ПОЕТКА ВОГНЯНИХ МЕЖ (Олена Теліга)

Олена Теліга

(21 літня 1907 – між: 13-21 лютого 1942)

Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетховена, бо твердження латинців відноситься, очевидно, до мистців взагалі. Як на пророків, сходить на них – коли вони з Божої ласки – Дух Святий, відкриваючи їм речі, не знані не лиш звичайним смертним, а часом – перед тим – і їм самим. В шалі натхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерти, і сама мова їх стає загадковою і містерійною. їх мову, як мову Данте або нашого Кобзаря, відшифровують потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їх відчуття виливаються їм неначе в трансі – на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.

Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі “прудконогої Діяни” (“кругом пані” – казав Шевченко), горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нещадкам.

Такий був і стиль її поезії. Ставляла до себе, як до поетки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезії. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на видання збірки. Коли мала перетворити, вилляти в остаточну, закінчену форму – “далекий шум незроджених поезій” своїх, шукала для кожної емоції слова, яке віддало б її точний сенс.

Кожному почуванню мало відповідати лише одне-єдине слово, що пасувало до тієї емоції. І того слова шукала не раз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніяльний дар в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з вчорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті – плід, в життю – смерть, в смерті – життя…

Архіектонічна будова її віршів не має того строкатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає в інших. В Олени Теліги – шляхетність ліній, скупість, ляконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на кам’янистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість лінії, пружність будови. Загальне враження чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного – в небо, в височину.

Подібна й кольористика її поезії. Не знайти в них “тріпотно пестливих” або “рожево мрійних” барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з контрастових барв – не холодних, а гарячих.

* * *

Що поривало її уяву в крутіж нового танцю? Передусім її поривчаста, трагічна натура. Крім того – передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше! Тут з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю. Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія, – це: вихор, вогонь, пожежа, “весняна бурхлива завірюха”. “Роздерти звички, як старі котари”, “віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів”. Іти у “задимлений чорний морок” незнаного і жданого прагне вона…

* * *

…Часто спадають на людину й на цілі народи враз – “удари і дари Господні”.

Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лише насолоди героїчним чином, буйним шалом, але й присмак сліз і крови страждання. Тому передчуття цієї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком “меду і полину”.

Звідки береться ця подвійність?

Як людина, що гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крови. Іноді й саме життя. У неї завжди приходять такі вирази – як “дерти рамки”, “душі роздерте плесо”, “розбити вікно”, зробити вилім в мурі і т. д. Але хто дре рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу! Хто вандрує краєм пропасти, на гірські шпилі, може звалитися з кручі! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середньовіччя, по довжелезній драбині вдряпується на вали здобуваної твердині, може бути зіштовхнений в провалля. З тим, хто переступає межу, є, як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ: тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль, і радість, що нова людина прийшла на світ.

Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче порвати кайдани і “вражою злою кров’ю волю окропити”, проливає і потоки власної крови. Поетка знає, що – “не чіпають тільки раба”, знає, що хто вандрує по шпилях, того “чекає прірва на кожнім кроці”. Знає більше: що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння та хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари! Посилала ж прокляття старому світу! Як же ж не повстала б проти неї ціла зграя не тільки Пилатів, Іродів, але й “рідних” Юд і фарисеїв? Та й збаламучена товпа народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.

Хто ступив на цей шлях, чи міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю? В своїй поезії Теліга часто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші “Чорна площа” або у другім – “Поворот”. І в її прозі, в статтях і в есеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри. Таке нове вірую несла вона в своїй поезії…

* * *

Віра і любов… Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталамм і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. її віра, її любов не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.

Що таке віра? Це – “здійснення ожиданого, певність невидимого” – дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить – того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими “доказами”. Той піде по воді, і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невелічимою – як на людський розум – хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п’яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.

Цю віру мала Теліга…

* * *

Справжня поезія – це містерія, тайна, як кожне мистецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, ці жерці і жрекині, повідають нам не щось вивчене або вичитане, а – їм самим не відомо, ким або чим зіслане й відкрите згори…

Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами – укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі – вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярности життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитива й негатива, болю і радости? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як – межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерти, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?

Ці питання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, – всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимось незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з’явища бувають, і, коли ми хочемо збагнутії цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, – “всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях – є власне християнські елементи в них”.

* * *

Що таке екстаза? – Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас – атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамаска. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хоч би за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти. Вся філософія “її маленької розміром збірки поезії, але такої глибокої змістом – це почуття органічної зв’язаности з космосом, з його законами й веліннями; зв’язаності! і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер – її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П’яна тим духовим, наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе – “в повітря цвіт дерев”. З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і ЇЇ серце – “через край вино”. Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила – “незнане Щось”, яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце – “найхмільніший плин”, еліксир життя. Це Щось, в інших поезіях – Хтось кличе нас в незнану путь – “без підпису й адреси” на чийсь далекий прекрасний берег, кличе “воскреслу душу у осяйну путь”. Хтось!

* * *

Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрости, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало?

Я вже говорив про її самоініціяцію, самовтаємничення в речі, не знані многим, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або – краще сказати – спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла сепарована від байдужого оточення її душа.

Це була стихія вогню, і зараз побачите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безперестанно в неї вирази, як – роздмухані вогні, вогонь межі, полум’я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум’яні межі, вогненні блиски і т. д. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово “сонце”. Чи це припадково?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази: її душа – польовий буйний вітер. Маса таких виразів, як – весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті як формальна деклярація рідности з тими двома стихіями:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

……………………………………………………

Я – вогонь, я – вихор,

А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, – яке значення мають ці символи?

Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, – читаємо в Діяннях, – “як наступило свято П’ятдесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з’явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого”.

Вихор і вогонь – образи Сявтого Духа. Вони ж бушують і горять над чолом поетки вогняних меж, що носить – “в серці вогняну печать”, ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колобігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерти; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті – обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших кирило-методіївців читання у Києві Шевченком його вогняних віршів: “Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді, у Києві…” Тоді, коли зібраний гурток молоді з затриманим віддихом прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: “Він був світильник, що горів і світив – посеред нас – як видиме справдження нашого надхнення звищ”. “І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди!” – в ту, надхнуту таємною силою, поезію, – звітує Костомаров…

І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторюється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази, як – п’яна душа, серце п’яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп’янілі, тіло, налите п’яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоєния у п’янім вирі, в танці над прірвою, темна розпач, найгірший трунок, який п’є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що переплескується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь “таємну міць, хмельнішу від вина”, яку їй війнули на уста і очі і т. д.

Цим хмільним вином одержима, промовляла, наче п’яна, і мову її не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зіслання Святого Духа на Апостолів читаємо: – Коли Апостоли промовили, – “дивувалися усі, сумнівалися і, не розуміючи, казали один до одного: що це значить? А інші глузували: вони упилися молодим вином”.

Ось яким вином упилася і Олена Теліга! Коли Апостол Петро почув ці глузування “тверезих” слухачів – “підніс голос свій і заговорив до них: вважайте на слова мої! Вони не п’яні, як ви думаєте!” Не хміль говорив з них, а щось інше промовляло їх устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям наближення страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться – “знамена на землі, кров, і вогонь, і димне куряво”; про те, що “кожний, хто прийме ім’я Господнє, спасеться”; про те, що в цей день гніву – “Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші”.

Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстази, якою в той день сповнилися Апостоли. Ця екстаза знана була Шевченкові – дивись його мотто з Євангелії про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (мотто до поеми “Сон”). Саме ця екстаза вогнем горить у поезіях. Олени Теліги. Чи ж не була вона, як казав Aп. Петро, з “доньок наших”, які пророкували – в мирні часи між двома війнами – прихід доби крови, і вогню, і димного курява? Чи не закликала не боятися “бича безжалісних пожеж”, яким шмагатиме здурнілу людськість Господь? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у “вічні правди і цінності”, іти безстрашно крізь дим і крізь “вогонь межі – на наш похмурий і прекрасний берег”? Чи не закликала – всупереч очевидності – іти туди, ведена лише своєю вірою? Чи не могла сказати про себе і про таких, як вона, знаними словами: “Ми ходимо вірою, а не баченням” (II. Корінт., 5). Чи не була вона п’яна тим самим хмелем екстази, що всі одержимі духом?

* * *

Поява її, що ввірвалася в наш “сірий натовп” межидіб’я з своєю горіючою “душею в червоній амазонці” є проречистий знак, що невидимими, таємними путями на руїнах і згарищах минулої слави росте й формується наново з старого коріння володарно-панський дух нової провідної верстви нової України!

З тими кличами – боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, – виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, у цій останній, ролю авангарду мала переняти її країна – відчувала це і знала віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним в екстазі свого п’яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нової потопи, якою мала в нові часи очиститися земля. Знана, що входила в свою рідну стихію, бо – “тепер земля не водою, а вогнем очиститься” (II. Петра, 3).

Стоятиме на своїм високім кам’янистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб – “по слідах її скошених кроків” ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для нації з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів. З горіючою оріфлямою в твердій руці. З її гарячим закликом:

Щоб клич її зірвався у високість!

Щоб, мов прапор, затріпотів у сонці!

Дмитро ДОНЦОВ

(2 votes, average: 5.00 out of 5)