Перехід до модернізму. Взаємодія символізму й імпресіонізму в ліриці – Роман XIX століття
У літературі останньої третини XIX – початку XX ст. намітився перехід до модернізму, позначений прагненням до розриву з традицією, пошуку нових форми та змісту художніх творів (власне, й сам термін “модернізм” походить від фр. moderne – “новітній”, “сучасний”).
Одним із продуктивних напрямів раннього модернізму був імпресіонізм (від фр. impression – “враження”) – художній напрям, що виник у Франції в другій половині XIX ст. Заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Зародившись у живописі, згодом поширився на літературу та інші види мистецтва. Термін “імпресіонізм” уперше вжитий із різко негативним значенням для критичної оцінки картини Клода Моне “Враження. Схід сонця” (1872).
Імпресіоністи намагалися відтворити витончені особисті враження та спостереження миттєвих відчуттів і переживань, зафіксувати мінливі ефекти світла й кольору. Недаремно один із дослідників зауважив, що вони, на відміну від своїх попередників, неначе замінили у фотоапараті звичайну чорно-білу плівку на надчутливу кольорову.
Імпресіоністи часто зображували не сам предмет, а власні або чиїсь враження від нього. Зокрема, письменники-імпресіоністи брати Едмон і Жуль Гонкури стверджували: “Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”. Тому не дивно, що вони переважно орієнтуватися не на розум читача-глядача, а на його почуття.
На відміну від інших художніх систем, предметом мистецької зацікавленості імпресіоністів стають уривчасті фрагменти, відображені у свідомості персонажа. Один із художників-імпресіоністів пояснював своїм учням суть цього мистецького явища так: він заводив їх до темної майстерні і попереджав, що зараз на секунду ввімкне світло, а вони мали потім відтворити на папері ті деталі та враження (“імпресії”), які кожному з них запам’яталися в цю мить “осяяння”. Це дуже подібне до настанов Антона Чехова: “В описі природи треба зображувати дрібні деталі, групуючи їх так, щоб після прочитання, коли заплющиш очі, поставала картина. Наприклад, у тебе виникне картина місячної ночі, якщо ти напишеш, що на греблі яскравою зірочкою блиснуло скельце від розбитої пляшки й покотилася кулею чорна тінь собаки або вовка”.
Брати Едмон (1822- 1896) і Жуль (1830-1870) Гонкури
Родоначальниками “психологічного імпресіонізму” в літературі вважають братів Ж. й Е. Гонкурів, які здобули визнання як “поети нервів”, “цінителі непомітних відчуттів”. Цей напрям був продовжений у творчості К. Гамсуна (“Голод”), раннього Т. Манна (новели), С. Цвейга, М. Коцюбинського та ін.
Однією з найпрестижніших літературних премій Франції вважають Гонкурівську. Премія присуджується щорічно з 1903 р. для відзначення авторів, які пишуть прозові твори французькою мовою.
Клод Моне. Враження. Схід сонця. 1872
“ЛЮБИ ВІДТІНОК І ПІВТОН…”
Мистецтво імпресіонізму було представлене 15 квітня 1874 р. в Парижі, на бульварі Капуцинів, де відбулася виставка ЗО молодих художників, картини яких проігнорували представники офіційного мистецтва. Центральним твором на ній стала картина Клода Моне “Враження. Схід сонця” (Музей Мармоттан, Париж).
На полотні, створеному в 1872 р. у м. Гаврі, зображена майже ірреальна картина сходу сонця над водною гладінню гавані. Кольори лише злегка позначені, усе вкрите легким сіруватим серпанком, через який прозирають розпливчасті силуети кораблів і кранів. І лише червоняста куля сонця проривається крізь ранковий туман, створюючи в центрі картини яскраву кольорову пляму. Якщо відійти від картини на певну відстань, то різкі мазки пензля перетворюються на легкі брижі на воді, надаючи зображеному дивовижної реальності й чуттєвості.
Вперше в історії живопису художник спробував відобразити не реальний об’єкт, а своє враження (“імпресію”) від нього. Луї Леруа, один із репортерів, яких було на тій скандальній виставці багато, зневажливо назвав Моне і його товаришів “імпресіоністами”. Згодом це іронічне прізвисько закріпилося за художниками й дуже швидко втратило свій початковий негативний сенс.
Імпресіоністи намагалися відобразити на полотнах короткі миті буття, як це роблять фотографи. Сюжети для картин художники брали з повсякденного життя: міські вулички, ремісники за роботою, сільські пейзажі, будівлі тощо. Головним для них було співвідношення світла й тіні, химерна гра сонячних “зайчиків” на звичайних предметах. Митці почали використовувати принципово нову техніку письма: фарби на мольберті попередньо не змішували, а накладали на полотно пензлем окремими мазками.
Тому, щоб скласти про картину імпресіоніста цілісне уявлення, на неї треба дивитися не зблизька (тоді мазки пістрявіють і “розсипаються”), а з певної відстані. При такому сприйнятті окремі чіткі мазки “змішуються в оці глядача” і картина “оживає”.
Засновниками імпресіонізму в літературі є вже згадані брати Гонкури. Його ознаки притаманні також творчості Поля Верлена, Оскара Вайльда, Гі де Мопассана, Марселя Пруста, Кнута Гамсуна, Антона Чехова, Михайла Коцюбинського та ін.
Ще одним відгалуженням раннього модернізму був символізм – напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX – початку XX ст., що виник у Франції і поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Попри свій новаторський (ранньомодерністський) характер, він мав давнє й глибоке філософське підгрунтя. Деякі ідеї, що отримали художнє втілення в літературі символізму, належали ще давньогрецькому філософу-ідеалістові Платону (V ст. до н. е.), який стверджував, що крім реального, видимого світу, є ще й невидимий, вищий “світ ідей”, до якого треба намагатися проникнути.
Однією з причин виникнення символізму було прагнення митців спрямувати свої творчі зусилля “на осягнення й вираження трансцендентних, тобто таких, що перебувають поза чуттєвим сприйняттям і досвідом, власне, потойбічних сутностей і таїн”. Є й інші причини виникнення такого помітного мистецького явища, як символізм. “Сучасні дослідники пов’язують символізм, – пише академік Д. Наливайко, – з істотними змінами у світосприйманні, що відбувалися на межі сторіч, із зростанням у ньому ролі абстракцій і знаковості… Відбувається вивільнення несвідомо-інтуїтивного, настроєвого і пошуки його неопосередкованого вираження, сугестивного слова, що діє поза “сенсами”, “музикально” передає переживання, настрої, душевні стани”.
Якщо наш світ неможливо осягнути розумом, якщо його можна збагнути лише інтуїтивно, на рівні підсвідомості, то найкращим засобом для цього є знак, символ (від грец. symbolon – “умовний знак”, “натяк”). Російський поет-символіст і філософ В. Іванов на початку XX ст., у період розквіту російського символізму, “успадкованого від Заходу” (О. Блок), віднайшов формулу, яка стала хрестоматійною: “Символ є справжнім символом лише тоді, коли він невичерпний, безмежний у своєму значенні, коли він промовляє своєю таємною (ієратичною і магічною) мовою натяку й навіювання щось невимовне, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозначний і завжди темний в останній глибині”. Як, наприклад, однозначно й логічно розтлумачити такий рядок відомого французького поета-символіста Артюра Рембо: “Рожево плакала зірниця в серці вух…”? Тож закономірно, що символ починає відігравати вирішальну роль у художній системі символізму.
Символісти прагнули крізь видиму реальність пізнати “приховану (трансцендентну)”, ідеальну сутність світу, його нетлінну красу. Основою їхньої естетики було ідеалістичне розуміння навколишнього світу. Згадане поняття про два світи, згідно з яким світ, даний нам у відчуттях (який можна побачити, почути, відчути на дотик тощо), – це лише тінь, ширма, “символ” того світу Ідей, який недосяжний людському розумові, але може бути вгаданий інтуїтивно. Тому символісти вбачали своє художнє завдання не у відтворенні та дослідженні реальності, а в натяку на приховані, невидимі Ідеї. У цьому символізм завжди протистояв реалізму й натуралізму, які намагалися зобразити й дослідити реальну дійсність.
Неоромантизм – художня течія межі XIX-XX ст., ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі та мистецтві другої половини XIX ст. (дехто з дослідників кваліфікує її як одне з явищ раннього модернізму). Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Письменники-неоромантики не сприймали песимізму декадентів. Головним героєм неоромантичного твору є сильна особистість, життя якої сповнене романтики. Зазвичай у такому творі наявний гострий, динамічний і напружений сюжет. Представники неоромантизму – Редьярд Кіплінг, Роберт Стівенсон, Артур Конан-Дойль, Джозеф Конрад та ін.
У знаменитому “Маніфесті символізму” (1886) французький поет Жан Мореас стверджує, що пряме зображення реальності, побуту спроможне лише “ковзати на поверхні життя”, не проникаючи в його глибини, у саму сутність. І лише за допомогою символу-натяку митець здатен “прорватися за межі”, осягнути “таємниці світу” інтуїтивно. Отже, завдання поета-символіста – не розповісти про той загадковий “ідеальний світ” (бо зробити це, мабуть, неможливо), а натякнути на нього за допомогою символів. Яскрава ілюстрація цієї позиції – рядки вірша “Напис на книжці” (1896) російської символістки Зінаїди Гіппіус: “…Раба я загадкових / І незвичайних снів, / Та для речей чудових / Нема тутешніх слів” (переклад Юрія Ковбасенка).
На думку символістів, поет має стати ясновидцем, пророком, медіумом (посередником, провідником) між ідеальним і реальним світами. Вони вважали, що не треба закладати й шукати в художній літературі якогось раціонального змісту. Навіть значення слів (першоелемента літератури) їх не цікавило, часто вони його свідомо й принципово ігнорували. Головним для них була музика слова і навіть звуків (яку так важко зберегти в перекладах). Звідси знамените Верле – нове “Про музику лиш треба дбати…” або “Найперше – музика у слові…” (“Мистецтво поетичне”), намагання “про неясне говорити неясно” і заохочення не до обмірковування та шліфування творів, а до спонтанного виявлення поетичної уяви. Узагалі, символісти вважали, що завдання справжньої поезії – вплив на підсвідомість людини, навіювання (сугестія).
У прагненні до заколисування читача, зменшення інформативно-розповідної функції поетичної мови й водночас активізації сугестивної символісти поверталися до першоджерел словесного мистецтва, коли слово супроводжувало обряд і мало магічний потенціал (речитативи-заклинання шаманів, чаклунів).
Для символізму важливою була також “теорія відповідностей”, що базувалася на вірі в наявність прихованої від пересічного людського розуму системи “відповідностей” між душевними станами людини і “знаками” їх виявлення у видимому світі. Поетичне втілення цієї теорії – сонет “Відповідності” Шарля Бодлера, якого вважають предтечею символізму.
Остаточне утвердження символізму в літературі пов’язують із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо та Стефана Малларме (хоча самі вони символістами себе не вважали). У їхній творчості можна виокремити такі спільні риси: прагнення до інтуїтивного пізнання світу через символ, заперечення раціоналістичних засад творчості, абсолютизацію музичності поетичного слова, мінімізацію інформаційно-розповідної функції мови на користь вільного поетичного самовираження.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)