Подорожі Сіндбада-морехода. Переклад О. Олеся – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Фрагмент

Сьома і остання подорож сіндбада

“- Після шостої подорожі я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, і справді цього разу я додержав свого слова. Не кажучи вже про те, що після таких пригод хоч у кого одпаде охота до подорожування, і мої літа були вже не ті. Пройшла моя молодість, я заспокоївся, і те спокійне життя, яке раніш мені так обридало, тепер мені уявлялось якимсь солодким спочинком після всіх пережитих негод. Одначе доля хотіла другого. Одного разу, коли до мене зібрались мої друзі і я весело гуляв з ними, ввійшов слуга і сказав, що мене хоче бачити посланний каліфа. Негайно вставши із-за столу, я пішов до нього на зустріч і довідався, що мене кличе до себе каліф. Через декілька хвилин я був уже у каліфа.

– Сіндбаде! – сказав він. – Мені потрібна твоя послуга. Ти мусиш передати шейху Серендибі мої подарунки і відповідь на його листа. Цього вимагає від мене ввічливість.

Це так мене вразило, що я довго не міг нічого сказати, і, нарешті, відповів:

– Ваша величність! Я весь у твоїй царській волі, але благаю тебе, зверни увагу, що я вже не молодий і що сили мої давно підточені лихом та горем, які випали на мою долю. Я боюсь, що вже не винесу нової дороги. До того ж я зарікся більш нікуди не виїздити з Багдада.

Тут я розказав каліфу про всі пригоди, які прийшлось мені винести, і він вислухав мене з великою увагою.

– Так, – нарешті сказав він, – багато ти натерпівся лиха на далеких чужинах, але я сподіваюсь, що ти виконаєш моє доручення цілком щасливо, бо тобі дорога до острова Серендиби уже добре знайома. Ти, звичайно, сам розумієш, що мені ніяково нічим не виявити своєї вдячності і пошани до шейха Серендиби. Та скажи, будь ласка, хто зміг би зробити краще те, що я доручаю тобі?!

Мені нічого не лишалось, як скоритись його волі. Каліф зрадів, що я згодився їхати, і звелів видати мені на дорогу тисячу цехінів.

Через декілька днів я вже їхав до Бальсори, де ждав мене корабель.

Лист каліфа був такого змісту:

“Во ім’я небесного Господа, що показав нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиби від Абдаллаха Гарун аль-Рашіда, посаженого Богом на престол, блаженної пам’яті його прадідів – уклін і привітання!

З радістю я прочитав твого листа і посилаю відповідь, підказану мені власним серцем і високим розумом моїх порадників. Сподіваюсь, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш моїй щирості і побратимству. Бувай здоров”.

Подарунки каліфа були такі: парчева ковдра (коштувала не менш тисячі цехінів), п’ятдесят убрань із дорогоцінної ткані, сто інших із найтоншого білого полотна, яке виробляється в Каїрі, Александрії, Суеці й Куфі, чудесна агатова ваза і старовинний стіл, за яким сидів начебто сам цар Соломон.

Прибувши на острів Серендиби, я зараз же пішов до шейха.

Ще здалеку він пізнав мене і привітав такими словами:

– А, Сіндбаде! Прошу до господи! Можу запевнити тебе, що я декілька разів згадував тебе і радий тебе бачити.

Лист і подарунки каліфа він прийняв з великою охотою і приємністю.

Через декілька день я пішов до шейха і сказав, що збираюсь їхати додому. Дуже йому було тяжко розлучатись зо мною, але він пустив мене, подарувавши мені багато грошей і різних дорогоцінних речей. Сів я на корабель і поїхав, сподіваючись, що вернусь додому так же щасливо, як і приїхав сюди, але Богу хотілось другого.

Уже три дні ми плили по морю, як раптом нас нагнали морські розбійники, декого повбивали, декого забрали в полон і продали в неволю на далекі острови.

Мені судилось попасти до одного багатого торговця, який поставився до мене дуже прихильно. Привівши мене додому, він звелів нагодувати і одягти мене в чисте убрання, а через декілька день покликав до себе і спитав, що я вмію робити. Я відповів, що був колись торговцем і що весь мій крам одняли розбійники, а мене продали в неволю,

– А чи не вмієш ти принаймні стріляти з лука? – питав він далі.

– Пане, – відповів я, – це було колись у молоді роки моєю найкращою розвагою, і я сподіваюсь, що ще не втратив і досі цієї здібності.

Тоді господар дав мені лука і стріли, велів сісти ззаду себе на слона, і ми поїхали далеко за місто у величезний ліс. Доїхавши до призначеного місця, він спинився, велів мені злізти з слона і, показуючи на високе дерево, сказав:

– Лізь на саме верхів’я цього дерева і стріляй звідти у слонів; у цьому лісі ходить їх сила, і ти їх, сподіваюсь, угледиш незабаром. Коли уб’єш одного, дай мені знати якомога швидше.

Покинувши мені харчів, він рушив додому, а я став прислухатись до тиші і ждати слонів. Цілу ніч я прождав їх даремно, а вдосвіта угледів їх цілу череду.

Я пустив стрілу, і один слон звалився на землю, а всі інші порозбігались.

Я зіскочив з дерева і побіг повідомити свого господаря про щасливе полювання.

Він похвалив мене, дав пообідати і знову пішов зо мною в ліс. Там викопали ми велику яму і закопали в неї убитого слона, щоб потім, коли він згниє, знову одкопати його і забрати коштовні зуби.

Так я, міняючи місця, прополював місяців зо два. Одного ранку я угледів стільки слонів, як не бачив ніколи, але вони замість того, щоб пройти мимо, всі зі страшним ревом кинулись до мене.

Простягаючи свої довгі носи, наче думаючи зняти мене з дерева, вони дивились на мене так страшно, що я від переляку випустив із рук свою зброю.

Не встиг я опам’ятатись, як один із найбільших слонів обмотав своїм носом дерево і вирвав його з корінням. Разом з деревом упав і я на землю, але в ту ж хвилину слон підхопив мене і перекинув на свою широку спину; я лежав ні живий ні мертвий.

Тоді мій слон пішов попереду, інші за ним, і через декілька хвилин я був обережно положений на землю.

Довго я не міг зважитись і підняти голову, щоб оглянути місцевість, але нарешті зважився. Навкруги не було видко ні одного слона. Я лежав на великій могилі, де валялось безліч слонових кісток і зубів. Подумавши, я зрозумів, що лежу на слоновому кладовищі. Довго я дивувався надзвичайному розумові слонів, що взяли і однесли мене на кладовище, наче хотіли сказати: “Тобі, людино, потрібні наші зуби, так краще бери їх з мертвих і не вбивай живих”.

Господар зустрів мене радісним криком:

– Який я радий, який я радий, що бачу тебе знову, мій бідний Сіндбаде! Я вже думав, що тебе немає на світі, бо і лук, і стріли твої я знайшов на землі під вирваним з корінням деревом. Розказуй же швидше – як це я тебе бачу живим та здоровим.

І я розказав йому про надзвичайну пригоду, а на другий день повів його на кладовище слонів. Не гаючись, ми почали збирати слонові зуби і класти на свого слона. Під страшною вагою гнулась слонова спина, коли ми вертались додому.

– Сіндбаде! Ти приніс мені щастя! І я був би злодієм, коли б не віддячив тобі волею. Тепер я з легким серцем можу сказати те, чого не говорив раніше! Ти єдиний із невольників, якому пощастило спастись від помсти слонів. Щороку віддячують слони тим, хто убиває їх на полюванні, і остався ти живим тільки з ласки Божої. Видко він одібрав тебе для великих і добрих вчинків. І тепер ти вже приніс величезну користь не тільки мені, а й усьому народу: нам не доведеться більше посилати на страшну смерть своїх невольників, з цього часу ми будемо спокійно збирати дорогоцінні слонові зуби. Будь певен, що я віддячу щедро тобі за неймовірне відкриття.

– Пане господарю, – відповів я. – Воля найдорожче всього на світі, і для мене її цілком буде досить за те, що я зробив тобі і народові. Єдине, що я проситиму в тебе, це дозволити мені вернутися в рідний край.

– Гаразд, – сказав господар, – незабаром прийдуть сюди кораблі, що забирають у нас слонові зуби. Я пущу тебе з ними і потурбуюсь, щоб ти не виїхав від мене з порожніми руками.

Я знову подякував господарю і декілька день допомагав йому перевозити з могили слонові зуби. Про це довідались другі торговці і кинулись на слонове кладовище, і кожний з торговців мені дарував що-небудь коштовне.

Коли нарешті приплили кораблі, господар вибрав із них найбільший, завалив його слоновими зубами і подарував мені половину їх. Давши мені харчів на дорогу і подарувавши на спомин декілька цікавих речей місцевого виробу, він попрощався зо мною. Радісний і веселий, сів я на корабель, але через деякий час зліз з нього і пристав до величезного каравану, що мандрував у Багдад. Свій крам я порозпродував за декілька день і взяв за нього величезні гроші, частину яких я, правда, витратив на коштовні подарунки кревним та знайомим. Довго ми їхали по безводних степах, але я терпів і спеку, і згагу1, тішачи себе тією думкою, що тепер принаймні не ждуть мене ні бурі, ні морські розбійники, ні гадюки. Доїхавши до Багдада, я насамперед пішов до каліфа. Він прийняв мене дуже привітно і сказав, що дуже турбувався за мене. Я розказав йому про всі свої пригоди, і йому особливо сподобалась пригода зі слонами. Взагалі оповідання про всі мої, сім подорожей так сподобались йому, що він звелів записати їх у науку нащадкам. Щедро обдарувавши мене коштовними подарунками, він пустив мене додому, до моїх кревних, з якими я більше не розлучався”.

Такими словами Сіндбад скінчив своє оповідання про дивовижні подорожі і, звернувшись до Гіндбада, додав:

– Ну, мій друже, чи чував ти коли-небудь, щоб хтось виніс стільки лиха у своєму житті? І чи я не маю права на спокійний і приємний відпочинок?

– Так, пане господарю, – відповів Гіндбад, підійшовши і цілуючи йому руку, – ти стільки натерпівся горя та лиха, що мав би право жити ще щасливіше, ніж живеш зараз. Свого лиха не можу я навіть рівняти з твоїм! Хай же Господь благословить тебе і продовжить твій вік.

Ці слова так зворушили Сіндбада, що він обдарував бідного робітника і сказав йому:

– З цього дня ти будеш моїм найближчим другом, і я потурбуюсь, щоб ти пам’ятав мене усе своє життя!

Переклад О. Олеся

____________________

1 Жагу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Подорожі Сіндбада-морехода. Переклад О. Олеся – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА