Піренейський, Апеннінський, Балканський півострови

Європу відкривали з півдня жителі Північної Африки і Передньої Азії. Втім, самі перші відкриття на півдні континенту, мабуть, зроблені острів’янами з острова Крит, де ще три тисячі років тому утвердилася крито-мікенська цивілізація. Перші торгові морські шляхи прокладені з острова Крит на береги Середземного моря, в тому числі і європейські.

Критяне першими висадилися на берег півострова Пелопоннес, де жили тоді племена ахейців. Це ще не елліни і тим більше не греки. Цивілізовані крітяни вважали їх варварами. Свого часу вони розграбували Трою, велике місто, кілька століть існував на півострові Мала Азія, поблизу протоки Дарданелли. Багато разів Троя знищувалася пожежами і війнами, але відроджувалася знову і знову, поки близько 700 року до н. е. на її місці греки не заснували Новий Іліон.

Згідно з міфом, викладеному в “Енеїді” Вергілія, група троянців на чолі з Енеєм (сином Венери) бігла на захід. Після шестирічних поневірянь висадилася на березі Апеннінського півострова. Еней, як розповідає міф, з трьома останніми галерами піднявся по найбільшій річці півострова Тібр до семи горбах, на яких після кровопролитного бою з жив там плем’ям латинян був заснований в 753 році до н. е. “Вічне місто” Рома (Рим). Еней одружився на дочці царя латинян, а його супутники перейняли звичай і мову підкореного племені. Так свідчить легенда. У ній же, втім, йдеться і про те, що поруч з латинянами жили і переселенці з Греції. Як вони потрапили на півострів, невідомо, але, напевно, все ж з боку моря.

Водночас про походження такого народу, як етруски, який створив першу (дорімскій) центр цивілізації на Апеннінському півострові, досі нічого достовірно не відомо. Геродот вважав, що це частина народу малоазиатского держави Лідії, що бігла від голоду. Інші вважали, що етруски прийшли з північного сходу, з району Дунаю, переваливши Альпи, змішавшись з племенами, здавна жили на півночі Апеннінського півострова. Є і така думка: пеласги, що заселяли частину узбережжя Малої Азії, були загальними предками як етрусків, так і слов’ян; тим більше що одна з назв етрусків – Расени. Але це спірно. Безсумнівно лише, що цивілізація етрусків передувала римській. Розквіту вона досягла до VII століття до н. е., коли дванадцять міст-полісів об’єдналися у федерацію, яку очолював черзі правителем кожного з міст.

Почавши з торговельних відносин з грецькими колоніями і североафриканским містом-державою Карфагеном, вони перейшли до загарбницької політиці. Етруски проникли на береги Генуезької затоки, заснували там місто, що стало з часом Генуєю, а потім поширилися на південь півострова і на родючих землях Кампанії побудували два десятка міст. Ними заснований у тому числі знаменитий згодом місто Помпеї на схилі Везувію.

Велика частина Апеннінських гір (протягом більше 600 км) відкрита етрусками. Подолавши гірську перешкоду Апеннін, вони опинилися на Паданськой рівнині з протікає по ній річкою Пад (По) і, рухаючись по її лівих притоках, вийшли до передгір’я Альп. Знамениті альпійські озера Комо, Гарда і Лаго-Маджоре були відкриті етрусками. Далі Альп вони не пішли, а в V столітті до н. е. етруски були поневолені Римом, цивілізація якого в значній мірі мала етруські коріння.
Можливо, присутність етруського держави на Апеннінському півострові пояснює, чому фінікійська колонізація обійшла територію сучасної Італії. Фінікійці заснували свої колонії тільки на островах Сардинії та Сицилії, основне ж увагу звернули на Піренейський півострів Південної Європи, відкритий раніше крітянами.

Вперше фінікійці відвідали берега Піренейського півострова в 1-му тисячолітті до н. е. На атлантичному березі, в гирлі річки Гвадалквівір, вони заснували місто Гадира (“Фортеця”). Нині це – Кадіс. Біля входу в Гібралтарську протоку вони побудували місто Малаков (Малагу). Потім просунулися до гирла річки Тежу, заснувавши там місто, що стало Лісабоном. Його назва, як вважають, походить від двох фінікійських слів “Алісса” і “Аббе”, що означають “улюблена бухта”. До речі, і сама назва головної піренейській країни Іспанії має, можливо, фінікійське походження. Вони називали свою колонію “Берег кроликів”, тому що навколо їхніх поселень розплодилося дуже вже багато цих звірків. По-финикийски це звучить – “І шпана” (звідси – Іспанія).
Далі на північ, уздовж берега Піренейського півострова, фінікійці вирушили в пошуках родовищ олова. І вони знайшли якісь Олов’яні острови (Касситеридами). Припускають, що це Британські острови, де в давнину добували олово на півострові Корнуелл. Але олово є і на північному заході Піренейського півострова (хоча і не на островах, але сильно порізаний берег Галісії цілком можна було прийняти за скупчення невеликих островів).

Фінікійці освоїли все західне побережжя теперішньої Португалії протяжністю близько тисячі кілометрів. У гирлах майже всіх річок, що впадають в океан, засновані були їх колонії. Базуючись на них, вони, мабуть, познайомилися і з Біскайською затокою на північ від Піренейського півострова, аж до півострова Бретань. Фінікійців з Піренейського півострова витіснила потужна армія Карфагена. Всі фінікійські колонії стали карфагенською. А в V-III століттях до н. е. з півночі, через Піренеї, на півострів вторглися кельти, змішуючись з жили там, на території сучасної Португалії, Лузітанія і іберами.
Наприкінці III століття до н. е. велика частина Піренейського півострова виявилася під владою фінікійського міста-держави Карфагена. Фінікійців витіснили в II столітті до н. е. римляни, які утворили дві провінції своєї імперії – Іберії і Лузітанія.

Завоювання римлянами Піренейського півострова було, по суті, вторинним відкриттям. У 210 році до н. е. на його берегах висадилися легіони Публія Корнелія Сципіона Старшого. Карфагеняне були розгромлені, римляни зайняли їх місце, і на триста років розтягнулася їх боротьба з населяли півострів племенами. Вона велася в основному в гірських районах: в Іберійських, кантабрийских горах, на плоскогір’ї Месета.

У 61 році до н. е. управителем цих провінцій був верховний жрець (понтифік) Риму Гай Юлій Цезар, який став другим (після Олександра Македонського) завойовником, що залишив хоча і короткі, але все ж конкретні описи завойованих країн. Його по праву можна віднести до розряду першовідкривачів найзахіднішого півострова Європи.

Тільки за 20 років до н. е. Марк Агріппа, полководець імператора Октавіана Августа, завершив завоювання Піренейського півострова. Завоювання півострова супроводжувалося його дослідженням: стали відомі його гори, рівнини, річки. Узагальнення знань зробив грецький історик Полібій з Аркадії, що знаходився у римлян в заручниках. На Піренейському півострові він супроводжував полководця Публія Корнелія Сципіона Молодшого, подавлявшего повстання горців в 30-х роках II століття до н. е. Пиренейские гори він простежив від Середземного моря до Атлантичного океану.
Полібій пройшов всю Італію, описав її у своїй “Загальної історії”. Ті, що йдуть на південь від Паданськой рівнини Тоськано-Еміліонскіе гори він назвав Апеннінами (“пен” – гірська вершина) і констатував їх продовження до південного краю півострова – мису Апулії. Полібій використовував вимірювання римських землемірів, що проводили зйомки для будівництва військових доріг, і досить точно визначив протяжність Адріатичного узбережжя Італії.

Хоча наукове відкриття тривало аж до XVIII століття, піонером вивчення Піренеїв вважають французького абата П’єра Полассу. Він склав першу геологічну карту гірської системи і описав її мінерали в книзі, що вийшла в 1761 році. Висоти всіх пиренейских вершин п’ятьма роками пізніше точно виміряв методами геодезії геолог Анрі Ребуль і астроном Відаль. Виявилося, що більше двадцяти вершин здіймається вище 3000, а близько тридцяти – вище 2000 метрів. Гора Поза (3375 м) була визнана “королевою” Піренеїв. “Потрібно роки провести в горах, щоб навчитися бачити те, що слід побачити”, – сказав дослідник Піренеїв Рамон де Карбоньер, що виявив в останньому десятилітті століття гранітне “серце” гір на кордоні Франції та Іспанії – масив Віньмаль. Він встановив, що Піренеї розірвані на два приблизно рівних ділянки долиною Гарони у верхньому її течії.
Самий східний з південноєвропейських півостровів – Балканський – вдається в Середземне море на 950 км і обмежується з півночі Дунаєм і його правою притокою Савой.

Дунай був відомий ще стародавнім грекам, який заснував на початку VI століття до н. е. торгові факторії на південь від дельти Дунаю, який вони нарекли Істр. Широкі рівнини на схід від цієї другої за довжиною річки Європи (після Волги) вони називали Скіфією. Детально описав Скіфію Геродот про Балканському півострові пише дуже скупо, згадуючи лише деякі річки системи Дунаю, гори Родопи, Пірін (Орбелі), Стару-Планину (Гем). Про Дунаї він написав: “Істр – найбільша з відомих нам річок…” Він перераховує шість приток, прийнятих Дунаєм в нижній течії, і сім з тих, що беруть початок у Старій Платні (геме). Римський географ на самому початку нової ери узагальнив знання греків: він докладно описав узбережжі Балканського півострова і півострів Пелопоннес, зайнятий Грецією. Але і йому мало відома внутрішня частина Балканського півострова. Про неї він повідомляє лише: “… Вся розташована вище місцевість гориста, холодна, схильна снігопадам, особливо на півночі, так що виноград тут рідкісний не тільки в горах, а й на тутешніх рівнинах – вірніше, на плоскогір’ях”.

Вперше Балканський півострів із заходу на схід перетнули римські завойовники. На Нижньому Дунаї вони з’явилися наприкінці II століття до н. е. Марк Ліній Друз пройшов по річці Мораві до Дунаю. Військо Октавіана Августа в 35-33 роках до н. е. досягло Дунаю по річці Саве з боку Далматинського нагір’я. Імператор Клавдій Тіберій, продовжуючи завоювання, вже на початку нової ери відкрив правобережжя середньої частини Дунаю та озеро Балатон. У 6 році н. е. римський імператор Тіберій, форсувавши Дунай, проник до Богемії по долині Морави.

Підкорення Дакії в басейні Дунаю зайняло у римлян більше двох століть. У 88-му році римський полководець Фетті Юліан розбив дакійського царя Децебала біля Залізних Воріт Дунаю, де річка йде в ущелині шириною 150 метрів. Але й після цієї перемоги Рим зобов’язався щорічно субсидувати Дакію і будувати на її території фортеці та інші споруди, реорганізувати її армію за римським зразком. Повністю здолав даків лише імператор Марк Ульпий Траян. Його стотисячне військо форсувало Дунай біля Залізних Воріт в 101 році. Йдучи на північ від Дунаю, він перетнув смугу широколистяних лісів. Від латинського їх назви країна усередині Карпатської гірської дуги стала називатися Трансільванія (Залісся). Потім римські легіони перетнули Східні Карпати.

Лише через 70 років Марк Аврелій розгромив сарматів та інші “варварські” племена, розширив кордони Римської імперії на північ від Балканського півострова, включивши в неї весь басейн Дунаю, Карпати і Судети. Він завершив відкриття Середньодунайської рівнини і більшої частини дуги Карпат (приблизно 700 км з півтори тисячі).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Піренейський, Апеннінський, Балканський півострови