Підготовка вчителя української мови і літератури: проблеми, пошуки, перспективи

О. Семеног,

Кандидат педагогічних наук

Київ

Рідне слово – яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне, філософсько-світоглядний чинник “Я” . Саме рідне слово виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світобачення особистості. Без мовного зв’язку з рідним народом немає повноцінного національно-духовного життя й самовияву особистості. Ці характеристики повною мірою стверджують місію вчителя української мови і літератури, котрий засобами переконливого, дієвого слова підносить авторитет рідної мови, формує культуру мовлення юних громадян Української держави.

Світові тенденції глобалізації, соціально-економічні трансформації в Україні початку XXI століття, криза знаннєвоцентричної парадигми зумовили якісні зміни у професійній підготовці вчителя української мови і літератури. Безумовно, незаперечною є роль вітчизняної системи освіти, яка впродовж тривалого часу забезпечувала грунтовну підготовку спеціалістів для масового, стабільного виробництва та школи, виховувала колективістські якості й водночас другорядність власне самої особистості. Разом з тим сьогодення з його стрімким потоком інформації, мобільними технологіями, акцентом на особистісній орієнтації потребує як “зміни самого феномена знання, зміцнення загальнокультурного фундаменту освіти; пріоритету самостійності, розвитку умінь мобілізувати особистісний потенціал” (В. Болотов, В. Сериков), так і суттєвих змін у навчально-пізнавальній, науково-дослідній, практичній складових системи професійної підготовки вчителів.

У межах статті з’ясуємо світові освітні тенденції, їх вплив на професійну підготовку вчителя української мови і літератури, визначимо проблеми його підготовки в сучасних соціокультурних умовах. Основою для теоретичного аналізу слугують освітні документи, численні видання монографічного характеру, наукові розвідки.

Студіювання широкого кола наукових досліджень дозволило виокремити полярні позиції щодо глобальної освіти. Глобалізацію називають то загрозою, то об’єктивною потребою, велінням часу, перспективою для виживання і збереження людської цивілізації, “інформаційною інтервенцією” , ідеєю формування нового синтезу цінностей, моральних абсолютів, “єдиної, загальнопланетарної моральності” . Одна частина дослідників вважає, що глобалізація не сприяє розвитку освіти, руйнує національні відмінності, космополізує духовне життя, інша – виступає за зближення націй і народів світу, актуалізацію зміни прагматичного розуміння вищої освіти, інтенсифікацію гуманітарних досліджень тощо. Аналіз різних підходів підтверджує: умовою глобалізації виступає єдність духовних цінностей, створених усіма народами впродовж історії. Зокрема, Україна в європейський освітній простір має увійти з національною системою освіти, модернізованою у світлі Болонських вимог.

Процеси глобалізації зумовлюють тенденції інтернаціоналізації, інтеграції, інформатизації. Об’єктивним і постійно розвивальним процесом, як показує аналіз науково-теоретичних джерел, є інтернаціоналізація освіти. Ця тенденція виявляється у взаємозв’язку між самобутніми національними, регіональними освітніми системами й формуванням нового міжнародного освітнього середовища, в якому могли б якісно реалізуватися національні інтереси, спільні пошуки розв’язання освітніх проблем тощо. В умовах постіндустріального суспільства стає очевидним, що тільки консолідація потенціалу світової освіти і науки здатна забезпечити реальний пріоритет знань як головного ресурсу розвитку людства. На початку третього тисячоліття, коли процес накопичення знань набуває неперервного характеру, актуалізується інтеграція, суть якої – через поглиблення співробітництва у сфері освіти сприяти загальному соціально-економічному прогресу, об’єднанню по-тенціалів національних освітніх систем, вихованню особистості, яка усвідомлює не лише свою національну і культурну ідентичність, а й сприймає світ у всій його цілісності, розуміє власну відповідальність за його долю і готова конструктивно діяти для його збереження й розвитку. Функціонування освітніх систем та їх розвиток значною мірою визначається процесом інформатизації. Щодо пріоритетності розвитку вищої педагогічної освіти на засадах впровадження нових інформаційних технологій наголошується в освітніх документах різних країн. Постінформаційне сьогодення диктує потребу у фахівцях, які добре орієнтуються в численних освітніх новаціях, пропонують власні новаторські ідеї, вміють швидко порівнювати, аналізувати й оцінювати, мобільно знаходять ефективні рішення.

Процеси модернізації існуючої освіти супроводжуються тенденцією фундаменталізації як умовою розвитку інтелектуального ресурсу країни, загальної культури, системності мислення, дієвості навчально-виховного процесу. Наразі актуальним є твердження академіка С. Гончаренка про те, що реально захищеною в соціальному відношенні може бути лише широко, фундаментально освічена людина, здатна гнучко перебудовувати напрям і зміст своєї професійної діяльності у зв’язку зі змінами виробничих технологій або вимог ринку праці. “Мова йде не просто про підвищення рівня професійної освіти, а про формування іншого типу інтелекту, мислення, ставлення до виробничо-технічних, соціальних, інформаційних реалій, які швидко змінюються” [4].

Актуальна тенденція сьогодення – усвідомлення потреби нової гуманістичної парадигми освіти. її мета – підготовка такого фахівця, рівень якого гармонійно поєднує освіченість, професіоналізм, моральну вихованість, розвиток особистості відповідно до духовних цінностей національної й загальнолюдської культури. Йдеться про створення у вищому навчальному закладі такого середовища, в якому поєднуються оновлені й нові гуманітарні дисципліни, нові освітні технології, спрямовані на оволодіння прийомами професійно-педагогічної діяльності, формування наукового світогляду й гуманістичних ідеалів, розвиток моральних якостей, розкриття творчих потенцій особистості. Гуманоцентрична переорієнтація освіти, головною метою якої є особистість, яка прагне до самовдосконалення і саморозвитку, і основними рисами якої є загальність, інтегральність, креативність (за Н. Сухановою), зумовила зрослу увагу до нової філософії освіти як джерела методологічного обгрунтування стратегії розвитку освіти, філософії культури, політики, освіти, комунікативної культури, філософської методології та технології освіти у розв’язанні проблем дидактики тощо (В. Андрущенко, Б. Гершунський, І. Зязюн, В. Кремень, В. Лутай та ін.). Опорними в дослідженні вважаємо методологічні праці російських науковців М. Бахтіна і В. Біблера. Наскрізною лінією їх досліджень є ідея діалогічного розвитку культури як способу людського спілкування з прагненням взаєморозуміння.

Окреслені вище тенденції знаходять логічне відображення у педагогічній і філологічній освіті як складових гуманітарної освіти й основи професійної підготовки вчителя української мови і літератури. Характеризуючи зазначену спеціальність, звернемося до пояснення терміна “філологічна освіта” , яке пропонується в довідниково-енциклопедичних джерелах, що стосуються визначення філології. Відомо, що в науковий обіг грецьке слово philologia, яке означає “любов до слова” , “дослідження давніх писемних творів” , було введене засновником німецької класичної філології Ф. Вольфом у другій половині XVIII століття. Предметом філології науковець називав сукупність відомостей і повідомлень, які ознайомлюють з діяннями і долями, політичним, науковим і домашнім становищем греків і римлян, їх культурою, мовами, мистецтвом і науками, звичаями, релігіями, національним характером і образом думок. С. Аверинцев достатньо переконливо схарактеризував філологічний простір як співдружність гуманітарних дисциплін – лінгвістичної, літературознавчої, історичної та інших, що вивчають історію і сутність духовної культури людства через мовний і стилістичний аналіз писемних текстів. Дослідник указував, що “філологія вбирає у свій кругозір всю ширину і глибину людського буття, перш за все буття духовного, допомагає зрозуміти іншу людину (іншу культуру, іншу епоху)” [1, с.409]. Термін “філологічна освіта” вчений пояснює так: “система підготовки фахівців з мов та літератур – лінгвістів, літературознавців, викладачів, учителів, перекладачів, її мета – озброєння студентів систематичними спеціальними знаннями, практичними навичками й уміннями роботи з текстом” [там само].

Світові освітні тенденції, про які йшлося вище, процеси, що відбуваються в Україні, зактуалізовують проблеми професійної підготовки вчителя-словесника, посилюють вимоги до його професійних та особистісних якостей: зростає кількість шкіл та учнів, які навчаються українською мовою (у 2003 / 2004 н. р. таких учнів налічувалося 81,03%, тоді як у 2002 / 2003 н. р. – було 73,5% [8, с.74]); з’являються альтернативні загальноосвітні навчальні заклади (станом на 1.01.2003 в Україні відкрито 331 ліцей, 368 гімназій та 34 колегіуми, де навчається 361,8 тис. учнів [9]); розширюються освітні перспективи в системі профільного навчання; здійснюється перехід вищих педагогічних закладів на університетський рівень.

Актуальна проблема сьогодення – питання духовності, нової філософії взаємин у системах “дорослий – дитина” , “учитель – учень” , “викладач – студент” . У час “спустошення комунікативного потенціалу” важливо створювати й підтримувати пізнавальний інтерес, пробуджувати в дитини любов до рідної мови, фольклору, художньої літератури. З’ясувати складні питання духовності, виробити нові дидактико-виховні технології та методики у формуванні духовності особистості, а ще важливіше – прищепити й розвинути певні якості, здатності, риси характеру і поведінки людини – такі завдання розв’язує колектив науковців під керівництвом О. Сухомлинської.

Нові підходи до змісту шкільних курсів української мови і літератури, вимоги до комунікативної, мовної, літературної, соціокультурної компетенції учнів згідно з Державним стандартом базової і повної загальної середньої освіти окреслили проблему формування культуромовної особистості вчителя як головного носія національної мови, культури й духовності у третьому тисячолітті.

Витоки проблеми “мова і людина” були започатковані антропоцентричним напрямом досліджень німецького філософа В. фон Гумбольдта. У низці публікацій науковець переконливо доводив, що кожна мова визначає світогляд, характер народу і тлумачити її особливості та будову можна лише спираючись на природу мовця взагалі. М. Драгоманов розглядав мову як виразник культурного життя української нації: “українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею було заважко перекладати глибину філософських думок і змальовувати художні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку серед цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим” [7, с.145].

Праці вітчизняних дослідників дають змогу окреслити спектр психолінгвістичних, соціолінгвістичних, лінгводидактичних, культурологічних підходів до вивчення рідної мови у зв’язку з мисленням людини, її культурними цінностями. Використовуючи надбання методичної думки, представлені у працях вітчизняних дослідників, звертаємо увагу насамперед на такі ідеї:

– мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства” ; національна мова бере участь не лише у формуванні народного світосприйняття, а й у самому “розгортанні” думки (український філолог-славіст О. Потебня);

– мова існує тільки в душі, у психіці індивідів чи осіб, як психічні реальності існують лише індивідуальні мови, а засвоєння мови – це активний творчий процес; мовна особистість постає як представник соціально-мовних форм та норм колективу (російський учений І. Бодуен де Куртене);

– національність разом з мовою перетворюється на ту психологічну форму особистості, яка надає їй своєрідного душевного складу (славіст, літературознавець, психолог Д. Овсянико-Куликовський);

– рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що вчити її – значить разом з тим розвивати “…духовні здібності учня” (лінгвіст та історик літератури Ф. Буслаєв);

– мовець, який розширює функції мови, творить україномовне середовище в усіх сферах суспільного життя, відроджує культуру, традиції народу, подає зразки висококультурного інтелектуального спілкування літературною мовою (відомий український мовознавець і громадський діяч І. Огієнко).

Багатогранною, сформованою мовною особистістю бачив учителя видатний український педагог В. Сухомлинський. У час, коли “словесному вихованню” приділяли другорядну роль, його статті “Рідне слово” , “Слово про слово” та ін., книга “Серце віддаю дітям” , форми роботи в педагогічному колективі спрямовувалися саме на формування такої людини. “У руках вихователя слово, – наголошував великий педагог-гуманіст, – такий могутній засіб, як музичний інструмент у руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур у руках скульптора… без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово – це нібито той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність” [11, с 160].

В останні роки проблема формування мовної особистості набула актуальності в лінгвістиці, літературознавстві, культурології, психології, педагогіці. Науковцями здійснено аналіз національної мовної особистості (Г. Богін, С Єрмоленко, Ю. Караулов, О. Семенюк та ін.), схарактеризовано різні аспекти формування мовної особистості учня і студента (О. Біляєв, М. Вашуленко, О. Голобородько, Т. Донченко, Л. Мацько, В. Мельничайко, Н. Остапенко, Л. Паламар, М. Пентилюк, С. Караман, Т. Симоненко, Л. Скуратівський, Л. Струганець та ін.). Узагальнюючи різні підходи науковців, зазначимо, що генетичну основу української мовної особистості складають національно-культурні традиції, мовна свідомість і самосвідомість, соціальні, соціолінгвістичні, психологічні характеристики мовного колективу, національний характер, мовна, комунікативна, лінгвокультурознавча компетенції. Мовна особистість може бути повноцінно репрезентована лише в тому випадку, коли держава захищає проголошені Конституцією України інтереси громадян.

Практика показує, що вчитель-словесник як творець духовного світу юних особистостей сьогодні постає перед учнями неповторною індивідуальністю, яка має фундаментальні знання з мови і літератури в поєднанні з традиціями національного виховання, вважає їх часткою свого світогляду і світосприйняття, характеризується розвиненим мисленням, інтелектом, мовленнєвою пам’яттю, мовним чуттям. Такий учитель є культуромовною особистістю.

На користь цього процесу сприяють зрушення (щоправда, досить повільні. – О. С.) у державній мовній політиці. Прийнята “Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004- 2010 роки” [5] регламентує оптимізацію мережі навчальних закладів для неперервного виховання і навчання українською мовою; проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень у галузі лінгвістичної технології; розширення словникової бази; створення інтелектуальних мовно-інформаційних систем нового покоління, нової енциклопедичної та лінгвістичної літератури, навчальних підручників українською мовою, в т. ч. їх електронних варіантів; запровадження на радіо й телебаченні циклу постійних передач “Державна мова” , “Традиції, звичаї та побут українського народу” тощо. На сьогодні видані чотиритомний “Етимологічний словник української мови” , “Словник синонімів” , “Енциклопедія української мови” , “Атлас української мови” у трьох томах, з’явився лазерний диск “Словники України – інтегрована лексикографічна система” . Щорічно 20 січня у країні відзначається день української мови, яка, за даними лінгвістичного музею Київського національного університету імені Тараса Шевченка, посідає 26 місце серед тисяч мов світу, систематично проводяться конференції з пріоритетних проблем розвитку мовної культури, національного виховання, оновлення змісту освіти філологів.

Водночас аналіз мовної ситуації свідчить про зростання етнополітичної напруги навколо проблеми реалізації україномовного законодавства. “Сприяє” такому стану витіснення української мови “на периферію засобів масової інформації, наукового життя і побуту” . Незважаючи на те, що за даними Всеукраїнського перепису населення (2001 р.) українську вважали рідною 85,2% опитаних, щоденний разовий тираж україномовних газет на початок 2002 р. становив 18,2 мільйона, тоді як російськомовних – 32,1 мільйона примірників [9], у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського налічується лише 25-30% україномовних праць [6], а забезпеченість студентів україномовними підручниками за соціально-гуманітарним напрямом становить 16,8% від потреби [9]. Агресивна іншомовна експансія, аудіовізуальний лінгвоцид, лібералізація нормативної основи, активізація стилістично зниженої лексики і грубого просторіччя дискредитує належний авторитет рідної мови, деформує культуромовні особистості молоді.

Проблема формування культуромовних особистостей учнів і вчителів загострюється також і у зв’язку з неоднозначним сприйняттям у навчальних колективах освітньої галузі “Мови і літератури” Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти. Хоча в преамбулі стандарту вказується насамперед на українознавчу спрямованість навчання, назва галузі і змістове наповнення її складових (“Українська мова. Мови національних меншин” , “Українська література. Зарубіжна література. Література національних меншин” ), по суті, знецінює рідну українську мову і літературу, вивчення яких мало б бути виділено й обгрунтовано в окремому й головному пункті.

Звичайно, утвердити й розвивати українську мову у статусі державної, подолати переважну більшість негативних тенденцій у мовній політиці посильно лише державі. Але й від кожного українського громадянина, учителя-словесника насамперед залежить збереження історичних коренів і духовно-культурного багатства рідної мови, виховання шанобливого став-лення до джерельної чистоти українського мовлення, вироблення мовного чуття, естетичного смаку. Пре-зидент України В. Ющенко наголошує: “Тільки той може осягнути розумом і душею велич і гідність України, хто збагнув відтінки рідного слова, хто плекає його. Всебічний розвиток української мови є невід’ємною складовою відродження духовної культури та са-мосвідомості нації” [12].

На інноваційний спектр освітньої діяльності вчителя української мови і літератури суттєво впливають тенденції в розвитку мови. Слушним є зауваження С. Гатальської, що лінгвістика з другої половини XX століття перетворюється на філософсько-психологічну теорію людського мислення і спілкування, стає наукою про сутність людини, структуру її досвіду, способи взаємодії зі світом культури [3, с.27]. Динаміка мовних змін у суспільстві, гуманізація, антропоцентризм сучасної освіти привели до появи нових чи відродження забутих дисциплін: виокремилися соціо-, медіа-, психо-, прагмалінгвістика, лінгвофілософія, комунікативна лінгвістика, неориторика. На межі етнографії, культурології, лінгвістики отримали поширення етнолінгвістика, лінгвокультурологія, які досліджують ментальну і духовну сферу людини, етносу у зв’язку з мовою тощо.

В умовах розвитку глобальної взаємодії та інтеграції одним із пріоритетних напрямів підготовки вчи-теля-словесника є вивчення інших слов’янських і неслов’янських мов. Ініціативи представників європейських країн у виробленні єдиних стандартів у володінні іноземною мовою набули певної завершеності у Загальноєвропейських Рекомендаціях мовної освіти. Ці Рекомендації пропонують спільну основу для розробки навчальних планів і типових програм з мовної підготовки, навчальних посібників для викладання іноземної мови. Головна увага в освітньому документі спрямовується на комунікативні стратегії, зокрема, розвиток практичних мовних знань і вмінь, мульти – і плюрилінгвізм (володіння кількома мовами), що є корисними і для вчителів української мови.

Тенденції гуманізації та інтеграції в розвитку філології, етнології посилюють діалог філології, фольклору, культурології, педагогіки, психології, відчутно впливають на виокремлення текстоцентричної підготовки: запровадження інтегрованих курсів словесності, філологічного аналізу художнього тексту, лінгвофольклору, мета яких – допомогти майбутньому вчителеві опанувати духовний досвід людства. Зрослий інтерес науковців до національної ідентичності письменства, національних характерів, представлених в українському фольклорі й літературі (С. Андрусів. С. Грица, М. Дмитренко, З. Лановик, М. Лановик, В. Працьовитий О. Таланчук), детермінував дослідження теоретико-методологічних і методичних проблем фольклорної та літературної освіти (Н. Волошина, А. Градовський, С. Денисюк, С. Жила, Г. Клочек, Л. Мірошниченко, М. Наєнко, Є. Пасічник, А. Ситченко, О. Скиба, Б. Степанишин, Г. Токмань, П. Хропко, В. Шуляр та ін.). Нові дослідницькі підходи сприяють модернізації літературознавчої підготовки у вищому педагогічному навчальному закладі.

У час прискореного ритму сучасного життя, що негативно позначається на самопочутті і психофізіологічному стані особистості, призводить до інформаційних стресів і депресій, і водночас відродження інтересу до особистості як носія складного внутрішнього світу, її унікальності й цінності надзвичайної ваги набуває психолого-педагогічна підготовка студентів-філологів. Має рацію відома дослідниця В. Семиченко, стверджуючи, що вчитель-словесник – це насамперед психолог, який допомагає дитині засобами рідного слова розібратися у складнощах сьогодення, готує до вступу в життя суспільства [10, с.8]. Соціокультурний розвиток початку XXI століття детермінує вагу грунтовних знань загальної, вікової, педагогічної, когнітивної психології, лінгвопсихології, психології спілкування і стосунків, психології особистості, етнопсихології, умінь визначати рівень розвитку особистості, виховувати ціннісне ставлення до пізнавальної діяльності тощо. Посилення уваги до технологізації спонукає до впровадження у професійну парадигму майбутнього вчителя таких педагогічних технологій, основою яких є особистісно-діяльнісний підхід, особистісно-розвивальне навчання, естетичне ставлення до людей, навколишнього світу, культури. Успішною технологією вважаємо використання української художньої літератури в якості об’єкта педагогічного аналізу в курсі педагогіки.

Учитель української мови і літератури третього тисячоліття – це дослідник: йому важливо добре орієнтуватися в широкій фаховій інформації, знати сучасні наукові концепції, вміти залучати до наукового пошуку учнівську молодь. Сформувати дослідницькі якості можна за умови активної участі студентів у науково-дослідній роботі як невід’ємній складовій професійної підготовки. Теоретико-методичні розробки вже реалізуються у практиці науково-дослідної роботи викладацьких колективів, наукових лабораторій філологічних факультетів педагогічних ВНЗ, у змістовій наповненості Всеукраїнських конкурсів “Учитель року” (з 1995 p.), Всеукраїнських студентських олімпіад з української мови і літератури, педагогіки (з 1997 p.), Всеукраїнських конкурсів студентських наукових робіт з української літератури, Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (з 2000 p.). Водночас, незважаючи на певні успіхи, в багатьох університетах різко послаблено увагу до організації і проведення системної науково-дослідної роботи студентів: лише кожний десятий з них бере участь у наукових пошуках [2, с.6].

Актуальною проблемою підготовки вчителя-словесника залишається взаємозв’язок теоретичної і практичної підготовки, навчальної і науково-дослідної діяльності: наявний перекос предметної підготовки у бік психолого-педагогічної, існує роз’єднаність між навчальними дисциплінами. Звичайно,, кожен навчальний курс має власний предмет дослідження, проте всі складові професійної підготовки мають бути єдині в реалізації найважливішого завдання – підготовки вчителя-дослідника. Така ж картина спостерігається і у шкільному викладанні, коли вчителі намагаються вирішити завдання власного предмета, ігноруючи індивідуальні можливості учнів. Цілком імовірно, це пов’язано з тим, що в загальноосвітніх закладах різних типів на сьогодні працюють фахівці з філологічною освітою класичного і педагогічного університетів. При спільній суті змісту така підготовка суттєво відрізняється в напрямі. В основу підготовки вчителя-викладача у класичному університеті покладена парадигма конкретної науки. Прерогативою ж педагогічного університету є підготовка вчителя, який, знаючи основи філологічної науки, проектує її парадигму на учня: показує красу та історичне багатство, націоенергетичний потенціал мови і літератури, зацікавлює, захоплює філологічним предметом, упроваджує проблемне вивчення, формує культуро-мовні особистості молодих громадян Української держави.

Низький стан духовної культури суспільства, введення до шкільних програм елементів лінгвокраєзнавства, соціолінгвістики, культури мови, розділу “Література рідного краю” зумовлює необхідність посилення етнокультурознавчої складової у професійній підготовці вчителя української мови і літератури, детермінує зміну звичних поглядів на фольклорну, діалектологічну, етнографічну, педагогічну практики. Частково окремі літературно-, фольклорно-краєзнавчі, етнографічні аспекти у професійній підготовці та післядипломній освіті вчителя висвітлені в дисертаційних дослідженнях А. Лисенко, В. Денисенко, Ю. Ледняк, К. Климової, грунтовно вивчаються лабораторією “Етнологія Черкаського краю” Уманського ДПУ, школою української діалектології Луганського НПУ, етнолінгвістичним осередком Житомирського ДПУ, які залучають студентів-філологів до написання курсових і дипломних робіт, проведення уроків на матеріалі мови традиційної народної духовної культури, пропагуються в діяльності етноцентрів, музеїв. Однак питання цілісної етнолінгво-педагогічної підготовки, формування етнолінгводидактичної культури майбутніх учителів залишаються відкритими.

Динамізм глобальних змін у світі з його яскраво вираженою інформатизацією загострює проблему використання сучасних інформаційних технологій у підготовці вчителів-словесників. На вдосконаленні наявного та створенні нового навчально-методичного, інформаційного забезпечення навчання у педагогічних ВНЗ в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу наголошувалося у Лісабонській конвенції та Болонській декларації, у Середньостроковій стратегії Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури на 2002 – 2007 pp., на Всесвітньому Самміті з питань Інформаційного Суспільства (2003). Загальноосвітні школи, гімназії, ліцеї, коледжі (зазначимо, що на 2004 р. в Україні комп’ютеризовано 54% середніх шкіл, з них – сільських – 45% чекають на творчих педагогів, котрі володіють інформаційною культурою, комп’ютерною грамотністю, вміють працювати з постійно оновлюваною електронною інформацією світового рівня, проектують і реалізують зміст викладання української мо-ви, української і зарубіжної літератури на засадах нових освітніх технологій, у т. ч. інформаційних (мультимедіа-технологій, Інтернет-технологій). Оволодіння студентами основами інформаційних технологій і методикою їх використання забезпечує індивідуально-орієнтований підхід, сприяє вираженій мотивації до конструювання нових моделей навчальної діяльності.

Дедалі більшу увагу проблемі впровадження інформаційних технологій приділяють вищі навчальні заклади України: створюється Національна науково-освітня інформаційна мережа України (Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” ); проектуються інформаційні ресурси навчально-наукового характеру, комп’ютерні презентації словників, підручників з професійно-орієнтованих дисциплін (Центр освітніх технологій Миколаївського ДУ (керівник – О. Пехота), Київський НУ культури і мистецтв; Тернопільський НПУ та ін.); розробляється мережа віртуальних наукових і навчальних лабораторій, електронних бібліотек, сайтів навчально-наукових практик, етнокультурознавчої пошуководослідницької роботи (Кіровоградський ДПУ, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України; випущено каталог освітніх, у т. ч. інформаційно-комп’ютерних інновацій). Разом з тим аналіз освітніх ресурсів Інтернету дав можливість виявити і низку недоліків у цій галузі: поки що відсутній повноцінний комплекс інформаційних освітніх послуг; недостатньо обгрунтовано переваги раціонального поєднання комп’ютеризованого навчання із традиційним; програмні засоби не завжди відповідають психолого-педагогічним вимогам.

Актуальною проблемою, як показує практика, залишається професійний добір. Філософське переосмислення суспільних акцентів і ціннісних орієнтирів освіти старшокласників, що розглядаються в концепціях профільного навчання, мовної і літературної освіти, враховано в Державному стандарті базової і повної середньої освіти. Необхідність посилення філологічної спеціалізації у старшій школі підтверджують і експериментальні дослідження Л. Добро-вольської, О. Лук’янченко. Водночас важливими для розкриття залишаються питання формування мовної, лінгвістичної, комунікативної, фольклорної, літературної, дослідницької, інформаційної компетенцій учнів – майбутніх філологів у системі шкільної освіти.

Нагальна проблема сьогодення – “професійне вигоряння” , упередження розчарування професією. Останнім часом структура вчительських кадрів за віковим показником зазнала змін. На початок 2004 – 2005 н. р. кількість учителів загальноосвітніх навчальних закладів до 30 років складала 20,1%, віком 31 – 40 pp. – 25,7%, 41 – 50 pp. – 28%, 51 – 55 pp. – 10,9%, понад 55 p. – 5,3%. З 500 тис. педагогічних працівників – лише 80% мають вищу освіту; напередодні кожного навчального року в загальноосвітніх навчальних закладах не вистачає 1-2 тис. учителів. Найбільша кількість вакансій учителів зафіксована в Одеській (235) та Миколаївській (107) областях, Автономній Республіці Крим (214) та м. Києві (110). І це при тому, що тільки 80% випускників педагогічних університетів працевлаштовані [8, с.46-47; 98]. Упередити розчарування професією можливо, змінивши власне традиційні “знаннєві” пріоритети професійної підготовки майбутніх учителів на духовно-ціннісні, практичні і компетентнісно-діяльнісні.

Актуальна проблема підготовки вчителя української мови і літератури – недостатнє навчально-методичне забезпечення аудиторної та самостійної роботи. Українськими і зарубіжними дослідниками розробляються теоретичні основи побудови навчальних засобів для загальноосвітньої та вищої школи, зокрема з філологічних та методичних дисциплін, вимоги до їх змісту, структури, оформлення, функції, оцінки якості (Т. Балихіна, О. Бандура, В. Беспалько, Н. Волошина, І. Лернер, Я. Кодлюк, В. Краєвський, Л. Мацько, В. Монахов, В. Олефіренко, А. Хуторський, Д. Чернілевський та ін.). Створюється міжгалузева цільова комплексна програма “Навчальна книга вищої школи” , питання якості шкільного і вузівського підручника обговорюються на міжнародних та всеукраїнських заходах, однак цілісної теорії навчального посібника для вищої школи поки що не розроблено. Отже, виникає потреба в координації зусиль вищої і загальноосвітньої школи на створення посібників як ефективних засобів формування складових професійної компетентності майбутніх учителів-словесників.

На основі вивчених психолого-педагогічних джерел, бесід з експертами – викладачами і науковцями низки вищих навчальних закладів України – окреслимо орієнтовні вимоги до навчальної книги для студентів-філологів. Вона повинна забезпечувати на високому науковому і методологічному рівні розкриття питань навчальної дисципліни з урахуванням сучасних технологій і соціально-культурних цінностей; відображати евристичне навчання, яке характеризується розвитком не тільки особистості студента, а й траєкторії його освіти; враховувати неперервність підготовки, наступність знань, тісні внутрішньо – та міждисциплінарні зв’язки; передбачати завдання, виконання яких спрямовується на формування умінь самостійно здобувати знання; сприяти розвитку пізнавальної мотивації, активізації проблемно-пошукової діяльності.

Отже, антропоцентричні тенденції у філології, педагогіці, психології, процеси технологізації вимагають грунтовного оновлення лінгвістичної, літературознавчої, психолого-педагогічної, методичної підготовки, внесення якісних змін у науково-дослідну роботу, навчально-пошукові і педагогічну пратики, навчально-методичне забезпечення самостійної роботи майбутніх учителів-словесників. Проблема формування гуманістичного світогляду, ключових компетентностей учнівської молоді зумовлює посилення компетентнісно-орієнтованого підходу до професійної парадигми вчителів-словесників. Традиційне поняття “кваліфікований фахівець” , тобто той, хто володіє певним рівнем знань, умінь і навичок, у сучасних соціокультурних умовах, вже не є достатнім. Модернізоване сьогодення надає пріоритетності спеціалістам, які здатні набуті знання і вміння реалізувати у практичній діяльності.

На початку XXI століття необхідні фахівці, які добре знають наукові основи, історію і методологію, тенденції в розвитку україністики, усвідомлюють актуальні проблеми викладання української мови і літератури в сучасних загальноосвітніх закладах у контексті духовних цінностей суспільства, володіють новими технологіями навчання, методами формування навичок самостійної роботи, розвитку інтересу і мотивації до навчання, творчих здібностей, логічного мислення учнів, створюють атмосферу продуктивно-пізнавального співробітництва; вміло проектують і проводять уроки та виховні заняття, в т. ч. з елементами сучасних інформаційних технологій, різні за рівнями підготовки і психолого-педагогічних особливостей учнів, володіють методикою проведення науково-педагогічного дослідження, використовують методи об’єктивної діагностики знань учнів.

Отже, нами визначені основні освітні тенденції, які впливають на вищу професійну освіту вчителя української мови і літератури: глобалізація, інтернаціоналізація, інтеграційні процеси у сфері вищої освіти, фундаменталізація, інформатизація, гуманістична філософія освіти як методологічна основа розвитку освіти, формування “людини культури” , модернізація освітньої діяльності в аспекті гуманізації навчання і виховання, антропоцентричні, текстоцентричні тенденції у розвитку філології, педагогіки, психології. Серед актуальних проблем підготовки вчителів-словесників виокремлюємо проблеми допрофесійної підготовки в системі шкільної освіти; виховання культуромовної особистості вчителя як головного носія національної мови, культури й духовності; вивчення іноземних мов; діалогу літературознавства і лінгвістики, літературознавства, педагогіки і психології; проблеми психологічної, науково-дослідницької підготовки; використання сучасних інформаційних технологій; навчально-методичне забезпечення аудиторної та самостійної роботи; упередження розчарування професією. Усе це потребує оновлення, розвитку і збагачення традиційної системи професійної підготовки вчителя української мови і літератури.

Література

1. Большая советская энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. – М.: Сов. Энциклопедия, 1977. – Т. 27. – 622 с.

2. Вища освіта і наука – найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку. Рішення колегії Міністерства освіти і науки України від 24.04.05. // Інф. збірник МОН України. – 2005.- №13 – 14. – С 3- 16.

3. Гатальська С М. Філософія культури: Підручник. – К.:Либідь, 2005. – 328с.

4. Гончаренко С. У. Фундаментальність професійної освіти – потреба часу // Педагогічна газета. – 2004. – грудень. (№12). – С 3.

5. Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки //Офіційний вісник України.

– 2003. – №4. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: <htpp://gdo. kiev. ua/file
/2003.>.- Загол. з екрану – Мова укр.

6. Державний комітет статистики України.- [Електронний ресурс] – Режим доступу: <htpp:// ukrcensus. gov. ua/>.- Загол. з екрану.- Мова укр.

7. Драгоманов М. П. Гете и Шекспир в переводе на украинский язык //Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К. : Наук, думка, 1970. – І 1. – С 145.

8. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005.

– 448 с

9. Про результати аналізу стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження / Підготовлено департаментом контролю видатків на соціальну сферу та науку і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 16.09.2003 № 18-2/

Електронний ресурс]- Режим доступу: http//www. acra-da. gov. ua/achamber/control/uk/publish/category/sew’cat_id=3
2742>. Загол. з екрану.- Мова укр.

10. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності: Навч. посіб.- К.: Вища школа, 2004. – 335 с

11. Сухомлинський В. О. Слово про слово // Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти т. – К.: Рад. шк., 1977. – Т.5. Статті. – С 160- 167, 160.

12. Ющенко В. Тільки той може осягнути розумом і серцем гідність і велич України, хто збагнув відтінки рідного слова //Освіта України.- 2005. – №37. – С.2.

(2 votes, average: 3.00 out of 5)