Поема – ЛІРО-ЕПОС ТА ІНШІ МІЖРОДОВІ Й СУМІЖНІ УТВОРЕННЯ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ
Поема (грец. Ποίημα, від Ποιέω – творю) – один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).
Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну. Деякі дослідники застосовують й іншу класифікацію. Так, О. Васильківський пропонує розрізняти оповідну, ліричну, драматичну поеми та поему-стилізацію [17].
На перше теоретичне осмислення цього жанру натрапляємо у Платона та Арістотеля. Вони вважали поемами “Іліаду” та “Одіссею” Гомера, і це поняття в них було синонімічним до епосу. Хоча самого визначення поеми давньогрецькі мислителі нам не залишили, але їхні роздуми про епос дають уявлення і про поему як провідну жанрову форму епічного роду літератури. Подібний характер мали “Енеїда” Вергілія, давньоіндійські твори “Махабхарата” та “Рамаяна”, стародавні персо-таджицькі оповідання “Шах – наме” в обробці Фірдоусі, західноєвропейські “Пісня про Роланда” та “Пісня про Нібелунгів”, “Витязь у тигровій шкурі” грузина Ш. Руставелі, фінська “Калевала”, пам’ятка часів Київської Русі “Слово о полку Ігоревім”, українські народні думи.
Середньовічна естетика в теоретичному осмисленні жанру поеми орієнтувалася на Платона та Арістотеля. Зокрема, у “Поетиках” Віди (1530 р.) та Тріссіно (1529 р.) проводилася думка, що досконалою є тільки антична форма поеми. У такому ж дусі висловлювалися Н. Буало й де Россю, останньому належить “Трактат про епічну поему” (1676 р.). Ф. Прокопович розглядав поему як “поезію, яка викладає в гекзаметрах діяння знаменитих мужів з вимислом” [46, 105-106 ].
Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з’являється бурлескно-травестійна поема І. Котляревського “Енеїда”. Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична (“Гайдамаки” Т. Шевченка), реалістична (його ж “Катерина”, “Наймичка”, “Варнак”) та сатирична (“Сон”, “Кавказ”). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін (“Руслан і Людмила”, “Цигани”) та М. Лєрмонтов (“Мцирі”, “Демон”).
Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми (“Іван Вишенський”) та соціально-філософської поеми (“Мойсей”). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем (“Ех nihilo”, “Рубач”). З другої половини XIX століття розвивається історична поема (“На Святоюрській горі” І. Франка, “Morituri” М. Старицького, “Грицько Сковорода” П. Куліша), лірико-філософська (“Герострат” В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка (“Осіння казка”, “В катакомбах”, “Роберг Брюс…”).
Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній українській літературі. У творах провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя і складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представниками старших поколінь письменників (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)