ПІСНЯ 3 ПІВНОЧІ – ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
(Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)
Лірична поема
Частина І.
Давно вже ніч свої пустелі
Великі зорі висипа,
Давно в бараці раби темні,
Як під водою вічні скелі,
На нарах сонними лежать.
Висока стеля капа мокра,
Бо люди дихають, сопуть…
А дума сльози із-над Волги
На поле рідне глухо котить,
Де села сонячні ростуть.
Ой думи мої, зорі…
Ген-ген буран од степу
До гір закотив небо
І вами у безодні,
Неначе корогвами,
Гойда понад снігами!
Колись мені мати
Серпа одшукали,
Жартуючи, жати
В степи виряджали,
А я був дитина –
Й мале цуценятко
Узяв у торбину
Та й рушив до батька.
Із цуциком милим
У житі ганяли
І сонце в долини,
Мов колесо, гнали.
А батько косили
У гонах під шляхом:
Об сонячні жили
Косою бряжчали…
Гукнули на мене
Над свіжим покосом,
Щоб я, мов шалений,
Не бігав там зовсім.
І перепел знявся
Із степу на вітер,
І сонце сховалось
У сірому пір’ї.
І цілий день літній
В повітці у яслах
Із цуциком бідним
Лежав я та плакав.
Язик його теплий
Лизав мені губи,
Мов щіточка, терпко
Чесав мені чуба.
І я з його ласки
Заснув, мов з купелі…
Прокинувсь – у яслах
Уже було темно…
А мати стояли
Мої наді мною
І зорі знімали
Із неба рукою…
У чуб мій вплітали,
Мов зерно в колосся,
Ще й лоб цілували
В заплаканих росах.
Гей, мрії, демони лукаві,
Нащо терзаєте мій дух –
Важкі примари дня криваві
Спиняють часу вічний рух.
І, я ж забув лиш на хвилину
Про долю – муку мовчазну.
Забув, що у кайданах згину
Під ніч похмуру та грізну.
Мене чужина приголубить.
На Волзі в дикому яру,
Про волю пісню там затрубить
Буран величний у бору.
А осінь пізняя заплаче
За юним згубленим життям,
І ворон хмарами прокряче
Свій сум самотності полям.
Забув…
Та ти ходою кам’яною,
Людино сіра, вартовий –
Розвіяв дійсністю страшною
Вінок думок мій польовий.
А ніч все тягнеться, як ріки,
І давить душу, мов піском…
Коли ж, коли ми вже розіб’єм
Кайданом катові висок?!
Ой думи мої, зорі…
Ген-ген буран од степу
До гір захопив небо
І вами у безодні,
Неначе корогвами,
Гойда понад снігами.
На тройці дзвонить схід за лісом:
Зимовий день на лікті знявсь;
В бараці сон тумани віша,
Народ заснув, як розіп’явсь.
Густе повітря душить груди…
У поле хочеться зітхнуть;
Од поту мокрі раби… люди…
Шукають вошей і хропуть.
А я качаюся на нарах,
Ліса ввижаються мені;
Лани кохані в світлих чарах
Шумлять у серці в глибині.
Чи я побачу й ще Вкраїну,
Дніпро та жито на полях?..
Чи, може, тут, в Росії, згину,
Як пес забутий, у рядах?..
Мов стогін з кручі, крик приходить:
“Пора вставати!.. Уставай!..”
Загув, як бджоли, люд-невольник…
Як осінь плаче серед гаю,
Заплакав сум людей-жовнірів
На цинівках соснових нар…
Так дикий ворон десь на вітрі
У вікна б’ється поміж рам…
Під лайку кадрових пригінчих
Свою рушницю кожен взяв,
На муштру, мов на муку вічну,
Пішов…
У тугу душу закував.
День ясний, тихий і морозний,
Як срібні дзвони, голосний;
І, наче пан, стоїть вельможний,
Закривши полами всю Волгу,
У шатах снігу ліс густий.
Сліпуче іскрами сіяють
Долини, гори в далині;
Буран спинив і зорі й хмари,
Лежить на горах, позіхає –
В постелі білій крижаній.
На площі рівній та великій
Шикують ротами людей:
Команда, крики линуть дикі
В повітря тихе із грудей.
Ось роті нашій розітнулась
“Рівняйсь!” – команда крижана,
Луна над лісом посковзнулась,
Як по стіні високій дня
Та дзвінкоперая стріла,
Що з лука випустив сармат.
Стоять у колонах юнацтво, діди –
Безгласнії вівці держави,
Стоять і чекають, коли їм іти
В рови на бенкети криваві…
І череп у брата, мов ляду, зірвать,
Над горами мертвих розбити –
І, як печеніги, танець розпочать
По Литві в метелиці дикій.
Як вийде ж ридати над трупами ніч
І тугу на місяць повісить,
То й ваші вже кості там будуть стриміть,
Як білі пеньки понад лісом.
На ранок вітри зірвуть листя в садах,
Застелять шляхи на Вкраїні,
Щоб вічно безплодні гули дерева
На сонці в степах-домовинах.
А ваша дружина, і сиві батьки,
І діти обідрані, голі
Ой будуть по листі шляхами іти
Од горя без розуму й волі…
Під листом шукатимуть ваших слідів…
Не найдуть…
Не кончать дороги…
В чужинця впадуть на холодний поріг,
Щоб вже й не вставати ніколи!..
Степи ж мої, далекий край! –
Прощайте вже навіки!
Жене мене в строю відчай
Учитись мовчки умирать,
Як хвилю гонить вітер.
Над полем он гуде бугор,
Немов казан підземний:
Проз його рота,
Наче бор,
Зірвався з місця і бігом
Летить в колонах степом.
Біжу я з ротою під ліс,
Куди біжить Свіяга…
Над ними хмар тягар навис…
Як дід, нагнулось небо вниз –
Нести їх не здолає.
Вже іній сів на ліс сріблом
І кучері узором
Гойдаються в струнких сосон,
Бо пара з нас ляга стовпом,
Нахиленим над бором.
Мов капітан на кораблі,
Посеред степу ротний
Стоїть під лісом на бугрі
І в небі,
Що збуло глибінь,
Полоще крик недобрий:
“Наддайте шагу, маладци!” –
А мій сусіда стогне…
По жовтім змученім лиці
Річками чорний піт летить,
Щоб море горя сповнить…
Тривожно дзенькнули штики –
На села впав за обрій
Страшний короткий стогін-крик,
Упав на цвинтарні хрести,
Щоб голосити в дзвонах.
А на снігу сусіда мій
Харчав і побивався,
Лила із рота кров у сніг,
Неначе з сосни на вогні
Живиця википала.
З’явився ротний коло нас:
“Ти что?.. А ну-ка, паря!..” –
Та мерзлим чоботом, мов кат,
Між ноги нижче живота
Лежачого ударив.
А як побачив, шо жовнір
Лежить в крові калюжі,
Камінним голосом звелів:
“У лазарет!” І знов рабів
Погнав у муштрі мучить.
Ч астина ІІ
Ішла під небом в Каспій Волга,
Ловила тіні берегів,
Та крижана, мов мармурова,
Плита упала із лісів:
Сховала води в сині ями,
Сховала відбітки від гір;
А самі горі над степами,
Де хмари падають снопами,
Он сяють днями із шпілів!
Отам на горах примостився
У лісі сивому шпиталь,
В сніги глибокі нахілівся
Та слуха, що гуде буран:
Притулок темний для жовнірів
Кого ти викинув з вікна
У ліс густий під хмари сірі,
Що звисли з неба, наче вії,
Туди, де туча залягла.
Його пси дикі оточили
І зуби гострі, як шпилі,
В сніги холодні застромили
Десь аж до чорної землі.
До того ж трупа не підлізуть –
Жіноча постать там стоїть,
Як постамент журби залізний,
У свиті ношеній, облізлій
Та стереже його од їх.
У неї капають ще сльози
В обличчя мертве юнака –
Й немов сміються на морозі
До неї губи мертвяка.
Як місяць стане під лісами,
Лілеї світить ним вона…
Круг трупа квітки над снігами
Чудними білими лістками
До ранку срібного горять…
Загомонів у лісі білім
Словами сніжними шпиталь –
І в горах мертвозанімілих
Уже став слухати буран:
Вночі жовніри у палату
Внесли товариша свого –
Він кров’ю ліжко все заляпав,
І на підлогу натекла там
Густа, гаряча, темна кров.
Всю ніч сердега побівався
Та ліжком гуркав піж вікном;
До луток пальцями чіплявся,
Кричав, що їде він Дніпром.
Кричав, що з човна йому мати
Змиває голову в воді;
Таких, як лебеді, крилатих
Метеликів бере в латтаті,
Пуска на брові та до вій.
Пуска на брови й промовляє:
Дивися, синку, аж на дно –
Твоя Марися он спиває
І простеля тобі рядно…
З тобою то лягати спати
Вона зібралась в куширі…
І враз неначе його мати
У воду впала на латаття,
А далі – в сині ятері.
А він на човні сам полинув
У них по хвилях аж до скель…
Кричав, що ще не хоче гинуть,
Бо десь Марися його жде…
І вмить зірвався із постелі,
За рами дико ухопивсь…
Забризкав кров’ю стіни темні…
Він головою, мов скажений,
Подвійні рами проломив…
Упав із вікон моїх сизих
В глибокий сніг аж у ліси…
Гаряча кров його на кризі
Надворі іскрами горить.
А душа матері ночами
Із України приліта,
Над сином месника чекає,
Щоб він про сина все, що знає,
Народам бурями підняв…
Буран вже далі і не слухав,
Труснув лісами серед гір –
Завили звірі у яругах,
З дубів і сосен завірюха
Зірвала силу давніх гнізд –
І, наче чорними шапками,
Крутила ними в небесах…
Де Волга дме вітри боками,
Душа жіноча під снігами
Лежить із сином у лісах.
Буран летів, гримів піснями,
І гори всіх країв землі,
Що мовчки стигнуть над морями,
Схилилися із хмар шпилями,
Як списами богатирі:
“Спи ж вічно
В холодних російських степах,
Дитино забутого краю!
А я буду скрізь городи пролітать
І флюгери з баштів у їх ізривать,
Аж доки Вкраїна робоча не встане.
Її вже шумлять над морями сини:
Питають про тебе, жовніре!
З Голгофи твоєї шукають роси,
Щоб в серці своєму до смерті носить
Кривавую рану Вкраїни.
Я, о сину мій, аж доки земля
Не зійде з своєї орбіти,-
Мале твоє ім’я в глибоких світах,
Як душу болючу свою на вітрах,
Все буду під сонцем носити!
1916 р.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)