Поема-симфонія Сковорода: жанрові й проблемно-тематичні особливості – ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967) – Українська література кінця XIX – початку XX ст
Василь Стус після прочитання поеми-симфонії “Сковорода” сказав, що якби раніше дізнався про цей твір, то не був би такий категоричний в оцінці автора й у “Феномені доби” показав би Павла Тичину зовсім іншим.
У чому ж причина такої зміни Стусового ставлення до поета? Цей великий ліро-епічний твір літературно-філософського змісту наочно доводить, що талант не покинув П. Тичину і мало не до останніх днів свого життя автор “Сонячних кларнетів” творив свою поетичну історію, за художньою силою рівну “Божественній комедії” Данте.
Робота П. Тичини над поемою-симфонією “Сковорода” тривала з 1918 р. до кінця 1950-х рр. Поет скрупульозно опрацьовував матеріали про українського мандрівного філософа. Шістдесят папок на 2,5 тис. сторінок із помітками автора засвідчують масштаби його титанічної роботи. Перші розділи поеми-симфонії “Сковорода” опубліковані 1923 р. у журналі “Шляхи мистецтва” (№ 5), а натхненна праця над текстом тривала у 1923-1934, 1939-1940 рр. Сам П. Тичина впродовж цього часу неухильно перетворювався з поета-лірика на поета-епіка.
Жанр твору обраний не випадково: поема, що стоїть на зіткненні різних видів мистецтва, передбачала надзвичайно складну сюжетно-композиційну єдність. Як професійний музикант Павло Тичина був добре обізнаний із класичними симфонічними творами українських композиторів Миколи Лисенка, Михайла Калачевського, Петра Сокальського. За своєю будовою поема-симфонія “Сковорода” цілком вкладається в рамки таких великих музичних творів і складається з чотирьох частин: Allegro giocoso, Grave, Risoluto, Finale.
Симфонія – великий музичний твір для симфонічного оркестру, що складається з кількох частин, відмінних між собою за тональністю. Для симфонії характерне гармонійне поєднання звуків і півтонів звучання, героїко-драматичний пафос, експресія, лейтмотиви, нерівномірні елементи музичної архітектоніки.
На думку Станіслава Тельнюка, поема-симфонія “Сковорода” Павла Тичини – це прозріння мандрівного філософа, проте не варто забувати, що водночас це й прозріння автора, адже образ Григорія Сковороди у цьому творі час від часу набуває ознак образу-маски, якою затуляє своє обличчя сам автор. Наприклад, душевна вразливість Григорія Савича, коли він на кораблі прибуває з чужини, ступає на рідну землю й молиться красі української природи – це й горизонт світосприйняття автора “Сонячних кларнетів”. Поему-симфонію “Сковорода” написано з постійним використанням внутрішніх монологів мандрівного філософа, полілогів ліричного героя з його опонентами чи персонажами поеми, великих пластів риторичних запитань, які нагадують хор у грецькому театрі, що пояснював глядачам, події на сцені. І якщо автор припускає, що Україні бракує не лише Кармалюка, а й мудрого очільника й духовного провідника нації, то прозорливо бачить причини падіння УНР і труднощі побудови Української держави у майбутньому.
Як відомо, Г. Сковорода – останній представник давньої літератури, для творчості якого була характерна естетика барокової культури. У поемі П. Тичини бароко існує у високому й низькому стилях. Якщо йдеться про політичні негаразди, історичний період Руїни, то П. Тичина вдається навіть до брутального показу дикого танцю церковних споруд, який стає кульмінацією поеми. Коли “вдарила” Софія, згадавши, як гуляла з Десятинною церквою, тобто міняла гетьманів, які їй молилися (“виціловували руки”) тільки задля того, щоб “народ держать”, ліричний герой усвідомлює, що вороги не забаряться, прийдуть і “нову премудрість проголосять, / та не по-темному, а просто”, тобто Росія вкотре кине Україну собі під ноги.
Образ учениці Григорія Сковороди Марії – особливий. Як і в містерії “Великий льох” Тараса Шевченка образи трьох дівчат-козачок, це також персоніфіковане уособлення України, тільки цього разу – більшовицької. І хоча (за текстом поеми) Марія стає коханкою царського генерала, який придушує Коліївщину, вона ж причетна до смерті Маринчиного (ця пастушка у Павла Тичини – Україна майбутнього) брата-гайдамаки (у підтексті – українського повстанця XX ст.), а Григорію Савичу пояснює свою хитку позицію його ж наукою і ментальністю українського народу: повільністю, терплячістю (“сонливість бджіл і запах меду”). Марія переконана, що Україна “між Заходом і Сходом / ніколи не створить себе”, а з цього скористають лише “другі держави”, тому “краще / зсередини зірвати всю Росію, / аніж боротися за свободу по куточках”. Цю ідеологію, що в радянські часи набула формули “навіки з Росією, навіки з російським народом”, Павло Тичина розвінчує остаточно. Марія отримує дві кулі в плечі якраз від свого коханого, того вірнопідданого Росії офіцера, який іще недавно розправлявся з гайдамаками.
Наприкінці твору ледь не гине і сам Григорій Сковорода. Це своєрідна авторська алюзія на власну долю загроженого в кожну мить радянського митця.
Наталія Бовкун. Портрет Григорія Сковороди
Діалог із текстом
1. Як ви вважаєте, чому над поемою-симфонією “Сковорода” П. Тичина працював майже все своє зріле життя, але так і не завершив її?
2. Чим саме Григорій Савич був близький Павлу Тичині? Як ви розумієте поняття “образ-маска”? Чому Тичина прирівнював себе до Сковороди?
3. Розкрийте образ Марії.
4. Прокоментуйте думку В. Стуса про поему-симфонію “Сковорода”.
Мистецькі діалоги
Розгляньте картину запорізької художниці Наталії Бовкун “Портрет Григорія Сковороди” й опишіть її. Яке значення має колористика цього художнього полотна?
Василь Стус
ФЕНОМЕН ДОБИ (СХОДЖЕННЯ НА ГОЛГОФУ СЛАВИ)
Доля Тичини воістину трагічна.
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю…
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж ти сси, Тичино?
Без сумніву, геніальний поет.
І – геніальний блазень.
Живіший од живих і мертвіший мертвих…
Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем.., сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
Фізична смерть прийшла до нього пізніше… Відтоді з поета спав обов’язок – ховатися од життя. Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль…
Доля Тичини звинувачує і застерігає.
1. Василь Стус писав, що “полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю”. Як це виявилося в уривку літературознавчої праці, який ви щойно прочитали?
2. Сучасний літературознавець Микола Жулинський щодо наукової розвідки Василя Стуса про Павла Тичину зробив такий висновок: “Такий твір міг написати тільки В. Стус, і він його написав, одержавши в нагороду тюрми, табори, заслання, розплатившись за нього власним життям”. Як треба розуміти ці слова?
3. Прокоментуйте завершальну фразу Стусової літературознавчої праці: “Доля Тичини звинувачує і застерігає”.
4. Порівняйте думки про Тичину Василя Стуса з таким поетичним висновком Євгена Маланюка: “Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась. / …В окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)