Персонаж – Система образів художнього твору – СТРУКТУРА І ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОЇ ФОРМИ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
Персонажем (франц. Personnage, від лат. Persona – маска актора в античному театрі, в переносному розумінні – носій маски, актор, власне – зображувана ним особа) називається образ дійової особи, що виступає у творі як об’єкт розповіді і сприймається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття “персонаж” є збірною назвою тієї сукупності засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкретно-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь.
В тому ж значенні, що й “персонаж”, часто використовуються поняття “герой” та “дійова особа”. Не заперечуючи того, що всі ці три поняття виступають у принципі як синоніми, окремі літературознавці намагаються аргументувати наявність між ними певних внутрішніх відмінностей, як це робить, наприклад, Л. Чернець, яка пише: “У тому ж значенні (що й персонаж) в сучасному літературознавстві використовуються словосполучення Літературний герой, дійова особа (переважно в драмі, де список дійових осіб традиційно подається за назвою п’єси). У цьому синонімічному ряду слово “персонаж ” найбільш нейтральне, його етимологія маловідчутна. Героєм (від грец. ήρωζ – “напівбог, обожнена людина”) в певних контекстах недоречно називати того, хто не має героїчних рис (“Не можна, щоб герой був дріб’язковим і огидним”, – писав Буало стосовно трагедії), а дійовою особою – бездіяльну (Підколесин або Обломов)” [105, 67]. Слід пам’ятати, що подібні аргументи є дуже умовними, як з огляду на етимологію, так і з огляду на фактичний стан речей. Зокрема, поняття “герой” асоціюється не лише з більшими чи меншими надприродними властивостями певної особи, а й, далеко не в останню чергу, з її функцією – бути вершителем дій, вчинків, вагомість яких особливо значуща, історично-актуальна. У текстах творів самих письменників досить часто звучить вираз “наш герой”, в якому висунутий на передній план відтінокВинятковості Персонажа зовсім не з точки зору наявності чи відсутності в його характері героїчних рис, а з метою підкреслення того провідного місця, яке він займає серед інших персонажів, по відношенню до яких він виступає як головний або один з головних героїв. З іншого боку, бездіяльність дійової особи твору характеризує спосіб її життя в тому умовно-реальному життєвому плані, який виступає у творі як предмет зображення, але не з точки зору тих п функцій, які вона виконує в плані художнього зображення, де вона виступає як Учасник Дії, безвідносно до фактичної наповненості її дійового потенціалу. В епічних творах персонажі – це герої, що діють в епічних фабульних лініях твору (див.: Фабула), які сприймаються як об’єктивована картина життя, умовно-реальна дійсність. У сценічній драмі, виставі ми спостерігаємо їх візуально – у вигляді акторів, що грають перед нами на сцені. В ліриці, де епічна фабульна лінія постає не об’єктивовано, а у свідомості ліричного героя, персонажем виступає не цей останній, а уявлювані ним особи, які, на відміну від аналогічних осіб епічних і драматичних творів, подаються пунктирно, фрагментарно. Персонаж літературного твору не обов’язково людина. Персонажем може стати будь-яка жива чи умовно жива особа (тварина, рослина, фантастична істота). Більше того, як зауважує Л. Чернець, “персонажну сферу літератури складають не лише відокремлені індивідуальності, але й збірні герої (їх прообраз – хор в античній драмі). Інтерес до проблем народності, соціальної психології стимулював у літературі XIX-XX століть розвиток даного ракурсу зображення (натовп у “Соборі Паризької богоматері” В. Гюго, ринок у “Череві Парижа” Е. Золя…)” [105, 65]. Стосовно художніх функцій, виконуваних ними у творі, персонажі поділяються на два різко відмінні типи, перший з яких умовно можна назвати суб’єктом дії, другий – суб’єктом свідомості.
Суб’єкт дії – це персонаж, який виступає у творі як дійова особа в буквальному розумінні цього слова. Його основна функція полягає в тому, щоб бути ініціатором дії, носієм певної “зав’язки” або “перешкоди”, тобто таких “життєвих” обставин, що мотивують початок і подальший розвиток події, новий оберт подієвого розгортання. Даний тип персонажа найхарактерніший для ранніх етапів історичного розвитку літератури, коли предмет основного інтересу творів словесності становила зображена в ньому подія. Ось, наприклад, як стрімко розгортаються події народної казки “Про богатиря Сухобродзенка Йвана і Настасію Прекрасную”: “В одному царстві, в одному государстві жив собі мужик і мав два сини. І ростуть вони не по роках, а по годинах – так ростуть, як із води йдуть. Оддав їх батько у школу, і вони там так грамоти набрались, краще того, котрий їх навчав. Приходить старший син до свого отця і говорить йому: – Батьку мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок. Я поїду собі лицарства діставать.
Батько його заплакав, дав йому коня. І поїхав той аж в десяте царство. В’їхав у степ, нап’яв собі намет і ліг на дванадцятеро діб спати. Проснувся і почав із бабою воюваться. Не великий час пробув – пробув сім літ, тоді догнав його брат менший. Приходить той менший син до батька й каже: – Батьку мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок – я піду собі лицарства діставать…” і т. д. Предметно-чуттєва даність (портрет, одяг і вся інша сукупність характерних деталей) героїв казки намічена дуже слабко; і в інших творах чуттєвий образ подібних героїв окреслюється схематично, поверхово, так, щоб це не відволікало уваги читача від подій, на стеження за якими зорієнтований естетичний інтерес таких творів. У сучасній літературі даний тип персонажа найчастіше уживаний в фантастичній, детективній, пригодницькій, тобто знову ж таки літературі з підкресленим подієвим началом. У творах з “класичним” типом проблематики, сутність якої визначає не подієвість, а інтерес до внутрішнього світу зображуваних осіб, даний персонажний тип відсувається на другорядні ролі, художня функція яких у кінцевому підсумку полягає в тому, щоб служити контрастним тлом, на якому гостріше виявляє себе осібність головних героїв, їхнього внутрішнього світу.
Суб’єкт свідомості – це персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки. Інакше кажучи, цей тип персонажа виступає у творі не як носій та ініціатор дії, а як носій характеру, який, з одного боку, сповільнює дію (як і все інше у творі, що не є “чистою” дією – пейзажі, інтер’єри і т. п.), переакцентовуючи увагу читача з подієвості на внутрішній світ зображуваних персонажів, з іншого боку – більшою чи меншою мірою програмує розвиток дії у творі. При цьому вже не характер дії вимагає у творі появи певного персонажа (в казці, наприклад, це типова ситуація, коли розвиток дій ставить перед героєм певну перешкоду, необхідність подолання якої, у свою чергу, висуває типових чудодійних помічників – персонажів, якими виступають різні тварини, рослини, предмети або фантастичні істоти), а навпаки, характер персонажа мотивує відповідний – той, а не інший – розвиток дії, що з логічною наслідковістю випливає з об’єктивної даності його вольової позиції та світоглядних переконань. Цей тип персонажа характерний для пізніх історичних етапів розвитку літератури. Як цілком сформований і сталий тип він простежується, починаючи з епохи романтизму. Слід мати на увазі, що далеко не всі окремо взяті персонажі сучасних творів є носіями характеру як такими, оскільки, по-перше, один характер може бути поділений у творі між кількома персонажами – “варіантами одного типу” (Л. Чернець), по-друге, в кожному творі є персонажі, що виступають як більш-менш “чисті” суб’єкти дії, її ініціатори, і “скріплювані”. Від цих останніх тип персонажа – суб’єкта свідомості – і веде своє генетичне походження. Проміжний етап між ними, очевидно, психічний стан героя, з якого пізніше розвинеться характер і який зберігає своє значення й сьогодні як допоміжний засіб підкреслення характеру персонажа в прозі і як основний засіб розкриття сутності ліричного героя у віршових творах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)