Пісня про Роланда (із скороченнями) – Омар Хайям (1048-1122) – Золота доба персько-таджицької лірики, її характерні особливості, видатні представники – СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Король наш Карл, великий імператор,

Сім довгих літ в Іспанії провів.

Гористий край здобув він аж до моря,-

Нема вже замка, щоб йому не здався,

В руїнах всі міста і їхні мури,

Крім Сарагоси на верху гори.

Король Марсілій править там невірний,

Мухмеду служить, Аполліна молить, –

Та не минуть йому за те біди.

Король Марсілій був у Сарагосі.

Пішов він в сад, у тінь дерев плодових,

Приліг на біломармуровий камінь.

Круг нього більш як двадцять тисяч маврів.

Він мовив герцогам і графам так:

“Послухайте, панове, сталось лихо –

Карл, Франції прекрасної король,

Прийшов сюди, щоб всіх нас уярмить.

А тут ні військ, щоб мірятися з ним,

Ні сил таких, щоби його здолати.

Пораду дайте, наймудріші з маврів,

Як рятуватись від ганьби і смерті”.

На це хоч би один промовив слово;

Озвавсь лиш Бланкандрін, барон Вальфонди.

Карл Великий посвячує Роланда в лицарі

III

Вважався Бланкандрін одним з мудріших,

Відважним був і рицарем чудовим,

Готовим королю допомогти.

Він так Марсілію сказав: “Не бійтесь,

Упевніть Карла, гордого чванька,

У вірній службі і приязні щирій:

Пошліть в дарунок львів, ведмедів, псів,

Сімсот верблюдів, соколів сот десять,

Чотири сотні мулів з сріблом-злотом, –

Всього добра на п’‎ятдесят возів,

Щоб воїнам він міг ним заплатити.

Вже годі в цій землі йому сидіти,

Нехай, скажіть, до Ахена верта,

А ви, мов, пройдете слідом за ним

Якраз в самий Михайлів день святий,

Щоби прийняти там закон Христа

І відтоді його васалом стати.

Щоб честю і майном йому служити.

Дамо йому й заручників, як схоче,

Десятків два, щоб певність мав у цім,

Дамо йому хоч би й своїх синів,-

На муки перший я б свого послав!

Вже ж краще їм голів своїх позбутись,

Ніж мали б ми маєтки й честь згубити

І жебраками стать у цій землі”.

XII

В тіні ялини сів могучий Карл,

Своїх баронів кличе він на раду.

Прийшов Оджьєр, Турпін-архієпископ,

Старий Річарт, його небіж Анрі,

Хоробрий граф гасконський Ацелін,

Тедбальт із Реймса й брат його Мілон.

Крім цих прибув Джерін, був там Джер’‎єр,

Прийшов також на раду граф Роланд

І сміливий та славний Олів’‎єр.

Багато франків з франківської землі

На заклик Карла до його прийшло.

Також і Ганелон, що Карла зрадив,-

Так почалась та нещаслива рада.

XIII

“Мої барони, – мовив Імператор, –

Марсілій-цар прислав послів до мене.

Він обіця нам блага незліченні:

Ведмедів, львів, пов’‎язаних хортів,

Сімсот верблюдів, соколів сот десять,

З арабським злотом сот чотири мулів, –

Всього добра на п’‎ятдесят возів, –

І просить нас до Франції вертатись.

Він прийде сам в мою столицю Ахен

Прийнять закон спасенний, христіанський;

Хрестившись, – буде ленником моїм.

Так каже. В мене ж сумніви чималі”.

На те барони: “Слід остерігатись”.

XIV

Скінчив свою промову володар.

Не годиться із ним лиш граф Роланд;

Стає на ноги і говорить Карлу:

“Марсілію ніяк не можна вірить!

Сім літ, як ми в Іспанію прийшли.

Я Нопль здобув для вас, здобув Коммібль,

Вальтерну взяв і всю округу Піші,

Севілію, їуделу, Баласгет.

Король Марсілій завжди був зрадливий:

До вас прислав п’‎ятнадцять сарацинів;

У них були в руках гілки оливи

Й такі ж улесливі слова були.

Спитали ви поради у французів,

Хвалили вас за той безумний вчинок,

Послати ви поганинові двох –

Один був граф Базон, другий – Базілій, –

І Мавр стяв голови обом в Альтільї.

Я раджу й далі ворогів громити,

Вести до Сарагоси всі війська,

Й держать облогу хоч би й все життя,

Але ж помститись зраднику за вбитих”.

XV

Поник чолом великий імператор,

Він крутить вус і підборіддя гладить,

Роландові ні слова не відкаже.

Замовкли франки. Тільки Ганелон

Мовчать не став. Зривається, підходить

І горде слово Кардові говорить.

Він мовив так: “Не вірте похвалькам.

Хто б це не був, хоч навіть і я сам,

А слухайте того, хто раду дасть корисну.

Король Марсілій справді вам кориться:

Іспанію він хоче взять, як лен,

Та ще й закон Христа прийняти згоден.

Хто радить вам не вірити йому,

Забув, які тяжкі нас муки ждуть.

Чванлива рада послуху не варта,-

Лишім нерозум, розуму тримаймось!”

“Французькі рицарі, – промовив Карл, –

З моїх баронів оберіть того,

Хто б мавру відповідь мою доставив”.

Роланд сказав: “Хай їде Ганелон,

Мій вітчим – найдостойніший барон”.

Всі франки згодились: “Хай буде так,

З дорученням він справиться найкраще”.

XXIV

“Ось рукавички й палиця, бароне,-

Сказав король могучий Ганелону.-

Адже ви чули: франки вас обрати”.

А Ганелон: “Роландова це справа!

Повік ненавиджу його і перів,

Прихильних до Роланда й Олів’єра,

Чіп друг йому! Одверто заявляю :

Це – вороги мої, і викликаю

Їх всіх на смертний бій…”

А Карл на те:

“Гнівливі дуже ви й завзяті надто!

Я вам наказую іти, барон!”

“Що ж, я піду, – промовив Ганелон. –

Але я йду на видиму загибель,

Як граф Базан і брат його Базілій”.

XXV

Великий Карл тримає рукавичку.

Та Ганелон хотів би там не бути,

І рукавичку упустив в нестямі…

О, боже наш! – покликнули французи,-

Що це за знак? Він щось лихе віщує,

На горе тяжке цей посол іде!”

“Побачите!” – їм Ганелон на це.

XXVІІI

Ось їде Ганелон: в оливковому гаї

Він тих послів арабських доганяє

(їх Бланкандрін навмисне тут тримає).

Майстерно розмовляли граф із мавром:

Говорить мавр: “Який чудний ваш Карл –

Апулію й Калабрію здобув.

Досяг аж за солоним морем англів

І дань Петру примусив їх платити,

Чого ж йому у нашій ще землі?”

Граф відповів: “Так хоче Карл Великий;

Йому ніхто перечити не може.

Нема того, хто Карла переможе”.

XXXI

Так їхав Бланкандрін із Ганелоном,

І присягалися один одному,

Що будуть важити на смерть Роланда.

Так їхали дорогами, шляхами

Й спинилися під тисом в Сарагосі.

Тут під тінистою сосною трон,

Александрійським шовком весь укритий.

На нім сидить іспанський повелитель,

І більш як двадцять тисяч маврів з ним,

Цікаві, що їм скаже Бланкандрін,

Стоять в глибокій тиші навколо.

От входять Бланкандрін із Ганелоном.

ХХХІІІ

Граф Ганелон надумавсь, що сказать.

Він починає дуже мудре слово,

Неначе справжній майстер на промови.

Він так сказав: “Нехай боронить бог Вас, царю

І Бог, в якого вірим ми,

І Карл Великий, пан, велів сказати,

Що мусите закон Христа прийнять.

Він пів-Іспанії вам в лен дає,

Не схочете ж-він візьме вас, скує

І одведе в свою столицю Ахен.

Там грізний суд відбудеться над вами

І сором, і ганьба, і люта смерть…”

Розгнівався Марсілій, вчувши це,

Закутий в злото спис на графа звів:

Якби не люди, певно б, що убив.

XXXIV

Розлютувавсь Марсілій, збагровів,

Хапає спис і ратищем трясе,

Те бачить граф, бере меча свого,

В два пальці з піхв видобува його

І так говорить: “Гарний і ясний

Ти, добрий, вірний, славний мечу мій,

Аж поки ти блищиш в руці моїй,

Не докорить Великий Карл мені,

Що я загинув сам на чужині.

Загинуть перше з маврів найсильніші”.

Тут всі невірні: “Не дамо їм битись!”

“Мій добрий графе, – каже тут Марсілій, –

Я нерозважний вчинок допустив,

Коли замірився на вас у гніві.

За де відшкодять соболеві хутра, –

З них кращі ліврів п’‎ятисот,

Не менше варті. Їх віддам вам завтра”.

“Охоче, – мовить граф, – прийму цей дар.

Нехай сторицею вам бог віддасть!”

XLІІ

“Дивуюсь Карлу я, – сказав Марсілій, –

Старий він, сивий, двісті літ прожив

Отримав перемог немало

Булатних списів зазнавав удари

І сам без ліку королів разив…

Коли кінець отим боям його?”

“Кінця не буде, – мовив Ганелон, –

Поки Роланд лишається живий.

Де ще на світі рицар є такий?

Так само і відважний Олів’‎єр,

І з ним усі дванадцять франкських перів,

І двадцять тисяч їхньої дружини –

Не страшно Карлові нікого з ними”.

XLIII

“Мій любий граф, – король Марсілій каже, –

І в мене військо – кращого не знайдеш:

Чотири сотні тисяч зможу я [168]

Повести в бій супроти короля”.

“Тепер не час, – відмовив Ганелон, –

Багато військ загине по-дурному.

Нерозум киньте, розуму держіться!

Пошліть добра до Карла якнайбільше.

Щоб здивувалися йому французи;

Заручників пошліть десятків два –

І Карл в прекрасну Францію поверне.

За ним піде сторожа військова,

А в ній лишиться певне й граф Роланд,

Відважний та звитяжний Олів’‎єр –

Обох, ручуся в тім, спітка тут смерть!

Пиху прийдеться Карлові сховати,

І він покине з вами воювати”.

XLIV

“А як же ж, любий графе Ганелоне, –

Питає мавр, – Роланда нам убити?”

А граф на це: “Я можу пояснити:

Роланд

Як прийде Карл в міжгір’‎є Цезарійське,

То там залишить військову сторожу,

З Роландом на чолі, з своїм небожем,

І з Олів’‎єром, відданим йому,

А з ними буде двадцять тисяч франків.

На них своїх сто тисяч ви пошліть-

Хай розпочнуть із ними бій одразу.

Загине війська їхнього багато,

Та й ваших жертвою немало ляже.

Тоді почніть новий із ними бій-

В однім бою з цих двох Роланд сконає.

Здобудете отак ви перемогу,

І вже не треба буде воювати”.

LVI

Могучий Карл спустошив край Іспанський,

Взяв крілості, поруйнував міста,

І вирішив війну тим закінчити,

До Франції прекрасної спішити…

Напроти неба, наверху горба

Роланд поставив прапор військовий –

В долині військо стало навкруги.

Долинами вже сунуть сарацини

У панцерах, кольчугах і шоломах;

У них щити, в руках мечі.

Тримають всі списи напереваги.

Спинились маври в лісі, серед гір.

Чотири сотні тисяч ждуть світанку.

О, горе! зрада і невздогад франкам.

LIX

Минає ніч, займається зоря.

Вже на коні відважний Імператор

Стурбовано на військо поглядає:

“Дивіться-но, панове, – мовить Карл, –

Які ось тут ущелини ворожі,

Кого б лишити з військом на сторожі?”

“Сміліший всіх мій пасинок Роланд,

Лишім його!” – озвався Ганелон.

На зрадника поглянув Карл суворо

І відповів: “Ти справжній чорт

І лють твоя за тебе промовляє,

А хто ж передні поведе полки?”

“Нехай датчанин їх веде Оджьєр, –

Говорить граф, – найкращий він для цього”

LXIV

Могучий Карл промовив до Роланда:

“Лишаю тут з тобою, любий графе,

Всього свого я війська половину,

Воно тебе від смерті порятує”.

“Цього не треба, – відповів Роланд, –

Себе і рід свій я не посоромлю!

Лишіть зо мною двадцять тисяч франків

І йдіть спокійно: поки я живу –

Ніхто вас вже ніяк не потривожить”.

LXV

І скочив на коня Роланд одважний,

З ним поруч побратим став Олів’‎єр,

За ними Джерін і сміливий Джер’‎єр,

Пішов Оттон, так само Беранджьєр,

Пішов Самсон і Ансеіс старий,

Джерарт погордий, русільйонський граф,

Так само і гасконець Енджельєр.

Турпін сказав: “Авжеж і я піду”.

“Роланд – сеньйор мій, я його не кину”,

Такі слова промовив граф Готьєр.

З усіх обрали рівно двадцять тисяч.

LXIX

… Іспанський цар своїх васалів кличе:

Віконтів, графів, герцогів, баронів.

Із челяддю, з синами всі прийшли.

Всього зібрав він тисяч сот з чотири.

Гуркочуть в Сарагосі барабани,

Стоїть на вежі Мухамеда ідол,

І моляться йому всі маври ревно.

LXXX

На маврах панцери міцні, потрійні,

На голові шоломи сарагоські,

Мечі при боці сталеві,

У всіх щити і списи валенсійські,

І прапорці на списах різно мають,

Серед яких червоні, білі, сині.

Уже зійшли з дорожніх мулів маври

І мчать вперед на баских конях чвалом.

Був ясний день, вгорі світило сонце,

Блищала зброя безліччю вогнів,

Сурмили сурми, кличучи на бій;

Страшний той гук почуло й військо франків.

“Здається, друже, – Олів’‎єр сказав, –

Нам з маврами до бою треба братись”.

“Ну, що ж, дай боже! – відповів Роланд, –

За короля повинні ми стояти:

Васал повинен за свого сеньйора

Терпіть нестатки, спеку і мороз,

Віддати тіло й кров і все життя!

Глядіть же всі, без жалю бийте маврів,

Вони невірні, з нами ж бог і правда!

Щоб злих пісень про нас не заспівали,

Я ж прикладу поганого не дам”.

LXXXIV

Знов каже Олів’‎єр: “Багато маврів,

А наших франків, знамо, мато дуже…

Гей, засурміть, Роланде, любий друже,

Почує і повернеться наш Карл!”

На те Роланд: Не мудро б я зробив,

Всю Францію ганьбою я б укрив!

Волію я своїм мечем разити,

Свій Дюрандаль в ворожу кров втопити.

Прийшли сюди на лихо сарацини.

Ручуся вам, що всі вони загинуть!”

LXXXIX

Роланд вже бачить – буде бій великий,

Відважніший стає від лева й барса.

Скликає франків, каже Олів’‎єру:

Облиш цю мову, друже мій, тепер!

Нам досить війська володар залишив,

З найкращих двадцять тисяч вибирав,

І боягузів серед них не знав.

Васал повинен за свого сеньйора

Терпіть нестатки, спеку і мороз,

Віддати тіло й кров і все життя!

Є в тебе спис, а в мене Дюрандаль,

Мій добрий меч, самого Карла дар.

Помру – новий його хазяїн скаже:

Ним вірний, славний володів васал!”

CV

Загальний бій і дивний скрізь лютує,

Де більша небезпека, там Роланд;

Разить він списом, поки спис придатний,

Та cпиc з п’ятнадцятим зламавсь ударом.

Тоді Роланд вхопивсь за Дюрандаля,

Пустив коня, наскочив на Шернубля,

Розсік шолом, сіяючий алмазом,

Розтяв шишак сталевий і волосся,

Лице і очі, груди і кольчугу,

Спинний хребет надвоє розрубав

Враз із сідлом, і луку золотую.

У кінськім крупі тільки меч спинився,

Розтявши й кінські кості всім на диво,-

Два трупи у траву зелену впало.

І мовив граф Роланд: “Нікчемні маври!-

Не в добрий час з’‎явилися сюди:

Ваш Мухамед вам тут не допоможе.

Така почвара нас не переможе!”

СХІІ

Страшний, кривавий бій лютує даті.

Разять відважно Олів’‎єр з Роландом,

Туриш наніс свій тисячний удар.

І пери теж не відстають від них –

Всі франки б’‎ються дружно, як один.

Невірних сотні, тисячі упало,

Тіш явна смерть, які не повтікали, –

Рад, чи не рад – прощаються з життям.

Але ж і франки кращих тратять там.

Їх не побачать вже батьки й жінки,

Ні Карл король, що жде їх серед гір…

А що ж то сталося у франкській стороні?

Гримлять громи, бушують буруни,

Невпинний град і ливний дощ без краю,

І часті блискавки все небо криють,

І вся навкруг здригається земля:

Від церкви Сен-Мішель і аж до Санса,

Від Безансона до Гюйтсандських брам

Нема будівлі, де би мур не падав.

У самий південь скрізь там темно стало,

Он тільки й світла, як на небі спалах.

І люди всі навкруг вжахнулись з того,

І всі кричать: “Це судний день настав!”

Ніхто ж не знає з чого – ураган:

Природа тужить, що помре Роланд.

CXIV

Долиною зближається Марсілій.

Велике військо скликать він зумів –

Веде на бій десятків два полків.

Горять шоломи злотом, самоцвітом,

Блищать щити та панцери дамаські,

Сім тисяч сурм ураз до бою грає, –

Несеться гомін по цілому краю.

“Мій Олів’‎єре, друже мій і брате,-

Сказав Роланд, – продав нас Ганелон.

Сховати зраду вже тепер не можна,

За нас помститься наш великий Карл!

А в нас тут буде бій тяжкий, кривавий,

Такого ще на світі не бувало.

Почну рубати маврів Дюрандалем,

Ти ж Альтеклером, друже мій, рубай!

Ми стільки світу вже сходили з ними,

Так ними виграли багато боїв,

Що пісні не складуть про нас лихої!

СХХІХ

… Хто бачив Олів’‎єра і Роланда,

Як люто билися вони мечами,

Або Турпіна з списом у руках

Всього чотири тисячі невірних

Вони убили в січі цій кривавій, –

Пісні і кличі так порахували.

Чотири наступи відбили наші,

Останній, п’‎ятий згубний був, нещасний:

Загинули в бою барони франків,

Лиш шістдесят з усіх лишалось, –

За них пізніше маври заплатили.

СХХХ

Побачив згубу франків граф Роланд

І Олів’‎єру другові сказав:

“Мій любий друже, що ти тут поробиш?

Бач, скільки в нас загинуло відважних,

Які барони не живуть вже нині,

На жаль і смуток любої країни!

Великий Карле, наш королю славний,

Чом ти не тут? Ой, любий Олів’‎єре,

Що ж нам робить? Як повідомить Карла?”

“Не знаю, друже, – мовить Олів’‎єр, –

Як ждать безчестя, краще смерть тепер!”

СХХХІ

“Я засурмлю в свій ріг, у Оліфант,

В міжгір’‎ї Карл іде, – сказав Роланд, –

Ручуся, він почує й вернеться назад”.

“Це був би сором, – каже Олів’‎єр, –

Цим тільки вкриєте себе ганьбою,

Себе і ввесь свій рід на цілий вік.

Було б тоді сурмити, як казав,

Тепер на це я згоди би не дав.

Тепер сурмить не честь і не хвала,

Коли вам кров всі руки залила”.

Роланд на те: “То кров ще не моя!”

CXXXІV

Але Турпін цю суперечку вчув,

Коня свого острогами торкнув,

Примчав до друзів і почав корити:

“На бога, киньте, друзі, тут сваритись,

Бароне Олів’‎єре, сір Роланд.

Сурмити пізно вже, спізниться Карл.

Хіба для того тільки слід сурмити,

Щоб імператор міг за нас помститись,

Щоб маврам не прийшлося ні одному

У радощах вертатися додому.

Як тільки зійдуть з коней наші франки,

Побачать наші зсічені останки,

Складуть у труни, покладуть на мули

Заплачуть від журби і жалю гірко

І поховають в склепах монастирських,

Щоб свині, пси й вовки не жерли нас”.

“Ви добре мовите”, – сказав Роланд.

Сарацини нападають на Роланда, Мініатюра, 14 століття, Брюссель

CXXXV

Узяв тут міцно в руки граф Роланд

Дзвінкий свій ріг, свій славний Оліфант,

До уст своїх його він притулив

І з мукою тяжкою засурмив.

На тридцять миль через вершини гір

Чудовий ріг Роланда загримів.

Почув король і франки всі цей грім…

І мовив Карл: “Б’‎ють наші ворогів!”

А Ганелон поквапно відповів:

“Коли б хто інший отаке сказав, –

Усякий брехуном його б назвав!”

CXXXVI

Роланд сурмив так болісно і тяжко,

Що кров’‎ю вкрилися червоною уста,

Й порвалися всі жили на висках.

Гуде протяжно-гучно Оліфант, –

І вчув його в міжгір’‎ях Карл Великий,

Учув Немон і все французьке військо.

І мовив Карл: “Роланд сурмить в свій ріг.

Роланд сурмить не дурно, тільки в бій*.

“Який там бій! – промовив Ганелон, –

Соромтесь, сір, старі ви вже і сиві,

Говорите ж, неначе та дитина.

Та хто ж Роландову не зважить силу?

Ходімо, франки, далв! треба йти.

Не близько ще до Франції-краси”.

CXXXVIІ

Сурмить Роланд, в крові його уста,

І жили всі відкритись на висках.

Сурмить над силу тяжко і напружно.

Почули франки й Карл: “Як смутно-тужно

Роландова сурмить сурма!” – він мовить.

“Роланд в біді, там бій! Наш рицар молить

Допомогти йому! – скричав Немон, –

Нас держить тут лиш зрадник Ганелон.

До зброї, Карл, нехай ваш клич лунає, –

То ж граф Роланд в розпуці в ріг свій грає!”

CXXXVIII

Могучий Карл звелів у сурми грати,

Посходить з коней, зброю свою взяти –

Кольчуги й золоті мечі, шоломи,

Щити розписані й списи міцні.

На коней бойових бійці сідають,-

Над ними прапорці похідні мають:

Червоні, жовті, сині й білі,-

I мчать назад по згір’‎ях що є сили.

О, якби був Роланд іще живий!

Барони між собою говорили, –

“Рубатимемо страшно з ним невірних”.

Даремно все: вони примчать запізно.

Кругом сіріють скель верхи високі,

В долинах ринуть скрізь прудкі потоки…

А сурми франків все гудуть і грають –

Роландовій сурмі відповідають.

Вперед щосили поспішає Карл,

За ним його барони мчать сумні –

Всі моляться і журяться, і плачуть,

Живого ще Роланда щоб побачить.

Та що ж, що франки виступають грізно?

Даремно все: вони примчать запізно.

CLVIII

Відважно б’‎ється й далі граф Роланд.

Палає тіло, піт тече струмками,

І нестерпуче голова болить,

Бо, як сурмив у ріг, порвались жили.

Та мусить знати, а чи прийде ж Карл?

І знов сурмити почина Роланд –

І тихо-тихо грає Оліфант.

Проте король почув ці ніжні звуки,

Спинив коня і каже: “Горе нам”

Сьогодні ми навік Роланда втратим,

По звуках чую, що йому не жити…

То ж хто до нього хоче поспішити-

Спішіть! Хай сурмлять сурми, скільки є!

І шість десятків тисяч сурм гуде,

Заграли гори й долини озвались…

Погани чують звуки, не сміються,

Поміж собою кажуть; “Карл іде”.

СLХХІII

Відчув Роланд, що морок очі криє,

На ноги став, напруживши всі сили –

В лиці червоної ні краплі крові,

До скелі темнобурої підходить

І десять раз у розпачу і гніві

Мечем об камінь б’‎є. А сталь дзвенить

І навіть не щербиться. І молить граф:

О, матір божа, поможи мені!

Мій добрий меч, о, Дюрандалю вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний!

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки страхунам,-

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!”

CLXXVI

Роланд почув себе в обіймах смерті –

Смертельний холод в голові і серці.

Лягає під ялину ниць Роланд,

Притиc до серця меч і Оліфант.

Він ліг обличчям до країни маврів,

Щоб Карл сказав своїй дружині славній,

Що граф Роланд умер – та переміг.

Згадав ще раз Роланд свої гріхи

Й простяг у небо рукавичку праву.

CLXXXI

Вергіль король у сурми засурмить

І на чолі дружини франків мчить.

Знайшли сліди іспанських сарацин

Й пустилися за ними навздогін.

Тут бачить Карл, що скоро ніч заходить,

З коня свого на луг зелений сходить.

Упавши ниць, став бога він молити

Продовжить день, рух сонця припинити.

І от що ангел Кардові сказав –

Той, що звичайно з Карлом розмовляв:

“Устань, король, не змеркне сонця світ,

Бо зна творець – загинув франків цвіт, –

За все тепер ти зможеш відомстить!”

Почувши це, король ізнову мчить.

CLXXXII

Для Карла бог являє чудеса:

Без руху сонце стало в небесах.

Тікають маври, франки їх женуть,

Наздоганяють коло Валь-Тенебри,

А звідси аж до Сарагоси гнали,

Вбиваючи невірних всіх без жалю.

Тут заступили маврам всі стежки,

Притиcли їх до Ебро, до ріки.

Ріка прудка, глибока і грізна,

А тут тобі ні човна, ні судна

Стрибають просто в воду сарацини?

Звучи па поміч бога Тервагана.

У кого зброя тралилась важка,

Відразу пойняла того ріка.

А інший в хвилях закрутився.

Щасливіший був той, хто захлинувся сам,-

Загинули ж усі невірні там.

А франки кажуть: “Так Роланд помотався!”

CLXXXIX

Утік до Сарагоси цар Марсілій,

Зійшов з коня під деревом оливним,

Свій шолом, меч і панцер слугам дав

І сам сумний, злиденний тут же впав.

Лежить без правої руки Марсіліq,

І кров тече струмками на траву,

І з кров’‎ю тратить він свідомість-силу.

Над ним стоїть цариця Брамімонда,

Ридає, тужить і голосить тяжко.

А з нею купно двадцять тисяч маврів

Кленуть і Карла й Францію прекрасну.

А далі йдуть в печеру Аполліна,

Кленуть його і зневажають всі:

“Поганий боже, нащо нас покинув,

Навіщо соромом царя укрив,

За вірну службу лихом заплатив?”

Зривають з нього скіпетр і корону,

Прив’‎язують на стовп, скидають знову,

Ногами топчуть, палицями б’‎ють

І на дрібнесенькі шматки січуть.

Також схопили й бога Тервагана,

Карбункул ясний відламали в нього

І з Мухамедом в рів обох звалили,

Щоб рвали їх там пси і свині рили.

CCLXXIV

Вернувся Карл з Іспанії додому,

В найкраще місто Франції, в столицю.

Іде в палац, проходить у світлицю.

Прекрасна Альда Карла зустрічає.

Де ж граф Роланд? – вона його питає, –

Що одружитися зо мною має?”

Від горя Карл і світла вже не бачить –

Рве сиву бородe і гірко плаче:

“О, сестро-друже, не питай – загинув,

Та дам тобі ще кращого в заміну –

Це Людвік, син мій – кращого не маю,

Він буде королем у нашім краю”.

І мовить Альда: “Дивні ці слова!

Господь хай милує і його ангел,

Щоб я жила, коли помер Роланд!”

Поблідла вся і впала нежива

Під ноги Карла – бог простить її!

Заплакали всі франки у журбі.

CCLXXVI

Вернувся Карл в свій Ахен первостольний.

Перед палацом просто на майдані

Став зрадник Ганелон в міцних кайданах.

Переклад Василя Щурата

Битва християн з сарацинами

Завдання за рівнями

1. Пригадайте основні жанри європейської літератури Середньовіччя.

2. Яка історична подія лягла в основу героїчного епосу “Пісня про Роланда”?

II

1. Доберіть цитати з твору, які характеризують Роланда, Олівера, Карла.

2. Як Роланд виконує свій обов’язок перед королем?

3. Чому Роланд відмовився від пропозиції Олівера засурмити в чудодійний ріг?

4. Які теми порушуються у творі?

5. Визначте провідну ідею твору

6. Укладіть план до образу Роланда.

7. Які фрагменти з твору вам найбільше запам’яталися? Поясніть чому.

III

1. Визначте та охарактеризуйте риси лицарства, що оспівуються в “Пісні про Роланда”.

2. Знайдіть епітети, якими в епосі характеризується Роланд, Карл, Ганелон.

3. Схарактеризуйте образ Роланда.

4. Доведіть, що “Пісня про Роланда” належить до героїчного середньовічного епосу.

IV

1. Опишіть, яким ви уявляєте Роланда.

2. Чим приваблює “Пісня про Роланда” сучасного читача? Обгрунтуйте свою думку.

3. Обгрунтуйте ваше ставлення до образів епосу.

Індивідуальне завдання

Намалюйте поезію Лі Бо в образі яскравого східного килима Які кольори-нитки ви використаєте для свого малюнка? Які символи-візерунки?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)