Поетика назви новели Михайла Яцківа “Гермес Праксітеля”
О. Медведева,
Аспірантка
Дніпропетровськ
У творчості відомого новеліста кінця XIX – початку XX століття Михайла Яцківа (1873-1961 ) військова тематика посідає важливе місце. Вже в першій збірці новел “Душі кланяються” (1905 ) змальовані найтрагічніші картини з військового побуту. Герой цього твору – Василь Скорух – навіть не доїхав до місця призначення. Вирваний, немов стеблина з поля, рідного й звичайного для себе середовища, він по дорозі кинувся під поїзд. Ще одні, коли переповнювалася чаша терпіння, підіймалися на боротьбу, відстоювали свою честь, як Сень Макітра з оповідання “В казармі” [1, 85-86].
У 1914 році немолодий вже письменник опинився на фронті. “І хоча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, проте повною мірою зазнав злигоднів і жахів фронтового життя” [1, 87]. Всі враження письменника відбилися в новелах збірки “Далекі шляхи”. На думку О. В. Гонюк, “автор бере ситуації наче й звичайні, але такі, що дають йому можливість за окремим фактом побачити широку картину, підкреслити певну ідею” [1, 88].
Такою є й новела “Гермес Праксітеля” зі збірки “Далекі шляхи”. Вона невелика за розміром, трохи більше двох сторінок, але автору за допомогою лаконічних художніх засобів вдалося відтворити весь жах війни.
В центрі твору – незвичайна особистість. Юний офіцер наділений надзвичайно привабливою зовнішністю, чим і привернув увагу всіх жінок у вагоні. “Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі” [4, 438]. Його портрет не деталізований, адже для новели характерні лаконічні та влучні художні засоби. Але його шляхетність підкреслюється за допомогою контрастного образу грубого панка, портрет якого теж не виписаний, а накреслені лише деякі штрихи: “грубий панок був схожий на бочку” [4, 439], “голос панка гудів як барабан” [4, 439], “кавуновий лоб товстого панка” [4, 440].
Офіцер має не лише витончену зовнішність, але й благородну душу, що й бачимо з його суперечки з панком про сутність війни.
Панок почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів й усіх народів. На доказ своїх слів панок сказав, що “хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком” [4, 439]. Але юнак відповів, що “війна – це проклята підлота і ганьба людства” [4, 439]. І дивно, що ці слова вимовлені не цивільним панком, а офіцером, який змушений брати участь у війні. Але в тому то й суть, що саме цей молодий офіцер краще за будь-якого цивільного зрозумів справжню природу і сутність війни, бо опинився в самому центрі її. Юнак переконаний, що “вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком” [4, 439]. На його думку, “одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів” [4, 439].
Панок посатанів і сказав: “Війна – це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом” [4, 439]. Але молодий офіцер іншої думки: “Видно, що та історія нічому не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу” [4, 439].
Кульмінація і розв’язка твору несподівані. Панок розкричався: “Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згідно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!
Офіцер встав, за ним – його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках – офіцер був без обох рук” [4, 439-440].
Так, молодий офіцер мав повне право заперечувати “національну етику, в якій немає справедливості, і суспільну мораль, яка грабує і вимагає життя” [4, 439]. Адже війна, ця “свята справа”, яка захищає вітчизну від ворога, позбавила молоду людину, яка тільки – но входить у життя, здоров’я і сили. Тому справедливим вироком звучать його слова: “Війна – це проклята підлота і ганьба людства” [4, 439].
Такою, невеликою, але змістовною і емоційно навантаженою є новела Михайла Яцківа. Вона побудована на діалогах героїв, а художні засоби в авторських відступах лаконічні й деякою мірою скупі. Тому важливою з погляду втілення авторського задуму є назва твору – “Гермес Праксітеля”.
Щоб з’ясувати первісний зміст назви, звернімося до “Міфологічного словника” [2] та до “Сучасного словника-довідника: Античний світ” [3]. “Гермес – у давньогрецькій міфології бог скотарства, покровитель пастухів і отар, а пізніше – покровитель мандрівників, торгівлі й прибутку” [2, 156]. “Праксітель (бл. 390 – бл.330 до н. е.) – давньогрецький скульптор, який жив і творив у Афінах. Його скульптури “Гермес з немовлям Діонісом”, “Аполлон Сауроктон”, “Сатир наливає вино”, “Афродіта Кнідська” прославляли фізичну красу, життєву насолоду” [3, 322].
У IV ст. до н. е. в скульптурі замість мужності та суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. Так, у єдиній, що дійшла до нас в оригіналі від скульптора Праксітеля, мармуровій статуї Гермеса майстер зобразив прекрасного юнака, який знехотя обперся об пень, у стані супокою і безтурботності. У задумі, з ніжністю позирає він на немовля Діоніса, котрого тримає на руках. Так, на зміну мужній красі атлета V ст. до н. е. приходить краса витончена і більш одухотворена.
Отже, в новелі “Гермес Праксітеля” автор зображує не красу і силу відважного бога війни, а витончену і одухотворену душевну красу людини, яка зосереджена в немічному тілі, але не стає від цього відразливою, а, навпаки, ще більше підсилюється.
Тому, на нашу думку, назва новели Михайла Яцківа “Гермес Праксітеля” не є випадковою – вона глибока за змістом і емоційно наснажена.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ
1. Гонюк О. В. Українська література кінця XIX – початку XX ст.: Навчальний посібник.-Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001.
2. Лосева И. Н., Капустин Н. С, Кирсанова О. Т., Тахтамышев В. Г. Мифологический словарь. J – Ростов-на-Дону: Феликс, 2000.
3. Современный словарь – справочник: Античный мир / сост. М. И. Умнов. – М.: Олимп, 2000.
4. Яцків М. Гермес Праксітеля // Українська новелістика кінця XIX – початку XX ст. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 438-440.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)