ПЛАН – СТЕНДАЛЬ, О. ДЕ БАЛЬЗАК, Ч. ДЕККЕНС – ВСТУП ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ – 10 клас
Я, Оноре де Бальзак… (Розповідь про письменника від першої особи)
1. Письменник розповідає про своє дитинство та батьків.
(Я, Оноре де Бальзак, народився 20 травня 1799 року у французькому місті Тур. Мій батько родом з багатої селянської родини, мав прізвище Бальса, але він переробив його на Бальзак, скориставшись подібністю родовому шляхетному імені Бальзак д’Антрег і самовільно додавши шляхетну частку “де” – де Бальзак. Чоловіком він був практичним, енергійним та вольовим, тому зміг стати секретарем Королівського суду, під час революції 1792 року був головою секції Прав людини, членом Великої ради комуни міста Париж. У 1793 році відкрив власну юридичну контору. Він жив за часів, коли практична людина могла багато чого досягти. Я, коли став письменником, деякі факти з життя батька використав у біографії мого героя “батечка Горіо”. Від батька мені дісталися у спадок такі риси, як життєлюбство, енергійність, впевненість у собі, віра в успіх.
Мати, уроджена Анна-Лаура Саламб’є, була на 30 років молодшою від батька, зраджувала йому, хоча була жінкою розумною, добре вихованою. На жаль, з-поміж чотирьох дітей вона любила найбільше мого молодшого брата Анрі, бо народила його від чоловіка, якого кохала. Я дуже страждав у дитинстві через байдужість, холодне ставлення до мене матері. Вважаю, що мій інтерес до питань шлюбу і позашлюбних стосунків пов’язаний з атмосферою в нашій сім’ї.
Мої батьки мали спільну рису – здібність до бізнесу. Те, що їх об’єднувало найбільше, – прагнення будь-що розбагатіти й посісти високе суспільне становище, віра в те, що гроші – головне у житті.)
О. де Бальзак розповідає про те, чому він став письменником.
(Мені пощастило здобути добру освіту: навчався у Вандомському коледжі в Парижі, потім у Турі, у ліцеї Карла Великого. Дуже багато читав. Після закінчення Школи права у 1819 році деякий час працював приватним юристом. Батьки мріяли, щоб я став нотаріусом. Але мої бажання розходилися з їхніми: я почав серйозно вивчати філософію, історію літератури, щоб стати письменником. Спробую пояснити чому. Від батьків я успадкував практичність і прагнення розбагатіти. У першій половині XIX століття головним видом інтелектуальних розваг було читання. Попит на художню літературу був великий, тому я сприймав її насамперед як бізнес. Дійшов висновку, що здобути славу можна саме у царині літератури. Щоб стати письменником, я мав усе: гострий розум та широкі знання, феноменальну пам’ять, працездатність, цілеспрямованість, спостережливість, вміння аналізувати життєві явища, бачити й розуміти людську сутність (“бачити – значить знати”, – так я напишу у “Шагреневій шкірі”), здатність постійно розвивати свій художній хист, удосконалювати майстерність. Щоправда, публікація величезної кількості романів мене не збагатила, багато років жив у боргах. Але я досяг своєї мети – уславитися – і залишився в історії найвидатнішою постаттю нової цивілізації.)
Письменник розповідає про свої перші літературні невдачі й успіхи.
(Першим твором, який я написав за матеріальної підтримки сім’ї, була трагедія “Кромвель”. Але її спіткала невдача: вона була створена відповідно до канонів класицизму. Але я не засмутився, сказавши собі: “Це просто означає, що трагедії – не для мене”. Потім спробував створити роман у листах, але не завершив його: не вистачило майстерності. Співпрацював із “фабрикою романів”, розробляючи популярний на той час стиль розважального роману жахів, підписуючись псевдонімом Орас де Сент Обрен. Невдовзі повернувся до написання серйозних творів і надрукував 1829 року свій перший роман “Останній з шуанів”. Він був історичний, але з історією кохання шляхетного ватажка шуанів Монторана та шпигунки Марі де Верней. Мені вдалося показати трагізм стосунків закоханих, що були втягнуті у вир запеклої політичної боротьби. Але хотілося написати про сучасність. Я почав під різними псевдонімами працювати над новелами про сучасне французьке життя. Вони видавалися збірками під загальною назвою “Сцени приватного життя”. Ці збірки і філософський роман “Шагренева шкіра” принесли мені гучну славу. Першим художнім твором про життя сучасників стала повість “Гобсек”, написана 1830 року. Головним героєм я зробив лихваря-філософа, розповів про трагедію родини де Ресто, накресливши сюжетні лінії і типажі майбутньої “Людської комедії”.)
Письменник розповідає про жінок і… Україну.
(Моя письменницька праця зробила мене дуже популярним серед жінок, що були вдячні мені за проникнення в їхню психологію – у цьому мені допомогла моя перша кохана, заміжня жінка, яка була старша за мене на 22 роки, Лора де Берні. Я постійно одержував від читачок захоплені листи; одній з таких кореспонденток, що написала 1832 року листа з Одеси за підписом “Іноземка”, була польська графиня, російська піддана Евеліна Ганська (вроджена Ржевуська), власниця маєтку поблизу Бердичева, яка через 18 років стала моєю дружиною. Про це слід розказати докладніше не лише тому, що З цього листа почалося кохання мого життя, а й тому, що я познайомився з чудовою країною з милозвучною назвою – Україна. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між нами зав’язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Ми не могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка. Венцеслав Ганський помер 1841 року, але через різні обставини нам довелось чекати вінчання ще дев’ять років. Зустрічались у різних містах і країнах Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, а зрештою одружились у Бердичеві. Я двічі відвідував Україну: у вересні 1847 – січні 1848 року і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, кілька разів був у Бердичеві. Україна вразила мене своїми полями і родючою землею: Я полюбив Україну. Це прекрасний край, мешканці якого самі не знають, серед якої краси живуть.)
5. Письменник ділиться своїми філософськими поглядами та грандіозним задумом створити “Людську комедію”.
(Хочу, панове, поділитися своїми поглядами: я прибічник крайнього монархізму та консервативного католицизму. Здивувалися, що після революції я сповідую такі погляди? Спробую пояснити. Ви згодні, панове, що ми живемо у часи занепаду моралі, коли вищою метою і єдиним законом став закон егоїзму – “кожен за себе”, а головним змістом діяльності – гонитва за грішми і насолодою? Чи знаєте ви, як заробляються за наших часів великі гроші? Спекуляцією, шахрайством, підробкою документів, хабарництвом. Ми стали свідками грандіозного процесу перерозподілу багатств. Банкіри, комерсанти та підприємці стали господарями життя. Потрібно жорстко регулювати ниці людські інстинкти. А для цього придатні лише форми правління, побудовані на заборонах, регламентації та ієрархії – отже, монархія. Я спробував описати ті процеси в суспільстві, про які згадав, у своїй епопеї “Людська комедія”. Щоб зрозуміти закономірності, які рухають життя, ретельно вивчав оточення. Метою мого дослідження було знайти ліки від егоїзму – хвороби, яка руйнує суспільство. Хоч хтось і буде здивований чи ображений, але ідея твору народилася внаслідок порівняння людства з тваринним світом. Я не був перший, хто проголосив таку думку. Багато хто зараз захоплюється природничими науками. Мене особисто приваблювали думки вченого-природознавця Жофруа де Сент-Ілера, який шукав єдність у різноманітності природи. Я мислив так: увесь біологічний світ живе за єдиним законом – “кожний для себе”, тобто за принципом егоїзму. Суспільство створює, відповідно до середовища, безліч людських видів. Я вирішив описати ці види і спробувати визначити Закон світу. Боротьба між людьми набагато складніша, ніж у тваринному світі, тому переді мною постало набагато складніше завдання, ніж перед колегою-природознавцем. Я виділив три форми буття людини: “чоловіки”, “жінки”, “речі”. Своїм попередником на цій ниві я вважаю В. Скотта. Мені здається, що його творчості не вистачає зв’язків між його творами. Це підштовхнуло мене до думки створити історію, кожний розділ якої був би романом, а кожен роман – добою. А зв’язуватимуть їх персонажі, які мандруватимуть із твору у твір. Цей прийом – “техніка перехідних персонажів” – дав мені можливість зв’язати окремі історії в панораму, своєрідну енциклопедію французького життя першої половини XIX століття. У недосконалості суспільства я звинуватив саме людину. Адже людина не народжується поганою чи гарною, а суспільство лише вдосконалює її. Прагнення користі для себе, тобто егоїзм, розвиває погані схильності людини. Суспільство, яке складається із зіпсованих особистостей, погано впливає на людину. Людина може піти двома шляхами: перший – потурання своєму егоїзму, власним інстинктам – це найлегше. Другий шлях – важкий, адже вимагає суворого саморегулювання, що є запорукою розвитку талановитої людини. Ось такі думки я поклав в основу своєї “Людської комедії”.
Я, панове, розкрив Вам дуже багато особистого. Хочу, щоб мій досвід став комусь у пригоді.)
(2 votes, average: 4.50 out of 5)