Поетична й прозова спадщина письменника – Творчий доробок Б. Грінченка у контексті полеміки з М. Драгомановим
У передмові до однієї із збірок поезій Б. Грінченко написав: “Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія. Коли се не додає їй більшої літературної вартості, то все ж, може, робить її цікавою тому, хто, як я, пережив останні два десятки років з їх сльозами і надіями і силкувався знаходити іскру світу там, де, здавалося, була сама темрява”. Автор цих рядків визнав, що поезія не була головною в його житті, хоча пройшла разом із ним до останніх днів.
Б. Грінченкові належать такі поетичні збірки: “Пісні Василя Чайченка” (1884), “Під сільською стріхою” (1886), “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (1895), “Хвилини” (1903). Він уклав також кілька збірок байок.
Незважаючи на, здавалось би, традиційні в народницькій літературі теми, розроблювані Б. Грінченком у поезії, його вірші є свідченням того, що поет добре знав інтереси народу, висловлював їх індивідуальним стилем, в якому переважали вольові, енергійні нотки, звернення до читачевого сумління, переконаність у необхідності жити інтересами свого часу.
Серед найвагоміших мотивів поезії Б. Грінченка – заклики до наполегливої невпинної праці як джерела освіти, волі, людського щастя, майбутньої долі України (“До праці”, “У темряві”, Подивись!”, “Не гордуй ти життям молодим” тощо). Є в поезії Б. Грінченка сильний мотив непокори обставинам, сподівання волі для людини, осуд покірного мовчання сучасників у дуже важких умовах соціального і національного гніту (“Доки?”, “На добраніч” тощо).
Досить вагому частку займають мотиви сповіді за зроблене перед народом, підбиття підсумків роботи, які часом переплітаються з нотками розчарування байдужістю людей, їхньою невдячністю. Ліричний герой поета намагається знайти причини такого відчуження, іноді в нього проривається мотив самотності, образи, непотрібності (“До народу”, “Ізнов” та ін.) Автор поезій прагне зрозуміти, чому люди лишаються осторонь його ідеалів і приходить до висновку, що темнота, забуття, рабство – головні причини байдужості народу до власної долі. І це не вина, а біда, в якій необхідно допомагати, єдиний же засіб у такій ситуації – боротьба за правду і волю.
Бадьорість, енергійність у поезії Б. Грінченка подекуди змінюються мотивами осіннього настрою, зневіри, тривоги за майбутнє свого народу (“Нудьга”, “Душа горить”, “Я мучився довго”, “О дайте сліз”), вони породжені гострим відчуттям соціальної несправедливості, злиднями, голодом, моральною деградацією в українському селі, серед розкішної природи (“Смутні картини”, “Весна”). Ліричного героя турбує доля вдови і сироти (“Шматок хліба”, “Удові”). Небайдужим є поет до проблеми виснажливої праці в поті чола (“На полі”, “По весні”, “Хлібороб”). Поезія “Хлібороб”, зокрема, – твір глибоко символічний, адже автор дає зрозуміти, що йдеться про людську працю взагалі – як фізичну хліборобську, так і письменницьку, інтелектуальну, просвітницьку. Тому твір сприймається на рівні філософської автобіографії, бо в світовій літературі поняття роботи на ниві дуже широке (на ниві освіти, культури, науки тощо), обробляти ниву і засівати її – ще за тлумаченням Біблії означає працювати для людей, їх майбутнього, сіяти зерна правди, знань, віри, свободи:
Я убогим родивсь, і в ті дні,
Як вмирать доведеться мені,
Тільки горе та стомлені руки
Та ще серце, зотлілеє з муки,
Я зложу у дубовій труні.
Невелике я поле зорав,
Та за плугом ніколи не спав.
Що робив, те робив я до краю,
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.
На тім полі каміння було,
Поле те бур’яном заросло,
Зупинявся мій плуг на тім полі,
Та не кидав робить я ніколи,
А гострив свій леміш, чересло…
Важливе місце в поетичній спадщині Б. Грінченка займає інтимна лірика, але вона теж особлива, бо його освідчення в коханні – теж своєрідне запрошення до єдності поглядів, інтересів, до праці задля народу, до вірності високій ідеї (“Коханій”, “Присвячую М. Г.”, “Загадка”). Образ коханої надихає ліричного героя до боротьби з неправдою, він може покохати лише ту жінку, яка йтиме поруч із ним через усі лихоліття. Мріями про чисте кохання, весняними почуттями сповнений ліричний цикл “Весняні сонети”.
Для поезії Б. Грінченка властиві й філософські роздуми про світ. Їх елементи наявні в поезії “Дуб” (коріння могутнього дерева, яке всім давало захист і протистояло бурям, тихо і систематично підгризають хробаки, прирікаючи велетня на загибель), “Наша доля” (переконання щодо недаремності страждань свого покоління, бо ця боротьба з неволею і гнітом свідчить про надію на визволення). Навіть у поезії “Весілля” автор задумується про те, що по весіллі до молодят прийдуть важкі будні і боротьба за шматок хліба, що злидні і виснажлива праця можуть убити кохання і щастя.
У низці творів автор розмірковує про мету людського життя: втіха це чи праця. Він шукає відповіді на питання про те, що повинне стати предметом творчості поета: народна доля чи власні скорботи і віддає перевагу праці й турботам про народну долю (“Загадка”, “Годі” тощо). Звертає на себе увагу й поетичний цикл “Зернятка”, створений Б. Грінченком упродовж 1898-1901 років. Вони нагадують Франкові “Строфи” (збірка “Мій Ізмарагд”) – афористичні короткі висловлювання, в яких розкривається авторське кредо:
– щастя здобувається лише працею;
– поставивши мету – досягай її;
– лише дурень плаче від невдач, сльози – не засіб у боротьбі;
– перемога людини залежить не лише від фізичної сили, а й від правоти і сили духу:
“Зроблю” – сього сахайся слова,
“Зробив” – оце потужних мова.
Б. Грінченко – автор низки сатиричних поезій (“Патріот”, “Українець”, “Маніфест” та ін.), у яких він висміює галушковий патріотизм, працю “для народу”, з якої виходить “пшик”. Отже, лірика поета позначена зверненням до громадськості, має виразне соціальне спрямування, а також риси декларативності, навіть імперативності.
Поетові належить також близько двох десятків поем, які мають здебільшого героїко-патріотичне спрямування і розповідають про персонажів різних національностей і різних історичних епох: “Смерть отаманова”, “Галіма”, Лесь, преславний гайдамака”, “Матільда Аргаманте”, “Дон Кіхот” тощо. В окремі роки Б. Грінченко плідно працював у жанрі байки, друкував байки переважно в галицьких і буковинських виданнях. Це зокрема твори “Грак”, “Сорока”, “Чужий кожух” та інші. Так, байка “Грак” висміює тих, хто заради поживи міняє свою зовнішність. У творі “Сорока” висловлюється думка про свободу кожної пісні, від якої збагачується світ. Автор засуджує уніфікацію творчості, яку пропагувала сорока поміж птахами, пропонуючи їм співати на один лад. Ряд байок є переспівом народних анекдотів про Лелеку – царя жаб; Рака, який поспішав нести воду від криниці до хати й розлив її на восьмий день мандрівки; про Вовка, який плаче над задавленим Ягням тощо. Частина з них нагадує сюжети, відомі з творів класиків: Свиня знаходить щастя в багні, а Курка не розуміє, чому Орел мостить гніздо на скелях.
Найвідоміші прозові твори Б. Грінченка – повісті “Сонячний промінь”, “На розпутті”, дилогія “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”, оповідання про життя шахтарів (“Батько та дочка”, “Панько”), про проблеми шкільного життя й освіти (“Украла”, “Дзвоник”), про сирітську долю (“Каторжна”) та інші. Найчастіше у повістях письменника підіймаються проблеми народницького характеру:
– декласація та денаціоналізація українського селянства – і як наслідок загроза морального виродження українців;
– моральне і духовне зубожіння сучасника, пристосування його до нових умов, виживання;
– проблеми заробітчанства у місті;
– відносини селянства й інтелігенції;
– оскарження дій царизму щодо української культури тощо.
Варто звернути увагу на іронічно-сатиричні оповідання письменника, наприклад, “Як я вмер” та “Сам собі пан”. У першому йдеться про несподіваний резонанс у літературних колах помилкової звістки про смерть поета – ліричного героя-оповідача твору. Всі, хто не визнавали його таланту, лаяли його вірші, не сприймали ідеї тощо – після повідомлення про смерть шкодують про втраченого цінного робітника на письменницькій ниві, проводять вечір пам’яті, лицемірно плачуть і сумують. За сюжетом оповідання герой, присутній непоміченим на власному вечорі пам’яті, з’являється врешті перед колегами і виголошує промову про всіх українських письменників, про справжнє обличчя інтелігенції, для якої головне – всякі збори, паради роковини – одним словом пусті балачки: “У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім’ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить своєї дитини віддавати рідному народові всі свої сили, всі свої думи, всі свої почування… Там чужою мовою говорять, чужим ідеалам душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються.”. В оповіданні “Сам собі пан” розповідається про чоловіка, який вирішив панського права здобувати і вдався до кумедного експерименту: купив залізничний квиток у вагон першого класу, їхав у купе з панами і відбивався від їхніх вимог: то звільнити місце, то не курити тютюну, адже він серед них був єдиним мужиком у панському вагоні. Маючи законного квитка і вміючи читати, чоловік тримається сміливо, гідно, розумно захищає свої людські права. Потім він так само сходив у театр, звідти, правда, його викинули й мало у поліцію не відвели, бо він відкупився від поліцейського. Смішне на перший погляд оповідання підіймає тему суспільної рівності людей, засуджує панську пиху і захищає право людини на вільний вибір у своєму житті.
Головною прикметою творчості Б. Грінченка стає соціальна заангажованість його художнього слова. “Думаю, – писав Б. Грінченко до Х. Алчевської у 1903 році, – що нам, українцям, у яких народ блукає в такій страшній темряві, у яких інтелігенція деморалізована й несвідома, у яких така страшенна сила роботи і так мало робітників, що кожна й найдрібніша сила стає дорогою, що у нас писати твори, зрозумілі й годящі невеличкій купці людей з смаком, про який (народ) всяко можна думати, – се панська забавка, недостойна людей, що серйозно беруться до великого діла – піднести свій народ і свою народність з їх занепаду”.
Адресуючи свої твори найширшим верствам українців, Б. Грінченко прагнув реалістично відтворити різноманітність шляхів, якими йшла українська інтелігенція в справі роботи з народом. Цьому, зокрема, присвячена повість “На розпутті”, головні герої якої Демид Гайденко і Гордій Раденко розуміють і здійснюють працю для народу кожен по-своєму, хоча їм властиві хитання та вагання. Демид розуміє працю для народу в допомозі людям, у розумних порадах, у власному простому побуті й доброзичливому ставленні до кожного, хто просить поради чи допомоги. Гордій здебільшого тільки проголошує красиві слова, але сам не може відмовити собі в “панському” побуті і зверхньому ставленні до “народу”, а це призводить до того, що, граючись у кохання до простої дівчини, Гордій мимоволі стає причиною її самогубства.
Із художньої точки зору довершеною є повість – дилогія “Серед темної ночі” й “Під тихими вербами”, де письменник відійшов від теми інтелігентів-культурників і показав село “сам на сам” у боротьбі з силами визиску і темряви. Автор розповів про долю трьох синів селянина – хлібороба Сиваша – Романа, Дениса і Зінька. Старший Денис із запопадливого господаря став жорстоким нелюдом-визискувачем, який узяв у руки село, середній Роман після війська і міського заробітчанства не захотів тяжко працювати і в пошуках легкого хліба став конокрадом, а молодший Зінько – мрійливий і спраглий до знань – врешті-решт гине від рук своїх ворогів, отруєний власною дружиною.
Письменник відтворив у дилогії низку гостроактуальних проблем, зокрема моральної деградації Дениса Сивашенка – з ощадливого і працьовитого сина до зажерливого і жорстокого нового хазяїна села; трагедії Зінька в його нерівному протистоянні сільським глитаям, наслідків його культурницької роботи в селі. Також автор звертає увагу на проблему русифікації і морального каліцтва Романа, колишнього рекрута, який встиг скуштувати “городського” життя і більше не хоче тяжко працювати на землі, обравши шлях злодія-конокрада. Доля Левантини підіймає проблему сирітської незахищеності, трагедії наймички-покритки. Загалом найпомітнішою ознакою прози Б. Грінченка стає цілеспрямований відхід письменника від селянської теми, критика суспільних недоліків.
Б. Грінченко є автором і драматичних творів. Однією з центральних тем драматургічного доробку письменника стала історія України. Найвідоміші його п’єси – “Ясні зорі” (за словами І. Франка, історико – патріотична драма вищого стилю), “Степовий гість”, “Серед бурі” та ін. До теми діяльності народолюбної інтелігенції на селі належать п’єси Б. Грінченка “Нахмарило” та “На громадській роботі”.
На початку 1902 року Б. Грінченко взявся за створення словника, в чому йому допомагала дружина Марія Загірня. Є. Чикаленко згадував, що хоча “Грінченко справді людина тяжка й трудна в громадському житті, але зате як окремий робітник-одинак не має тепер собі рівного”. “Мои дурные задатки, – написав якось Б. Грінченко в листі до дружини, – были и есть: безмерное самолюбие и самомнение. Сызмала я привык мечтать безгранично, … и в моих мечтах я всегда представлял себя в ореоле величия (и представляю)”. Якби йшлося не про Б. Грінченка, ці слова здавались би несерйозними, але Грінченко справедливо заслуговував на таку самооцінку.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)