Політична діяльність

Серцевину політичного процесу, його, мабуть, головну складову утворюють власне дії людей, пов’язані із здійсненням політичної влади або впливом на неї. Першою, самоочевидною характеристикою політичної діяльності є, звичайно, її неоднорідність. Одна справа акції, вчинки і навіть слова політичних лідерів або офіційних осіб, і зовсім інша – політична активність пересічних громадян, що зводиться в основному до періодичного голосуванню на виборах да спорадичні участі в яких-небудь мітингах і маніфестаціях. Але якщо політично діяльну меншість (політичні лідери, активісти, державні чиновники) спирається в основному на “вміння” – професіоналізм, красномовство, організаторські здібності, то звичайним людям доводиться “брати числом” у своїх спробах направити хід політичного процесу в потрібне русло. І оскільки такі спроби нерідко бувають вдалими, скидати з рахунків політичну активність індивідів було б невірно.

Але тим не менш, виходячи з різниці “вагових категорій” різних суб’єктів політики, доцільно підрозділити політичну діяльність на три основних види:

(1) державне управління;

(2) політичне лідерство і керівництво;

(3) політична участь пересічних громадян.

Оскільки проблеми політичного лідерства і держави розглядаються в інших розділах цього підручника, зупинимося тільки на специфіці політичної участі.

Під політичним участю в політології розуміють непрофесійну діяльність рядових учасників політичного процесу, їх залученість в тій чи іншій формі в механізм функціонування політико-владних відносин.

До основних форм політичної участі зазвичай відносять:

(1) голосування на виборах і референдумах;

(2) участь у політичних мітингах і демонстраціях;

(3) членство в політичних партіях і рухах;

(4) добровільну допомогу виборчим кампаніям конкретних осіб і організацій і т. д.

У західній політології напрацьовано чимало типологій політичної участі, що виділяють різні його форми за багатьма підставами. Так, американський політолог С. Хантінгтон розрізняє залежно від мотивації дій два основних види політичної участі: автономне (виражає свідомо зумовлені форми включення індивіда в політику) і мобілізоване (вимушене участь у різних політичних діях і процедурах під тиском держави, впливом страху та інших неполітичних стимулів). Перший тип політичної участі переважає в західних ліберальних демократіях, другий – поширений переважно в авторитарних і тоталітарних суспільствах.

По відношенню до діючого в державі законодавству традиційно виділяються конвенціональні (тобто легальні, законні) і неконвенціональні форми політичної участі. До останніх можна віднести участь у незаконних демонстраціях, відмова коритися розпорядженням влади, несанкціоновані політичні страйки, протестні голодування, терористичні акції та інші “крайні” форми поведінки.

Одним з найбільш популярних показників ступеня політичної участі громадян є їхня електоральна (виборна) активність. Так, за даними всеросійського опитування, проведеного ВЦИОМ (Всеросійський центр з вивчення громадської думки) в липні 2007 р, у всіх або майже у всіх проходили в Росії за останні роки виборах (парламентських, президентських, місцевих) брало участь 43% опитаних. Ще 37% в деяких виборах брали участь, в деяких немає. А 18% не брали практично ні в одних виборах.

Однак практично для всіх країн характерно, що активність виборців на загальнонаціональних виборах значно вище, ніж в місцевих виборних кампаніях. У грудні 2007 р на вибори в Державну Думу стало 63% виборців, а в березні 2008 р у виборах Президента РФ брало участь вже 70%.

Емпіричними дослідженнями виявлено безліч кореляцій між ступенем політичної участі і різноманітними соціальними характеристиками людей, такими як стать, вік, освіта, матеріальне благополуччя і ін. Встановлено, що ступінь залученості в політику у середньостатистичної людини тим більше, чим вище у нього рівень освіти і матеріальний достаток. Особи з низькими доходами і невисоким освітою, як правило, політично пасивні. Чоловіки зазвичай більш активні в політичних діях, ніж жінки. Найбільш активний “політичний вік” – від 35 до 55 років. Результати вищезгаданого опитування ВЦВГД показують, що частка електорально активних громадян Росії зростає з 26% серед молоді 18-24 років до 55% у старшій віковій групі “60+”, а частка які брали участі у виборах відповідно скорочується з 40 до 10%. Електоральна активність вище середньої в групі опитаних росіян з вищою і незакінченою вищою освітою (50%). Найменш активні респонденти із середньою загальною освітою (37%).

Молодь відрізняє певний радикалізм у виборі форм політичної участі. У той же час найбільшу схильність до протестних дій під час криз проявляють не ті, чиє становище і до цього було неважливим, а в основному люди, які вже мали досвід поліпшення свого становища і надіються

Загалом-то, все це досить очевидно і очікувано. Головна ж проблема в аналізі політичної участі полягає у визначенні його оптимальних меж: який рівень політичної активності громадян може бути прийнятий за норму? Вирішення цієї проблеми знаходиться десь між двома полюсами: радикально-демократичним і елітістскіх.

До першого з них тяжіють концепції, які вважають, що якщо політика неминуче зачіпає інтереси кожного, то і впливати на формування політичних інститутів і прийняття політичних рішень повинні всі без винятку. Гасло максимально широкої участі громадян в управлінні державою і понині досить популярний.

Конкуруюча з таким підходом елітістскіх позиція, навпаки, закликає обмежити участь мас в політиці розумними (невеликими) межами, не без підстав побоюючись політичного непрофесіоналізму і руйнівного характеру дій зазвичай аполітичних громадян.

Логічні аргументи добрі в обох сторін. Реальна ж практика тривалого стабільного існування ліберальних демократій західного зразка показує, що загальна політизація населення і справді не є необхідною для успішного виконання політичної системою своїх функцій. Більшість жителів північноамериканських і західноєвропейських країн зазвичай не виявляють великого інтересу до політики, обмежуючи свою активність у цій сфері лише голосуванням на виборах. Так що відому аполітичність громадян (якщо вона викликана відсутністю занепокоєння за добре налагоджений державний механізм) цілком можна розглядати як фактор політичної стабільності і, отже, суспільну цінність.

Однак у цьому є і свої мінуси. Подібна ситуація хороша в соціально та економічно благополучні епохи. Але станься серйозну кризу, і тривалий байдужість народу до політики, відсутність навичок пошуків компромісів у міжгрупових конфліктах, неминуча в зв’язку з цим радикалізація вимог тощо можуть зіграти дуже негативну роль. Тому і в даній проблемі, мабуть, краще дотримуватися правила “золотої середини”. Одно небезпечні крайності: як тотальна залученість громадян у політичну боротьбу, так і їх повна байдужість до політики. Головна чеснота древніх – помірність – застосовна і в політиці.

Втім, подібні міркування доречні лише в невеликій, найбільш розвиненої частини нашого світу. У світі ж іншому можна припустити наявність тенденції до розширення та інтенсифікації політичного участі. Що пов’язано з поступовим відходом у минуле найбільш одіозних тоталітарних і авторитарних режимів і нехай повільним, але все ж постійним рухом багатьох держав до демократичної організації політичного життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Політична діяльність