Пластилінова рушниця, пластиліновий птах – Володимир ІШКІЛІВ
“O what was that bird,” said horror to hearer,
“Did you see that shape in the twisted trees?
Behind you swiftly the figure comes softly
The spot on your skin is a shocking disease.”
Wystan Huck Auden “Five Songs”
Неоковирним спорудам спадкують неоковирні руїни. Цегляний австрійський склад, що пережив головні події двох планетарних зніяковінь, тепер зруйнований. Товсті – у дві райнерштадські цегли – простінки стоять колонами та арками (здебільшого арками) посеред пустирища. Галицький Стоунхендж. Нащадки тих, крізь кого пройшли колись кельти, палять серед руїн старі меблі – вісім шарів кольорового тиньку заростають трауром мікроплюшевої кіптяви. Там, де строкатість штукатурки змили дощі, поблискують вдавлені у цеглини глазуровані клейма заводу Майєра, спаленого за півстоліття до того, як дивани почали оббивати мікроплюшем. Вночі посеред руїни перехожі бачать багаття.
Бомж виконує обіцянку, тягнучи до руїни громіздкий металевий кошик, накритий ковдрою. Бомж кульгає, хлястик сандаля на калічній нозі щоразу запізнюється виконати циклічні умовності кроку і залишає в цегляному поросі чергову кому. Кожен другий відбиток підошов Бомжа відділений комами від шляхової послідовності. Послідовність ніяковіє.
Бомж про це не здогадується.
Він ще тверезий. Його це дратує. Як завжди у дні першого десятидення осені, у дні ясного, нестерпно тверезого цискарпатського поліття, він думає про свого батька.
Бомж чомусь впевнений, що народився у день загибелі батька. Він достеменно не знає ні дати свого народження, ні, тим більше, числових умовностей того дня, коли на Кременчуцькому плацдармі квадратний німецький танк розчавив стрекотливу танкетку, змішуючи плоть батька-танкіста з окалиною протиосколкового панцира “двадцятисімки”. Бомжеві іноді сняться сни. Перший сон наснився йому ще у дитячому будинку в Ташкенті. Довгий сон із розжареним до блаватної блакиті вересневим небом проклятого року, з випаленим злим степом і танкетками, які чомусь йдуть в атаку посеред вороної кіннотної лави. Подальші сни Бомж натверезо згадувати не буде. Він підгортає ковдру на кошику. Ось уже руїна складу.
В цегляному лабіринті порожньо. Бомж сідає на уламок підмурка-перемички, відчуваючи раптом перебій у ритмі скорочень серцевого м’яза. Млосний півхвилок зіпсованого скорочення окуповує ліве рамено, перехоплює спазмом шию і кулястим згущенням відтягло б’є у потиличну метрополію. Бомж мружиться від болю і сверблячки: спазматична атака роз’ятрює коросту на борлаці. За хвилину біль відступає. Бомж згадує, як минулої ночі ховав у підмурку недопалок “прими”. Шукає. Недопалок щез.
Бомж хоче вилаятись, але після гортанного “h” з беззубої пащі вихоплюється гикотливе белькотіння, в кутику стулених губ з’являється жовтувата бульбашка.
Недопалок щез.
Бомж помічає Шкіряного. Бульбашка поквапливо ховається в глибинах стоматичної печери. Бомж підсуває до себе кошик, від різкого руху ковдра трохи розгортається, відкриваючи його надра, сповнені безглуздого і теплого гніздового ворушіння.
Шкіряний заглядає до кошика:
– Приніс?
Бомж ствердно хитає головою. Знов починає свербіти короста.
– Діти втішаться, – каже Шкіряний і регоче. Регоче довго: інтонаційно вивершений, майже сценічний регіт висмоктує з його горла потік майстерно відформатованих акордів, товстішає і змащується, нахабним полозом перетинає всі прикордонні смуги ситуації і сколихує сутінки над битою цеглою.
Бомж не витримує чи то реготу, чи то сверблячки:
– Курити в тебе є?
Шкіряний видобуває з кишені і кидає Бомжеві зім’яту пачку. В намаганні піймати її, неочікувано прудко Бомж підскакує, у різкому баскетбольному русі здіймає обидві руки, розчепірює пальці. Його куций лапсердак не витримує запропонованої динаміки, тріскає під пахвами. Пачка зловлена. Шкіряний хихоче:
– Сірники кинути? Штани не тріснуть?
Бомж з належною гідністю видобуває з нутрощів лапсердака стерту до золотого блиску бензинову запальничку. Палить не дивлячись на Шкіряного. Його дратує і лякає цей реготун. Колись, у давні й більш зрозумілі часи, він надивився таких от реготунів. Клопіт. Клопіт згадування. Прозора вереснева тверезість не хоче втікати від тютюнової хмарки. Холодно. У вигинах підсвіченого присмерковим сонцем диму він раптом бачить сепієвий, у помаранчевих плямах, танк, що суне просто на нього. Бомж тре око, потім висмикує дику нитку з роздертого рукава. Скільки навколо тверезої, недорослої, непотрібної, незрозумілої, задубілої марноти, – думає Бомж. Нема на це ради.
Шкіряний теж запалює.
Регіт стомив його. Дим заповнює несподівані пустоти в тих невідомих медицині органах, котрими людина відчуває “ніщо”, просто відсутність. Дим убиває запах руїн, і Шкіряному стає тепло. Він чує голос. Звук без візії. Він раптом шкодує, що курить тютюн, не траву. Тоді була б візія. А так тільки звук, що лине з можливого, звідти, де Шкіряний ще має неприросле просте ім’я, де його ще навчають, а він ще слухає ті повчання. Монолог. Ні, швидше все ж таки діалог. Яка, зрештою, різниця.
“Володику, чи пам’ятаєш ти запах повітря у кінці сімдесятих?”
“Пам’ятаю, Костянтине Костянтиновичу.”
“Яким він був?”
“Смачним.”
“Бздури. Все це, Володику, брехня. Сучасна брехлива брехня. Запах повітря навіть у найпрекрасніші епохи не наважується бути смачним. Він не лох, він знає, що можна, а чого не можна. Запам’ятай, Володику. Ось… Нічого ти не пам’ятаєш. Нічого. Ти тоді ще шмаркатим був. Отакезні зелені шмарки з носа висіли. Смієшся… Папік твій тобі у паперовий стаканчик “буратіно”, а ти його двома ручками. Отак сьорбав. Шашлики їсти не вмів, пальцями їх стягував з шампура, обпікався і верещав. Регочеш… Регочи, регочи. Але ти вже ніколи не будеш дихати тим святим повітрям, Володику, ніколи! Повітрям, просякнутим Імперією і Сонцем. Яке ж тоді, Володику, було Сонце! Спокійне, месопотамське, єгипетське тоді було Сонце… І освітлювало воно велику охряну, оксамитову, порцелянову непорушність. Таку велику, що ти її собі вже тепер уявити не зможеш. Ніколи не зможеш… Все… Уява, вона першою дрібнішає, авангардно. Тікає до Європи. Потім дрібнішають люди. Вироджуються. Стають от такими. Не видко навіть. Тварюки. Потім дрібнішають речі – предмети великі і малі і корисні… Всі. І речам притаманний простір, він теж дрібнішає. І це подрібнення надзвичайно, несамовито заразне. Таке заразне, Володику, що все на світі просмерділо вже тим здрібнінням, і навіть Сонце, – Сонце, Володику! – вже не охряне, а стронцієве тепер Сонце… Етикетка. Неспокій…”
Шкіряний розплющує очі і бачить двох дівчат у коротких джинсових спідничках. Вони виникають із темної плями під цегляною аркою. Шкіряному здається, що тінь від простінка падає на оголені ноги дівчат з хижою радістю спорідненої і конкуруючої істоти, притискається до засмаглої шкіри і пустотливою шалавкою ховається у розрізах спідниць. Шкіряний знає, що старшу з дівчат звуть Лєною, а молодша – її сестра, що під светром в старшої немає ліфа, а молодша зазвичай віддається за пляшку. І ще він знає, що Бомж боїться сестер, бо вони його двічі били, вимагаючи гроші. Шкіряний знову заплющує очі, але темрява під повіками тепер безголоса. В Шкіряного народжується здогад, що всі хижі і хтиві тіні вересневих вечорів – близькі родичі цієї безголосої підповічної темряви, що всі вони разом, і назви їх – у змові. “Банда”, – шепоче Шкіряний.
Сестри роздивляються принесений Бомжем кошик.
– Гроші принесли? – питає Бомж.
– Гундос принесе, – Лєна відгортає ковдру. З кошика вибурюється на світ Божий плаский котячий хвіст.
– Котики! – сміється молодша.
Бомж накриває кошик:
– Це гроші коштує.
– Дасть тобі Гундос гроші, не сци, – Лєна зручно і звикло вмощується на цегляному блоці, цибата, забарвлена сумішшю засмаги і тіні, відкидає за вуха довге фарбоване волосся і дивиться в бік Шкіряного. Той розводить руками: нема цигарок, клятий бомжара все вициганив.
– Зажав, – незлобно констатує Лєна.
Бомж дивиться на молодшу. Якби в нього була тринадцятилітня донька-повія, подібна до цієї малої стервотки, він би її вбив. А перед тим, як убити… Він облизує тютюнову патину на пересохлих губах. Навіть синці на колінах не псують довгих, засмаглих ніг малої. Добре, що Бог не попустив йому мати дітей. Тепер він знає, що добре. Добре також, що в цієї малої курви немає батька. Він згадує, як молодша минулого літа жбурляла в нього камінням і сміялась, п’яна. “А мати, здається, не п’є”, – дивується Бомж. Він починає думати про різні бачені ним випадки жіночого алкоголізму і дає щигля кошеняті, що намагається вилізти з кошика.
– Скільки їх там? – питає молодша. Вона закидує ногу за ногу. Спідниця майже повністю відкриває свіже, кольору старих світлин, стегно.
– Шість. Цілий день бігав за ними, – Бомж знову б’є непосидюче кошеня.
– На пляшку заробив чесно, – сміється Шкіряний.
– А нє, – Бомж витягає неслухняне кошеня з-під ковдри, лоскоче йому рожеве черевце. – Товар!
– Треба розвести багаття, – підводиться Лєна. – Десь тут була стара шафа.
– Там, – показує в бік північної цегляної арки Шкіряний. – Я поможу розламати.
Удвох вони йдуть у темряву за північною аркою. Лєна попереду. На кордоні затіненого простору вона зачіпає шматок дроту, заточується, пищить. Шкіряний підтримує її за стегна. Його руки мимоволі обмацують тверді параболи кубелець, гепу, його великі пальці гачкувато вминають джинсівку між сідниць. Лєна спочатку завмирає, – Шкіряному на мить здається, що її тіло хижо всмоктує його руки разом з тканиною, – а потім робить несподіваний крок уперед, перестрибуючи дротяний брухт. Руки Шкіряного залишаються розведеними навколо безглуздої порожнечі.
Лєна знаходить креденс, стару дубову потвору, розкурочену місцевим іконографом у пошуку столітніх дощок, знаходить уламок арматурного косинця і трощить ним дверцята креденса. Розлітається навсібіч суха шпонка. Шкіряний роздивляється Лєну. Її розмаяне волосся лютою медузою ловить із повітря дрібні тріски, від валькірійних замахів светр піднімається над поперек, під засмаглою шкірою довгих напружених ніг відбувається круглява механіка міцних м’язів. “Звірятко незле наскакалося на дискотеках”, – посміхається Шкіряний і собі береться роздовбувати шафу. Тріск деревини дивно заспокоює його. Від шматків старого дерева, білих на зламах, йде специфічний приємний запах. Шкіряному він нагадує щось давно ним відбуте. Він бере дощечку з гофрованим, кістяного кольору, зламом, намагається впіймати цей запах старої, міцно обжитої кількома поколіннями кімнати, запах старих станіславських газет, запах солодкавих в’їдливих радянських парфумів, запах назбираного у слоїк соковиння алое, запах пудри, кориці, шавлії у нижніх шухлядках… Шкіряний посміхається. Він згадав. Фаренгіт, нав’язливий сухий біль у горлянці, шавлія, принесена сусідом-майором і заварена у білому бідончику, марля для проціджування, мерзенне, довге, до мазохістського кайфу пекуче прополіскування з обов’язковим і контрольованим булькотінням, сміх сусіда на кухні. Несподівано Шкіряний зауважує, що залишився сам, – Лєна із здобиччю розчинилась у темряві. Шкіряний збирає дошки. Він не бачить Гундоса, а Гундос його бачить. “Авжеж, – думає Гундос, – цей пасажир теж тут. Кайф надурняк для дяді-пасажира…” Гундос обережно обходить місце креденсомахії, від металевого шмаття (старе сітчасте ліжко-траходром) дістає пекучу подряпину на ногу і зболеним, злим курдуплем виринає у сесійному центрі руїни.
– Де гроші? – очі в Бомжа вибляклі, світло-сірі.
Гундос витягає з волохатої червоної торби літровий флакон розливухи:
– А де коти?
Бомж відгортає ковдру і демонструє поспільству плямистий теплий неспокій у кошику. Він бере флакон обома руками і пригортає здобич до себе ємним екскаваторним рухом. Залишками зубів витягає зачорнілий корок. Нюхає:
– Спиртяра.
Молодша з сестер раптом тягне руку до флакона.
– Дай ковтну.
Бомж гарчить. Молодша хихоче.
– Пішла звідси, мокрощьолка, – очі Бомжа тепліють.
– Міньєт за два ковтки, – мружиться, гладить себе по нозі і облизує губи молодша.
– В нього не встане, – резонує Шкіряний. Він кидає дошки на чорні від кіптяви цеглини у центрі. Два ковтки – це закруто. На якусь мить його погляд зупиняється на червоній волохатій Гундосовій торбі. – Зроби краще малому, бо геть задрочиться.
Гундос витягає з кошика смугасте кошеня.
“Цього першого”, – каже він.
Молодша не відходить від Бомжа, котрий всією відвертістю беззубої печери припав до флакона.
– Дядя, дай малєнькой попіть…
– Не чіпай того смердюха, – попереджає сестру Лєна.
– Дядя, посмотрі, что у малєнькой єсть, – молодша піднімає спідницю. Рожевий атлас трусиків нахабно спалахує в сутінковому фіолеті. Шкіряний підморгує Гундосові. Молодша мізинком відтягує донизу гумку трусиків: “Дядя-я-я-я…”
– Не дам, – підсумовує Бомж. Він вдоволено зауважує теплі струмені, що пробігають тілом, намагається зосередитись на цих струменях, на згущеннях та джерелах тепла, на хорах міріадів зраділих клітин, котрі вітають прибуття алкоголю переможним гімном, радісним співом відродженої життєдайної повноти.
– Сраний кастрат, – пирхає молодша, обсмикуючи одяг. – Стріптіз окончєн.
Шкіряний регоче.
Гундос прив’язує смугасте кошеня до дверцят розламаної шафи. У дверцята вкручено чотири великі нікельовані шурупи. Гундос ретельно перевіряє, чи не розхитались шурупи, припасеною викруткою дотягує їх до твердої непорушності на площині. Від ретельності обличчя курдупля червоніє, він сопе і ніби вищіє ростом. З волохатої торби з’являється коток мідного трансформаторного дроту, бурячковий, як обличчя Гундоса. Смугасте кошеня ховається між цеглин, курдупель знаходить його, обмотує дротом лапки. Він зауважує рожеве черевце смугастого і тихо, зовсім тихо сміється.
Після четвертого протяглого ковтка Бомж заплющує очі.
Ташкентський базар сорок дев’ятого року. Малий злодюжка встигає добігти до низького дувалу і вчепитись у його глинястий перекат, коли звідкись зліва (через півстоліття все зло у спогадах виникає зліва) матеріалізується товстий гарбузник Кутул. Прив’язаною до мотузки гиркою він б’є злодійські пальці, вкрадений корж падає за дувал. За хвилину малого стоптують ногами. На базарі не прийнятий кулачний тан. Східний плебс залишає шляхетну полеміку верхніх кінцівок беям і шадам: багно до багна топчуть ногами, виконуючи тисячолітній торговий хашар Мавераннахра, Дженда, Янікенду, Туркестану. Тіло злодюжки стає все більш однорідним з листопадовим багном базару, котре червоніє і теплішає. До дувалу неквапливо підходить комсомолець Рашид з клаптем червоної тканини на рукаві халата. Червона тагма найнижчої в імперії влади – влади чергових, дружинників і табірних бугрів – заспокоює хашарітів: вир та отхлань базарної солідарності набуває ознак простого натовпу (репресованого метатексту, зліпленого із теплих, тяжких, смугастих бухарських халатів). Рашид регоче. Запопадливий букініст Шольман витягає з багна багно. “З того дитячого будинку, де завхозом Кульгавий Хасан”, – пояснює букініст і віддано дивиться в красиві чорні очі начальника. Комсомолець грізно насуплює брови. Натовп розсмоктується. “Чушка”, – каже Рашид і перекидує малого за дувал. Той падає на вкрадений корж. Пройде чверть години і він його з’їсть. Корж буде вже холодним, але солодким та м’яким, з присмаком бавовняної олії…
Серед руїн палає багаття. Гундос вже вийняв з волохатої червоної торби свій витвір, якому дав ім’я Пластилінової Рушниці. Ретельно розіп’яте на дверцятах шафи смугасте, з рожевим черевцем, кошеня дивиться на багаття і в його очах скаче веселе полум’я.
– Команді приготуватись до розстрілу! – голосно сміється Шкіряний. Від його сміху кошеня починає сіпатись, намагаючись звільнитись від дротів, і кумедно нявчить, широко роззявляючи пащу. Гундос розминає пластилінову кульку. Він робить це неквапливо і сконцентровано, у ритмі давнього ритуалу. Червонястість відступає вглиб курдуплевого обличчя. Кулька у надцятий раз розкатана на довгастий коржик.
– Засудженому до страти треба дати якесь ім’я, – пропонує Шкіряний. – Розстрілювати безіменного котяру нецікаво.
Гундос нагороджує Шкіряного зневажливим поглядом.
– Назвіть його Кутулом, – озивається Бомж.
– Катуллом? – дивується Шкіряний.
Бомж не відповідає. Теплі потоки в його тілі нарешті звиваються у могутню нірванічну ріку, неосяжний Ганг, золоту Сарасваті. Контрольний ковток. Жовте небо понад рікою упосліджує всі плинні формати, всі помаранчеві танки, весь тверезий неспокій. Всю ту срану реальність.
– Назвемо його Шкірянчиком, – пропонує Лєна. Її волосся зібране в акуратний хвіст, вона живить багаття великими білими трісками. Вогонь накидається на столітню деревину із жадобою камеронівського монстра, стає інтенсивно жовтим, тропічно-стронцієвим. Простір навколо багаття забарвлюється складними акордами сірого та зеленого, і тільки тіла сестер зберігають теплі відтінки спектру, стають сепієвими, оксамитовими.
– Як ти мене любиш, – Шкіряний обережно кладе на багаття велику дошку. Звиваються золоті метелики. – Назвемо його Мішей, на честь Горбачьова.
– А той що тобі зробив? – дивується Лєна.
– Все зруйнував.
– А-а-а-а, – тягне молодша, котра стає напрочуд гарною, зграбною та теплою у золотому сяйві багаття. – Разрушіл домік нашєго пупсіка, вот скатіна какая, злая нехарошая… А ти, Гундосік, как єго назовьош?
– Чікатілом, – твердо відповідає курдупель.
Механізм Пластилінової Рушниці складається з двох циліндрів – товстого, зробленого з величезної латунної гільзи і тонкого – сталевої трубки, що одночасно слугує зарядником та люфою. Змастивши зсередини тлустий циліндр солідолом, Гундос уводить до його порожнини металевий толок, з’єднує його із скобою силового пристрою. Гвинти скоби вкручені у блискучі сталеві пружини, вкрадені курдуплем з розкуроченого імпортного верстату. Механізм прикріплений до справжнього прикладу АК-47, дбайливо відшліфованого та полакованого. Виглядає Рушниця грізно і переконливо, сестри зачудовано спостерігають за приготуваннями. Гундос перехоплює їх погляди, прикипілі до блиску сталевого обладунку, знову червоніє і остаточно опановує ситуацію холостим клацанням курка.
– Піздєц Чікатілє, – мружиться молодша.
– Другого котяру буду я називати, – каже Шкіряний.
Лєна витягає з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, із шляхетною пласкуватою мордочкою перса.
– Це дівчинка.
– Принцеса Діана, – хихоче молодша. – Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..
Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.
Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.
– В око, – радить Лєна.
Розіп’яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.
– Передчуває, – каже Лєна.
– Канкрєтний піздєц каждий передчуває, – абстрагує молодша.
Бомж заперечливо хитає головою.
Гундос цілиться у Шкіряного.
– Отримаєш, – попереджає той.
Курдупель шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, що вижили при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли – сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавилонськими вежами – відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупель шкіриться.
– Пупсіку страшно, – буратінистим голоском пищить молодша.
– Малолєтка, – зневажливо кривиться Шкіряний. “Все буде добре, – каже він собі, – малі курви хочуть, аж пищать.”
Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: “Падла!”, стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б’ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві – червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров’ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.
– Змазав, – визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. – Тільки бік зачепило.
– Падла! – курдупель дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. – Вб’ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.
– Якщо влучиш в око і вб’єш, ставлю літру, – приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.
– Потом я буду стрєлять, – молодша дивиться Гундосові в очі. – Нє за бєсплатно.
– Три рази в різних позах, – визначається курдупель і чухає подерту ногу.
Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.
– Завдання ускладнилося, – посміхається Шкіряний.
– Дарма дурень тішився, – Гундос забиває в люфу новий заряд.
Всі відходять до вогнища.
Курдупель ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. “Щоб ви всі повиздихали”, – шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.
П’ятдесят дев’ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили. ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби, безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перший інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись із маслопомпою: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду – Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар’єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: “Попереду мене – Схід і смерть”. Бомж запам’ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з’їзду партії: “Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чингіз-хана Намазгахські ворота, погоничі привели фатіхові Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А потім поздихали від голоду”. Бомжеві якось потім наснилися ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бганки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили, довбали у пошуках їжі твердий степовий грунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, до смачних дерев на теплих берегах Гангу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їхнього безглуздо могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови – обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.
Постріл.
Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутися до своїх ворогів.
– Програв, – констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. – Око вибране, але Чікатіла живий.
– Бєгі за пляшкой, Гундосік.
– Він от-от здохне, – Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.
– Я поцілив. Я виграв, – каже курдупель і знов червоніє. – Я виграв. Він здохне.
Кошеня перестає сіпатись.
– Здихає, – вдоволено визначає Лєна. – Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…
– Коти живучі, – Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.
– Смотрі, пузирь, – дивується молодша.
– Повітря з мозку виходить, – припускає Лєна.
– Він здохне, відв’язуйте, – командує Гундос.
Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битися.
Гундос плюється.
– Дай мені, я єго прікончу, – молодша тягнеться до Рушниці.
– Він сам здохне, – не відступає той.
– Харитативний акт, – проголошує Шкіряний.
– Це куди? – сміється Лєна.
– Зараз всі ваші коти повтікають, – раптом озивається Бомж.
Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. “Виляз коцяк на плоцік і мруга…”, – тихо співає Бомж.
– Люблю вільне полювання! – проголошує Гундос, нашвидкуруч забиваючи пластилін у трубку.
– Дай мнє! – молодша хапає Рушницю за відпружину.
– Зламаєш, бля, – злякано верещить курдупель.
– Дай дитині, – Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. – Дай, Андрійку…
Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндра і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним криком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується у всій вільній, злій, сріблястій шляхетності білого металу, прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…
Кричить Лєна.
Шкіряний дивиться, як нагло в’яне молодша, як відлітає вбік рушниця, як піднімається над прохромленим обличчям впалої навзнаки малої каптурець чорної рідини, як щезає в темряві південної арки лапсердачний силует Бомжа. Шкіряний сам відскакує в тінь і тікає лабіринтом руїн. В обличчя йому вдаряє їжакуватий присмерковий метелик, втікач змахує в морок його волохату настирливість. Залізяччя дере джинси і, нарешті, він фінішує в темному закутку біля зовнішнього муру руїни. Фінішує примусово: фекальні маси з його переляканих кишок штурмують останній клапан. Він ледве встигає стягнути із себе джинси (тріскає вкритий електролізною міддю англомовний гудзик. Good by, false Wrangler!). Все навколо стає з чорного сірим, на сірому тлі проступає рожева пляма очного тиску. Рожева калюжа з блимкалками нейротичних сполохів, всіх нічних волохатих метеликів перенасиченого сангінальними потоками мозку. Рожевий привид набуває контурів кільця, відпливає кудись убік сірою пустелею відсунутого від кольорів світу, ховається у лігвищі глаукоми, унеможливленому для стеження і коннотацій. Шкіряний стогне від болю і полегшення одночасно, незграбно підтягуючи наперед джинси, переступає пінгвіном геть від загидженого кутка: лівою, правою, у відкритість сірого мороку, ще раз лівою… Далі, далі… Паперу немає, але десь у кишені мешкає смугаста сатинова хусточка. Гуд бай, хусточко.
Несподівано виникає Гундос. Курдупель повзе крізь космічну сірятину невидимою нахиленою площиною. Його потерті штани закочені і вкриті порохом. Шкіряний зауважує змащені йодом пухирі на ногах курдупля, його проточені шляховою екземою кросівки, чорні шкарпетки з незрозумілим написом і червоною смугою. Гундос повільно, немов велика рептилія, повертає круглу голову, зупиняється, дивиться на Шкіряного близько посадженими очима і хрипко каже:
– Всрався, пасажир.
Шкіряний намагається оволодіти механікою штанів, але, на біду, гудзик безповоротно змінив своє буттєве розташування.
– Отож бо й воно, пасажире, – підсумовує курдупель і розсмоктується у сірому кротовинні.
“Треба десь знайти гудзик”, – свідомий залишок у голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: “дзик, зик, ик, ик, ик…” Він вибльовує гикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло, і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині.” Завтра схопить поперек”, – розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.
Він виходить з руїн у теплий вересневий вечір, мед якого – запізніле, переросле, охолощене комаство, прополіс якого – янтарні плями першого листопаду. Шум вечірнього міста – машинерний, магазинний, балконно-віконний – засмикує звукову гардину за Шкіряним, відсікає його від криків та виття у руїнному позачассі. Все це йому наснилося. Кольорові вікна, мерехтливі від увімкнених телевізорів, розмаюють, розвихрюють і нищать сіру мару перед очима. Він струшує головою: “Треба знайти гудзика. Треба.” Внутрішній звір невгамовний спрямовує його до мети найтемнішим вектором, углиб напівзруйнованого приладобудівного заводу, у пророслий крізь іржаві верстати бур’ян, у креси тихого урбанічного янчання малих урбанічних звірят, що вміють робити гнізда в старих трансформаторних кожухах. Він пролазить крізь продерту сітку огорожі, потім – крізь пролам у стіні чотирнадцятого цеху. Цех зустрічає його щурячим переполохом. Прохід між верстатними рядами токарної групи нагадує алею єгипетських сфінксів, випотрошених, з відтятими головами і пенісами гофрованих кабельних розводок. Він обережно проходить алеєю, намагаючись не подряпати одяг металевим брухтом, піднімається сходами на технологічну галерею і потрапляє у хобот здохлого транспортера, на порізану гумову стрічку і слизькі замазучені валики півсотметрового механізму. З транспортера він зіскакує на дах гаражного павільйона. Ще стрибок – і він у дворі будинку. Тут живе Кіра. “Вона дасть гудзик і голку”, – на прощання шепоче згасаючий, непотрібний у цьому, яскраво освітленому цинамоновими ліхтарями дворі, внутрішній звір.
Закуток в руїні, вулиця, завод, двір – темні просторові факультети, перпендикулярні до знаків і образів полуденного нейтрального знання, проходять крізь людину із розстебнутими штанами, проносяться смугами розгорнутого на запахи, звуки, барви досвіду, крокують маршем присмеркові трансформації Станіслава, всіх міст взагалі – перетворення, байдужі, як до надто земної, так і до трансцендентної клінік буття. Людина із розстебнутими штанами зупинена яскравим світлом ліхтарів останнього з факультетів, вона обходить периметром жовту, розцяцьковану впалим листям пляму навколо ліхтарного стовпа, тулиться до темряви, до останнього союзника мандрованих невдах, блазнів невмотивованого світу, що занадто швидко пробігли запропонованими долею ситуаціями.
Людині із розстебнутими штанами здається, що там, у темряві, позаду, прокинулася й поповзла за нею величезна, надлишкова, фундаментальна і дуже переконлива істота. Вона вже проповзла повз сфінксів чотирнадцятого цеху, просоталася транспортером і десантувалася на бляшаний дах гаражного павільйона. Вона зачаїлася там, перетворюючи морок на ворога, отруюючи добру вересневу темряву потворною непрозорістю, щільністю, чорним мармуром анатомічного театру. І весь цей непідвладний людському розумінню навальний цироз сущої темряви остаточно відсікає Шкіряного від усіх повернень. Він рушає уперед.
Третій поверх хрущоби. Підкова охороняє втоплене у дермантин двірне вічко. Подвійний дзвінок. Ізсередини кроки, гавкіт пса. Клацає замок. Тепле, насичене запахами їжі, повітря лоскоче Шкіряному ніс. Протяг натягує ланцюжок.
– Кіро, в мене тут аварія…
– Володя? – Кіра розслаблює пальці, котрими тримає поли довгого атласного халата. – До чоловіка гість прийшов… Привіт.
– Я тільки на кухню. П’ять хвилин.
Падає ланцюжок.
– Не роззувайся.
– Бачиш, гудзик з джинсів відлетів…
– Бачу. Я зараз, почекай.
– Чекаю, – Шкіряний витягає з-під кухонного столу табурет, сідає. На столі – пляшки, трилітровий слоїк із компотом. У духовці досмажується щось велике, колись літаюче: у бік шкляних дверцят, наче люфа, спрямована підкопчена пташина кістка. Миска з олів’є напівпорожня. З-під компотного слоїка розповзається велика, кольору козацьких штандартів, пляма. Обрисами вона нагадує мультиплікаційного зайця, вистреленого з гармати. Розплесканий динамікою невідомої рідини (судячи з кольору, – щось полуничне, лісове, ягідне), заєць залишає далеко позаду стрілоподібні вуха і розбризканий пунктиром хвіст. Заєць біжить у бік цукерниці, напевно, в передчутті мультиплікаційної солодкої насолоди, схованої в запальцьованій зелено-квітчастій порцеляні.
З кімнати чути голос господаря хати:
– … Той, хто відкидає сучасну літературну естетику, нагадує мені ісламських містиків десятого століття, пошукачів чистої правди. Вони купували раба і сорок днів тримали його у діжці з кунжутовою олією. Годували раба тільки горіхами та інжиром. Коли шкіра і, частково, м’язи раба розчинялись в олії, його виймали і записували передсмертні зойки і пророцтва, отриманню яких не заважала тепер шкіра…
– В кунжутовій олії? – перепитує незнайомий голос, низький, із свистячим назальним стакато в наголосних закінченнях слів. – Хіба кунжутова олія спроможна розчинити живу людську шкіру?
В Шкіряного починає свербіти між лопатками. З’являється Кіра з гудзиком, голкою і нитками.
– Зробиш сам? – питає вона майже ствердно, залишає причандалля на столі і щезає.
Шкіряний відгризає від котка півметрову нитку, пропихує її у вушко великої “циганської” голки, робить неоковирний потрійчастий вузлик. Раптом голка впивається Шкіряному під ніготь. Він закушує крайню плоть пальця зубами, як колись, у дитинстві, коли незвичайна хвороба – одна з численних хронічних хворіб книжного хлопчика – переслідувала його ліниве єство. Нігті тої, напівзабутої ним, дитини зростались і згортались у рурку, намагаючись перетворити пальці на рулети з живим м’ясом. Від тупого болю кінцеві фаланги (зрадливі фрагменти зрадливого тіла) безпорадно терпли. Лікарі не допомогли, але хвороба припинилася сама собою, відізвана назад, до пекла, нечутним наказом чорного генералісимуса. Тільки після одужання маленький Шкіряний зміг мастурбувати у класичний спосіб, огортаючи своє слизьке звірятко повнотою радісної незатерплої плоті.
– … Ні, ні. То не є справжня література, – пролазить на кухню з кімнати свистяче стакато. – Ті люди є духовно засліпленими, вони не годні почути містичного сміху характерника серед степу, зболеного треносу поета-сковородинця. Вони засліпли, не бачать, не чують, не розуміють…
– Ну не так вже, Миколо, – голос господаря негучний, рокотливий, змащений домашнім застільним затишком. – То вже все минуле століття, чоловіче…
Шкіряний згадує, що чоловік Кіри пише вірші під псевдо “Бардо Тодол”. Що з тибетської – Книга Мертвих. Йому раптом робиться веселіше.
Гудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів’є, з’їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка.”Не буду прощатися”, – вирішує він.
Несподівано на порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.
– Володя!
– Вечір добрий, Левку, – Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого гудзика.
– Випий з нами сто грам, Влодку, – господар тримає в руці фужер. – Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…
– Я лише на хвилинку, – Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось незрозумілим для себе чином він просмоктується крізь тлустий корпус Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений мертвотно-зеленим телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.
– Ось, Миколо, – знайомить Бардо Тодол. – Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.
– Шкірятін, – уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.
– Жид чи москаль? – замість вітання питає Микола.
– Але ж ти, пуцю!.. – піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. – Не будь таким, людина ж пише.
Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.
– Сідай на канапу, Влодку, – запрошує господар. – Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, – обертається і кличе. – Кіро! Тарілку!
– Таріль, – виправляє Микола.
– Посуд, – Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бганок. Біле адідасівське трисмужжя при цій трансформації уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів, оголюються товсті голінки у жовто-гарячих шкарпетках з охлялими манжетами. – Розповідай про життя молоде, Влодзю.
Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: “За зустріч!”
– Козак! – тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.
У вітальні з’являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п’ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій розпухлий мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.
– Доцю, покажи дядькам свого птаха, – звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.
– То це птах?
Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя – пухирчастий, з розгамселеними пазурячистими крилами, циклоп – пасував би до герба якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.
– Як тебе звати, дівчинко? – питає він.
– Ілар-рія! – картаво викрикує дитинча.
– Гарна в тебе дочка, – каже Кірі Шкіряний. – Ім’я теж гарне.
– А також рідкісне, – додає Микола.
– Вип’ємо за Іларію! – проголошує Шкіряний.
– Вже пили, – одночасно наповненим ротом і носом повідомляє Микола.
Товариство спорожнює свої фужери. Іларія стоїть біля Шкіряного і намагається запхати йому до рота свій витвір.
– Це птаска, – каже вона.
Шкіряний раптом зауважує, що Пластиліновий Птах того ж кольору, що й заряди Гундосової рушниці. Він відразу пригадує весь руїнний чин, всі подробиці пластилінового факультету і, майже в істериці, бере до рук Пластилінового Птаха. Аж тут щось гостре, сховане у пластиліні, боляче штиркає його в руку.
– Зязька вхоловся! – радісно верещить і підстрибує Іларія. Її рідке волоссячко підстрибує окремо від неї. Шкіряний вимучено посміхається, ставить на стіл пластилінову потвору і каже:
– Вельми підступна пташка.
– Масонська, – додає Микола.
Бардо Тодол скручує пальці у незрозумілий непосвяченим родинний знак. Кіра миттєво підхоплює дочку і виносить її з кімнати. Шкіряний останнім зусиллям поборює бажання посмоктати вколотий палець.
– Нехай спить, – господар наповнює фужери.
Шкіряний дивиться, як в екрані телевізора члени команди Кусто малюють на сраці полярного ведмедя цифру “25”. Коментатор пояснює, що малюють вони водостійкою фарбою, і до весняного линяння двадцять п’ятого ведмедя науковцям буде легко ідентифікувати з літального апарату.
– … Ми тут сперечались із Миколою про постмодернізм, – чує він голос Бардо Тодола. – От ти теж ніби письменник. Що ти про цю хріновину думаєш?
– Постмодернізм є елегантною інтелектуальною фікцією, – згадує Шкіряний читану тиждень тому статтю. Говорити про щось з довгою назвою йому заважає не знищена алкоголем пластилінова істерика. В телевізорі зганьблений ведмідь скаче торосами і на сраці в нього тремтять тлусті чорні цифри.
– Ти не щирий, – здогадується Книга Мертвих.
– Не щирий, – нетверезим похитуванням погоджується Микола.
– За щирість, – проголошує Шкіряний.
– Але ж ти… – посміхається його маневрові господар.
– Він жид! – каже Микола.
Всі п’ють.
Бардо Тодол витягає з чорної ледеринової теки аркуш. Кілька секунд він спостерігає за моржами, що ревуть в телевізорі, потім каже:
– Ось маю взірець несамовитого концептуалізму. Пропоную до уваги. Моя поема. Називається “Поема латинського словника”.
– Ти що, поляк? – питає Микола.
Шкіряний наповнює фужери. Микола гучно набирає в легені повітря. Якусь мить здається, що він висловиться якоюсь остаточною, як присуд віків, сентенцією, але все закінчується лише сипінням, важким, протестуючим. Бардо Тодол розгортає аркуш, читає:
– Уривок з “Поеми латинського словника”:
Ex-caeco, avi, atum, are
Позбавляти зору, засліплювати
Oedipus excaecatus
Позбавляти рослини вічок,
Позахаращувати, зробити тин або тан,
Робити тьмяним, безбарвним
Ex-cedo, cessi, cessum, ere
Залишати, поїхати
Поминути дитячий вік, майоріти попереду
І стовбичити, застовпіти
Вийти за межі.
Переступити (supra rationem)
Дістатись
Excessisse in annum Servilii et Flaminii
Прийтись на рік консульства Сервілія і
Фламінія (Лівій)
Два фацети втрапили у словник
Сервілій, Фламіній, консули
Ex-curo, excubat
Вибігти, наснажуватися
Тут спочиває спокій, доздихалівка.
Павза.
Микола раптом подається уперед, до телевізора, його черево важко лягає на стіл, ніби опора космічного десантного модуля на поверхню ворожої планети, пещені короткі руки розгортаються емітерними антенами, окуляри загрозливо блищать. Шкіряному здається, що черевань збільшується, розпухає, займає піввітальні.
– У мистецтві, – проголошує той, – невидимим птахом ширяє голуб Святого Духа, і різним затятим зайдам та їх посіпакам, купленим за бакси, цього незловимого птаха не обскубати! Не вдасться! Правічні коди арійської традиції збережені і надійно сховані від посіпак, обереги чекають свого часу! А як настане той час, усі ці ваші концептуалізми розвіються, як розвіялись кагал та папісти, уся ця космополітична посполита захлань, перед освяченою святими богонаснаженими ченцями шаблюкою Кривоноса!
– О, старий, – Бардо Тодол струшує почервонілою кулястою головою. – Але ж… Ота миготлива рефлексія, ота гра. Велика гра в мистецтві…
– Сковородинська екзистенція, – не відволікаючись на пологи господаревих реплік, продовжує Микола, – це є основа духовного принципу хутора. Тут справжнє. І є ще горді митці. Вони не скоряються. Вони не знають вашої латинки, тих всіх хвостатих слів довгих, їхня форма кострубата, неоковирна. Але це їхнє кревне, рідне. Вони відповідають за цю землю. А ви все граєтесь у чужинецькі словники… Срані запродані поцмодерністи!
– От старий козарлюга! – захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. – От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, – він тягнеться з обіймами до череваня. – Але ж ти пуцю, пуцю…
– За мистецтво! – проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір
– Сезанн упосліджує Енгра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе в багатосуття несамовите запрошення до істини. “Сивілла біснуватими губами”, – шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають визвольну пісню.
– Ша! – каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. – Я буду, бля, вірш свій читати…
Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:
Мертві пінгвіни так само мертві,
В них закротовані яйця смерті,
Пагоди втерті і барва вільна:
Шкіриться з півночі жовте Вільно,
З півдня – червоні Хотин і Бєльци,
Яйця на смальці, пінгвіняче скерцо…
Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє мельхіоровим чотиризубцем у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: “Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…”
В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…
Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.
Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, і розповісти все те, що не розповів учора (це “учора” не має часової визначеності, йому тисяча років, і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того історію Ферекіда Сіроського, який помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфагора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час, це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфагора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться на дерев’яні рурки їх прославляючі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути – у нескінченності, казав він, не може бути ні зв’язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве й незграбне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває протяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках – минущим) життям, і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він причисляє своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменя на кордоні провінції Сирія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…
Він знаходить себе у міському сквері, неподалік пам’ятника Міцкевичу. Мантачки, що ними збиті дошки паркового ослону, боляче давлять йому на ребра. Шкіряний повільно сідає, намагаючись не втрапити до калюжі кольорового блювотиння, в котрому ще досить впевнено впізнається рецептура олів’є. Тільки тепер – на п’ятій хвилині свідомого існування – ранковий холод страшенно актуалізується. Шкіряний перевіряє гульфік і кишені. Ключі на місці. На відміну від двадцятигривневої купюри. Він повільно встає. Його трохи хитає, вухами прокочуються хвилі дивної музики, шумів, морзянки. Ліва нога затерпла і джинси підозріло вогкі. Жовтий, як шкарпетки Бардо Тодола, вересневий світанок також має проблеми з манжетами: вітер стискає і формує повітря навколо позеленілого Міцкевича спазматично, нерівномірно. Від повітряних спазмів впале листя збирається у радіальні смуги і танцює велетенським пропелером на всохлих червоних черешках. Хвилину, другу Шкіряний спостерігає цей поганський танок, похапливо обмацуючи змерзлі клуби, де вже загніздився вертикальною тонкою струною мацакатий первинний біль остеохондрозу. Раптом його погляд натикається на Пластилінового Птаха, приліпленого до бильця ослону. З хвоста стирчить трикутний шматок тонкої бляхи. “В тих поетів дурні жарти”, – дратується Шкіряний і бере Птаха за металеве пір’ячко. Так, із пластиліновим потвориськом у руці, він залишає простір танцюючого навколо польського класика листя, і йде назустріч світанкові вулицею Курбаса. Біля магазину з написом “Авокадо” стоїть, ніби прислухаючись до скреготу глибинних земних пластів, Бомж. Шкіряний уповільнює ходу. Бомж жодним чином не реагує на його появу. Шкіряному здається, що обличчям, одягом, торбою Бомжа пробігають величезні, розміром з доброго таргана, воші. Біль у стегнах із теплої струни несподівано трансформується у розпечений пульсуючий дріт і намагається зігнути Шкіряного. Бомж витягає з торби чорне кошеня і говорить у простір, у стіну сплячого будинку:
– Купи. Дві гривні.
– Що там з малою?
– Купи, – Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.
– Малу врятували?
Бомж не відповідає. Шкіряний кладе Пластилінового Птаха на асфальт, кладе повільно, щоб не образити загадкову вдачу розжареного дроту у попереці. Йому вдається повільно розігнутись і знайти залишок грошей.
– Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.
Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бганковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватора ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його – смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: “Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи протухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру.” І плаче… І невдовзі, дійсно…
– На, – Бомж тицяє Шкіряному кошеня.
– Не треба, старий. Йди, похмелися.
– А та мала сучка жива, – Бомж забирає гроші, садить у торбу чорне котисько і озирається навколо.
– Втратила око? – Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.
Бомж йде до скверу. Хлястик сандаля малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, дві коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знову він сподоблюється почути verba et voces:
“… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Волк.”
” Це той, що написав Синю чайхану?”
“Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам’ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того страшна починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні – культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні “корони”. Так от, цей Волк єдиний тоді в Союзі вмів малювати потріскані грунти. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні – двір, зо п’ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки – не пройдеш. А посередині – отака – в людський зріст пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік “Правду”, “Правду Украины”, і складав їх, закладки робив. Всьому вірив. Але оселедець у портрети Брєжнєва також загортав. Вірі не заважало. От… Прийшов я до нього, а він так – жи-и-ик – двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потрісканий грунт. Тріщини, тіні – один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж.”
1998-1999
М. Івано-Франківськ.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)