовну сферу, потім трансформуються економіка і соціальна структура, на основі чого виникає громадянське суспільство, яке формує, у свою чергу, відповідну йому нову політичну систему.

“Наздоганяльна” модернізація ускладнена тим, що неможливо дотримати “природну” логіку дозрівання західних політичних інститутів – їх доводиться вводити штучно. Але одні елементи суспільства можуть до цього моменту цілком відповідати необхідним кондиціям, інші – лише складатися, а треті – і зовсім відсутні. Тому головною умовою успіху вторинної модернізації прийнято розглядати допомогу країн, що вже вчинили модернізаційний перехід.

Автори теорії політичної модернізації (найвідоміші Г. Алмонд, Д. Аптер, С. Айзенштадт) спочатку виходили з постулату універсальності основних цінностей західної цивілізації і що з нього необхідності для всіх без винятку країн рано чи пізно “модернізувати” свою політичну систему на сучасний ( західний) лад. Політична модернізація розумілася, насамперед, як ліквідація в “відсталих” країнах традиційних інститутів влади і заміна їх на західні зразки, включаючи парламентаризм, партійні системи, поділ влади і т. д. Така перебудова політичної сфери подавалася як неодмінна умова успішного соціально-економічного розвитку.

Однак на практиці все виявилося не так просто. Спроби прямого впровадження західних політичних стандартів в 1970-1980-і роки в країнах афро-азіатського і латиноамериканського регіонів аж ніяк не привели їх до процвітання. Та й самі впроваджувані політичні структури виявилися малоефективними: свавілля бюрократії, корупція, зростаюче розшарування суспільства і підвищена конфліктність стали мало не нормою життя багатьох “наздоганяючих” країн.

У результаті теоретикам політичної модернізації довелося послабити упор на західні зразки і визнати необхідність більшої уваги своєрідності історичних та національних умов реформування політичних систем. Було засвоєно також, що традиційні інститути й цінності зовсім не обов’язково перешкоджають модернізації, але можуть бути вбудовані в нові політичні структури. У зв’язку з чим виникла ідея “часткової модернізації”. Крім того, стало ясно, що вторинна модернізація зовсім не приречена на успіх навіть при масованої допомоги Заходу і що можуть бути й регресують, і навіть тупикові види модернізації.

Але як би там не було, основні принципи розуміння процесу політичної модернізації залишилися колишніми. Її параметри описуються, як правило, такими характеристиками:

(1) централізація і посилення державної влади на загальнонаціональному рівні;

(2) зростаюча диференціація і спеціалізація політичних інститутів;

(3) постійне розширення політичної участі мас;

(4) ослаблення традиційних політичних еліт (родових, кланових) і заміна їх модернізаторськими;

(5) формування зрілої політичної культури тощо

В цілому ж політична модернізація розглядається нині як функція загальної соціальної модернізації традиційних суспільств. Показники її здійснення: використання сучасних технологій, розширення вторинного (переробка) і третинного (послуги) секторів економіки, зростаюча соціальна автономія і мобільність індивідів, розвиток ЗМІ, ідеологічний і ціннісний плюралізм та ін.

Що ж стосується ситуації в сучасній Росії, то її цілком можна розглядати у світлі теорії політичної модернізації як типовий варіант модернізації “навздогін”. За останні двадцять років наша політична система пережила радикальні структурні перетворення: виникла багатопартійність, з’явилися інститути парламентаризму, президентства, конституційного суду, помінялися органи влади на регіональному та місцевому рівнях, вибори стали альтернативними і т. д. Однак безперечні успіхи модернізаторськими толку супроводжуються і серйозними проблемами. Вони також типові для країн, що переживають вторинну модернізацію, – це і корупція, і низька ефективність державного управління, і слабка легітимність влади, і багато іншого. Причину невисокою віддачі нових представницьких інститутів багато політологів схильні бачити в їх неукоріненість в структурах ринкової економіки та громадянського суспільства, які тільки починають створюватися, в той час як за сценарієм “первинної модернізації” вони служать фундаментом політичної системи. Ну а коли незабаром фундаменту ще немає, то вся політична споруда виявляється хиткою і нестійкою. У результаті політична влада, намагаючись здійснити непопулярні заходи з лібералізації економіки та приведення її до ринкових стандартам, змушена постійно зупинятися на півдорозі, чіплятися за традиційні, дориночние механізми і способи управління. Але яким би не був реальний хід найближчих подій навіть у такій великій і впливовою країні, як Росія, переламати загальну тенденцію перехідних змін світового політичного процесу він не зможе. Спрямованість таких змін однозначна: від тоталітаризму й авторитаризму – до демократії. Це емпіричний факт. У цьому плані цікаво спостереження американського політолога С. Хантінгтона. Розмірковуючи про глобальну демократичної еволюції в XIX-XX ст., Він відзначає “хвильовий” характер цього процесу. Таких хвиль демократії Хантінгтон налічує три. Перша з них розтягнулася в часі мало не на сто років – 1828-1926 рр. Пік же її припав на період закінчення Першої світової війни – 1914-1918 рр., Коли впали Австро-Угорська, Російська і Оттоманська імперії і демократичний ентузіазм мас вилився у створення ряду, принаймні, що претендували на демократичність держав.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Політична модернізація