ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА… – ГЕНРІХ БЕЛЛЬ – 7 КЛАС
( Скорочено )
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лишень звій ще стирчав у патроні – кілька мерехтливих дротиків із рештками скла. Потому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:
– Мерців сюди. Є там мерці?
– Туди до біса, – вилаявся шофер. – Ви що, уже більше не робите затемнення?
– Поможе тут затемнення, коли все місто горить огнем! – гукнув той самий голос. – Мерці є, питаюся?
– Не знаю.
– Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
– Так, так, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору.
Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, в які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг; ось виринули двері з емальованими табличками: 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла, лагідно поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова “Медея” з поглядом у далечінь; потому пішли двері з табличками: 5-А і 5-Б, а між ними – “Хлопчик, що виймає терня” — прегарне, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.
А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею… і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт, до п’ят озброєний, наїжений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони – од великого курфюрста до Гітлера. <…>
І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли… тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор… я встиг побачити і її – перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.
Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло – голова, руки, ноги; й серце калаталось, мов несамовите. Чого лишень не привидиться у гарячці!
Та коли ми проминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів – Цезар, Цицерон і Марк Аврелій… А коли ми знайшли за ріг, з’явилася й Гермесова колона… Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі – усе небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму. <…>
І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затклістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше – другу половину портрета було заліплено папером із написом: “Легка хірургія”.
Якщо зараз, – майнуло в мене в голові, – якщо зараз. Та ось і він, її його вже побачив – краєвид Того… чудова олеографія… на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину в’язка бананів – ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав. <…>
Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі.
Я не хотів більше нічого бачити. <…>
У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.
Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:
– Устроміть мені в рот сигарету, угорі, у лівій кишені.
Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся.
– Дякую, – сказав я.
Усе де, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори із зеленими й жовтими стіна ми і кривими, старомодними гачками в них, кінець кінцем, те, що “Медея” висить межи 6-А й 6-Б, – ще не доказ, що я у своїй школі. Мабуть, є правила для класичних гімназій у Пруссії, де сказано, що саме там вони мають висіти… Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько… Але тепер почала, мабуть, діяти ін’єкція. <…>
Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла про їхати таку велику відстань – із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття тобі нічого не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти у своїй школі, у своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років – не дрібни ця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все сами ми лише очима? <…>
Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіжений. <…>
– Ну, чого?
– Пити, – сказав я, – і ще сигарету, у кишені, угорі.
Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.
– Де ми? – спитав я.
– У Бендорфі.
– Дякую, – сказав я й затягся.
Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній
Гімназії; принаймні, що я в школі, – це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: “Решту до зали малювання!” Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили “решту”. <…>
Нарешті він приніс мені води, знову від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:
Пий, друзяко!
Я почав пити, то була вода, але ж вода – чудовий напій; я відчутні на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губ і подався геть; я закричав, але він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:
Дарма галасувати, у них нема води, ти ж бачиш. <…>
Яке це місто? – спитав я того, що лежав біля мене, Бендорф, – відказав він.
Дякую.
Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й – може, краще було б цього й не казати, – але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.
Xіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав у очі; тільки-но ступиш на другий поверх? <…>
Тепер я чув, як десь били важкі гармати… впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав… Як на мене, у гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках із малюнками… Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді у своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано Пішов зі школи на фронт і поліг за…”
Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. <…>
Я знов повів очима довкола, але… Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії римських оригіналів, – учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку, – і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув із нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.
Я раз у раз стирав, застругував олівця, знову стирав… І – нічогісінько. <…>
Я не пам’ятав, як мене поранено, я знав одне: що не ворухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними. <…>
Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене… я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав:
– Хвилиночку, уже скоро ваша черга. <…>
Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді у своїй школі. <…>
Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою Святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та мар но… Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер. <…> Усе це промайнуло в мене в толові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, угорі, в ясному склі лампочки – такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химер ний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце… Надошці був напис моєю рукою. Угорі, у найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо – гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, – куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів… Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, у тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”
О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: “Порожній, коли ти прийдеш у Спа…”
Сім раз було там написано – моїм письмом, латинським шрифти, готичним, курсивом, римським, італійським І рондо “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”
На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, узяв забагато пунктів.
Я стебнувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив, – мене вже розмотали, – що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар із пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
Молока, – тихо сказав я…
Переклад Є. Горевої
Коментар
Події, описані в оповіданні Г. Белля “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” (1950), відбуваються під час Другої світової війни, залічені години. За жанром це оповідання – внутрішній монолог героя, і оповідь від першої особи якнайкраще підкрелює реальність описуваних подій. Перед читачем розкривається буденний, стомлений, розірваний світ війни, в якому поранений солдат – лише “решта” – на відміну від “мерців”. В основу оповідання покладений прийом контрасту: життя до війни – війна, мерці – решта, крик – тиша, очі – почуття, минуле – сьогодення.
Головний герой оповідання – звичайний німецький юнак, який через три місяці після закінчення школи потрапляє до неї як скалічений обрубок кривавої війни. Сюжет будується на поступовому впізнаванні цим юнаком гімназії, в якій він навчався вісім років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено на фронт.
Оповідання має дивну і незрозумілу, на перший погляд, назву, проте фраза “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” є ключовою в тексті: вона зустрічається не лише в заголовку, а й у фіналі – тричі. Саме вона була записана на дошці сім разів. І лише побачивши її, герой остаточно впізнає рідну гімназію.
Твір пронизаний величезним антивоєнним пафосом, і йдеться тут не лише про заперечення фашизму, а й про заперечення будь-якої війни взагалі (не випадково у назві твору Белль використовує перші рядки славнозвісної епітафії трьомстам спартанцям, які полягли, боронячись від навали персів). Письменника непокоять жахливі наслідки війни, насамперед – понівечені війною душі людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)