Поема-симфонія Сковорода – Павло ТИЧИНА (1891-1967) – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА кінця XIX – початку XX ст
Симфонія – жанр оркестрової музики із чотирьох частин, кожна з яких має свою тональність. Поема П. Тичини теж складається з таких частин: Allegro giocoso (весело, грайливо), Grove(поважно, урочисто), Risoluto(твердо, рішучо), Finale. Це новаторська поетична форма, що поєднує виражальні можливості слова і звуку. Внутрішні монологи, діалоги й полілоги разом нагадують хор голосів – так у межах літературного жанру вирізняються риси хорової симфонії.
Над першим варіантом твору П. Тичина працював у 1920-1922 роках. У подальшому автор уносив до поеми зміни, не раз повертався до неї, але так остаточно й не завершив.
Поет багато читав про Григорія Сковороду й добре знав його філософію, однак при цьому переосмислив образ славетного мислителя, фактично запропонував альтернативну версію його духовного профілю.
Існує поняття альтернативної історії. Цей жанр зображує те, що могло статися, коли б історія в один зі своїх переломних моментів пішла іншим шляхом. Схожим чином можна визначити й альтернативну біографію – індивідуальну історію особистості. У поемі П. Тичини Сковорода зображений у дусі альтернативної біографії: автор наблизив давнього мислителя до ідеологічних шукань своєї доби.
У першій частині поеми переважає весела, оптимістична тональність. Мудрець декілька місяців гостює в Китаєвій пустині – милується красою природи, переживає внутрішню гармонію, “і мир, і злагоду, й любов”. Та цю гармонію порушує зустріч з Маринкою, звичайною дівчинкою-пастушкою. Вона чимось нагадала Сковороді колишню ученицю Марію, яку й досі він не може забути. Пастушка зі сльозами на очах розповіла про своє тяжке нужденне животіння. А ще й убили її брата-повстанця. Саме тоді філософа й огортають сумніви: “Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?”. Сковорода переживає щось схоже на прозріння: чи варті чогось його слова про мир і гармонію, коли вони не допомагають простим людям.
Друга частина витримана в урочистій тональності. Сковорода рішуче відкидає пропозицію приєднатися до монастирської братії й дає ченцям настанову: “Покиньте рясу, пахать ідіть!”. Усвідомивши нове покликання – бути з народом – він вирушає в дорогу.
■ Григорій Сковорода (пам’ятник у Переяславі-Хмельницькому)
У третій частині розкриваються етапи внутрішньої метаморфози філософа. Він визнає марність своїх молитов, натомість виступає за радикальні дії: “І зрозумів Сковорода: / повстання. / Лише повстання знайдуть язик і мову, / якою б можна / до панів промовлять”. Він уже морально готовий мандрувати по селах і проповідувати нові погляди, бо серед простих людей сподівається “душу свою з суспільною з’єднать…”.
Нарешті, Finale, завершальна частина поеми. Сковорода зустрічає колишню ученицю Марію. Жінка, якій колись передавав свої ідеї, дуже змінилася. Вона на боці свого коханця – генерала, котрий жорстоко придушив бідняцьке повстання. Марія вихваляється, що вбивала повстанців цілу ніч – “одного в яру / просто руками задушила”. Сковорода розуміє, що Марія вбила брата пастушки Маринки, який приєднався до повстанців. Філософ вражений і розгублений. Він свідомий того, що досі все робив не так: “Бо шляхту бачив – не народ,/ бо панство просвіщав, а не голоту”. Аж тут у події втручається повсталий народ: убивають Марію, збираються розстріляти й самого Сковороду, та один студент упізнає філософа й добивається його звільнення.
Дослідники відзначали формальну майстерність автора поеми, однак підкреслювали його залежність від комуністичної ідеології. На догоду цій ідеології П. Тичина зобразив Г. Сковороду прихильником збройного повстання, який розчарувався у власних ідеях. Не випадково відомий учений С. Єфремов зауважив: “Почата в м’яких, лагідних тонах “Сонячних кларнетів”, поема, видимо, переживала разом з автором пертурбації і в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу”.
Чакий практикум
Прочитайте уривок поеми. Виконайте завдання.
Симфонія “Сковорода”
Поема
(Уривок)
Allegrogiocoso1
…Три місяці пробігло,
Мов кораблі веселі в морі –
Всіма цвітами процвітані,
Добрим скарбом переповнені.
Три місяці – пустинь Китаївська
І в ній Сковорода
Немов пливли –
Поміж садами рожаїстими,
Серед криничного узлісся,
На полі повному, де хвиля хвилю ллє
І зупинятися не хоче…
Уранці,
Ще тільки небо почне наливаться
І вітер зелений одчалить в далечінь, –
Уже Сковорода
Встає з досвітньої молитви
І в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
Клюють-клюють, не доклюються
І солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
Мов над главою Моїсея,
Послало сяючії роги –
І дзвонить, і гуде,
І світлом землю наповняє
Щедро, щедротно.
Сковорода
На землю упаде,
Цілує квіти, трави гладить,
Росою очі, немов незрячі, протирає –
О господи, як ти всього мене наповнив
Щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
І мир, і злагоду, й любов,
Я більш нічого не бажаю,
О всеблаженний!
І всеблаженний знову десь почує,
І Сковороді
Такий мир у серце ввійде,
Що він од радості і бігає, і плаче,
І кожне дерево вітає,
Метелику й комашці дякує –
За все, за все!
1Весело, грайливо. Музична п’єса, що виконується у швидкому темпі (італ.).
Тим часом дзвін із-за тополь
Покличе пустинь на обідню.
І Бога грізного устав
Ідуть вичитувать ченці похмурі –
Один по одному,
Попід оградою,
Мовчки…
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) –
Він бачить, як вони уже аж перед самим
Храмом
Оглядуються й поміж себе жорстоко
Осуждають,
Що гість отця Іустина
До храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії пійдуть зітхання,
І думи тяжкі поженуть
У поле, на край світу…
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершенне-
Поле!
За кругом круг тече,
За гору гора забігає.
Отут,
Тут справжній ключ до душі.
Колос зігнувся і дивиться в землю –
Пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється –
Пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу –
Пізнай себе самого.
Се ж бо єсть:
Бренне, текуче і безконечне,
Немов фігурний триугол, в якому і три,
І два, й один –
Одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум –
Пізнай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
А ще отари понад лісом,
І Києва далекого торжественність нагорна, –
Усе, усе в природі каже:
Пізнай себе самого, пізнай.
І знову сповнюється миру
Душа Сковороди. І
І тиху флейту з-за пояса діставши,
■ Григорій Сковорода на шляху (Іван Їжакевич, 1894)
Він починає славить світ,
Того, хто в світ його послав
І пізнавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
Летить до лісу, на жита,
Прозоро над Дніпром тріпоче,
До всіх просторів признається
І повертається назад, немов голубка
З маслиною в дзьобу;
Мир, мир душі твоїй, – сказав Всевишній, –
Мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
Нової пісні починає,
Очі заплющені,
Хитається в ритм –
Подяка Богові за все.
Найперше ж:
За те, що потрібне зробив нетрудним,
А трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
Єднай свою хисткую волю
З волею творця.
Подяка богові за все.
Грає, грає Сковорода,
А день вже хмариться назад
І якось хилиться, як колос,
В землю.
Іде отара од води,
І дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала, – а не чернець:
Безвусий, безбородий,
І дудка не проста.
Почув Сковорода невинний погляд,
Очі розплющив.
– Маріє!.. Ти?..
– Е ні, зовуть Маринкою,
А почім ви мене знаєте?
– Маріє, Маринко… – без ліку повторяв,
І брав її за руку, і дивився
Довго-довго.
Такії очі були
У його учениці у Марії,
Коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
А він забуть не може
Її ласкавість, і красу,
І повнолітній голос…
– Маріє, Маринко… – без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
В долоні всю голівку узяла, говорить.
– Чиї вівці пасе?
Хіба це не однаково, чиї?
Колись я думала, що можна жить працюючи,
Аби земля родила.
Тепер – ні.
Бо батько й мати горби понаробляли,
А все панові, бодай йому не дихать! –
Ще більше голівку заховала,
Щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
– Одна
Пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
Грозив ножем і мордував,-
Та не далася я,
Втекла.
А ці ченці, –
О господи, пройти й у церкву не дадуть!
Та що казать…
Помовчала Маринка…
И день затих.
То хмари все хмаріли,
А то у тучу всі зійшлись
І звідти
Ціляли в блиск розколотого неба,
В Дніпрі одбившись…
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
Ягнятко на руки полізло.
– А вам, напевно, весело живеться,
Що ви все граєте?
Я бачила й учора вас.
А брат мій у повстанцях, – та й зразу
Схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку
І рвав спідничку і кісник,
Аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
Сковорода на бистрі ноги встав,
Хотів її догнать, обнять, потішить,
Утерти сльози недитячі,
Та тут
Повз нього карета, закрившись курявою,
На Київ покуріла.
І довго пан з вікна дивився,
Який то юродивий
Очима доганяв його, а мо’ й словами:
Простягне руки до Дніпра
Та й знов тремтячі одведе,
Немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
Бурі серця великого
Говорить не дають.
“Напевно, весело живеться”.
Ніколи блискавка отак не била, не палила,
Як душу його ці слова.
Справді.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить?
Щоб мир знайти і спокій
І бога щасливого в собі відчути, у натурі
Бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
Гармонію душі?
А бог один,
І, може, там якраз,
Де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
Що вже зробив щось для людей,
Коли безвинні ллються сльози кругом,
Кругом, а я од них тікаю!
Чи друзями були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь, яку
Я підносив?
І вперше усумнивсь Сковорода.
І вперше очима іншими поглянув
На небо, на землю, на себе.
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
І звідти так само ж, здавалось,
Ціляла в брязк розтріснутого неба,
Потріскуючи у Дніпрі…
Але за цим
Такий орган гримів і грав простором хором
Понад хором,
Що аж земля під низом стугоніла,
Трепещучи…
Дививсь Сковорода і думав:
А се ж бо єсть вже інший триугол:
Земля – огонь – вода.
Земля, що правди прагне, права.
Огонь, цей гнів, що сам рождається з землі
В задуху, в спеку, у туман.
Також вода – душа людини,
Що все – не тільки радість! –
Що все одсвічувать повинна.
А се ж бо єсть вже інший триугол.
Надходив вітер з вітерками,
І на одній нозі пісок за яром закрутився.
Закрутився пісок
І з вітерками вітер…
І думав Сковорода:
Гармонія неіз’яснима.
Налився всесвіт повноти
І споглядав сам себе.
Але й його чиясь рука на два пересікає:
На світ вгорі
І світ внизу,
І другий – завжди рабство.
Чи друзями ж були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь,
Яку я підносив?
І думав:
Шляхту,
Шляхту бачив я, а не народ.
Панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
Лише у цій останній я мир собі знайду
І боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда, –
Мир є справедливість,
За всіх пригноблених піднятий меч.
<…>
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Яке враження справила на вас ця частина поеми?
2. Яким постає її головний герой – поет і філософ Сковорода? Що сповнює його “миром”?
3. Дослідники творчості П. Тичини вважають, що в цій частині твору поет “наділяє героя рисами людини праведної, яка живе за сократівським принципом: у порозумінні з самим собою”. Доведіть або спростуйте це твердження.
4. Які життєві враження примушують філософа сумніватися, шукати нових шляхів для “миру”?
5. Поміркуйте, які алегоричні образи постають у творі. Якого значення вони набувають?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)