ПЕРЕЛЕСНИК – ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
Саме нинi минуло вже двiстi чотири зими та двiстi три весни, як це сталося…
Був тодi в одному селi гарний-прегарний, ставний парубок, бравий козак Залiзняк. I був вiн такий бравий, смiливий та завзятий, що всi люди про нього говорили:
– Цей не те що ляха чи турка – вiн i самого Бiса не злякається.
Умiв вiн добре танцювати, чудово грав на бандурi, а ще краще спiвав. Одне слово, був вiн такий гарний, що всi околишнi дiвчата аж млiли, коли його бачили.
Але ж був той козак до всiх однаковий. З усiма старими – звичайненький та поштивий; з усiма парубками – веселий, товариський; з усiма дiвчатами однаково жартував, до всiх однаково залицявся, а жодної не кохав.
Та якось до того пана, що був у тому ж таки селi, найнялася за робiтницю незнайома захожа дiвчина. Була вона хороша, як майова роса, струнка та гнучка, як молода тополя, рум’яна, мов яблучко, а мила та добра, як молодий Трусик*. Працювала вона ретельно, а працюючи увесь час, мов пташка, спiвала. Та спiвала так гарно, як ангели на небi. А звали її Оленка.
Одного разу йшов вулицею бравий козак Залiзняк повз панський сад. Йшов, на бандурi бринькав та виспiвував. Коли чує,- спiває хтось у саду таким голоском, мов срiбний дзвiночок дзвонить. Спинився бравий козак Залiзняк, заглянув через тин i побачив там захожу дiвчину Оленку, що грядки панськi полола. Як угледiв – так i завмер! Нiколи ще не доводилось йому бачити такої гожої дiвчини та чути такого милого голосу. I закохався вiн у захожу дiвчину Оленку.
Почав увечерi виходити з бандурою до панського ставу чи озера, що бiля левади. Почав там награвати та виспiвувати:
Ой, зiйди, зiйди, ясний мiсяцю,
Як млиновеє коло!..
Ой, вийди, вийди, серце-дiвчино,
Та промов до мене слово!..
А тим часом Перелесник, що жив у сусiдньому лiсi, в печерi над рiчкою, давно вже помiтив, що подобалася козаковi Залiзняковi захожа дiвчина Оленка. I став вiн щовечора, коли козак на левадi спiвав та грав, прилiтати до захожої дiвчини Оленки та на вушко їй нашiптувати, щоб вийшла вона на леваду та послухала б козацького спiву. Навмисне, немов легенький вiтрець, здмухне їй з голови хусточку, щоб краще вона вухами чула; навмисне закотить їй цебра аж пiд саму леваду, щоб вона йшла їх там шукати та щоб спiткала козака; навмисне неначе панським голосом вiд озера чи з левади на неї гукає:
– Оленко, Оленко! Йди лишень сюди!..
Отож таки одного вечора й вийшла захожа дiвчина Оленка на леваду, почула там чудовий спiв та музики козаковi, побачила козака Залiзняка та й дуже його покохала.
От i полюбилися вони собi гарнесенько.
А рудий Перелесник аж пiдплигує з радощiв, що звiв докупи таких гожих та хороших парубка й дiвчину. Як тiльки вечiр заходить – вiн вже ранiше їх на левадi. Всi сухi листочки, всi галузки з того мiсця позбирає на горбочку, де вони над озером любили вдвох сидiти. А iнодi, коли заранi прилетить, то ще й жовтим пiском пiд горбочком посипле, а навколо звелить найкращим польовим квiткам цвiсти увесь час, аж поки козак з дiвчиною там сидiтимуть, та ще й пахнути мусять якнайкраще! А в кущах верболозу та шипшини загадав жити аж дванадцятьом соловейкам, що вмiли спiвати найкраще на всю округу… Одного вечора сидiли над ставком бравий козак Залiзняк та захожа дiвчина Оленка й тихесенько розмовляли. А Перелесник стояв у них за плечима.
Нiч була, як чорна троянда: темна та запашна. Соловейки спiвали що було сили, аж у вухах лящало. З озера на пiсок повипливали Русалки слухати того спiву. В очеретах тихо сидiв старий Водяник, пихкав своєю очеретяною люлечкою та замилувало дивився на гарну пару. Ще далi Дитинчата-Потерчата позасвiчували свої каганчики, шили собi брилi з Оситнягу* та жаб’ячими голосами виспiвували пiснi-безконечника:
…Був собi журавель
Та журавочка.
Наносили сiнця
Повнi ясельця…
Наша пiсня свiжа й нова,
Починаймо її знову:
Був собi журавель
Та журавочка…
Тiльки ж нi козак Залiзняк, нi дiвчина Оленка нiчого того не помiчали. Вони сидiли, мiцно обнявшись, а парубок тихо говорив до дiвчини:
– Чи дуже ж ти мене кохаєш, моя ластiвко Оленко?
– Ой дуже, дуже, козаченьку! – вiдповiдала дiвчина.- Так тебе, соколе мiй, кохаю я, що вся палаю. Й часом видається менi, нiби сама я – тiльки один вогонь!..
I закортiло Перелесниковi зробити так, щоб козак Залiзняк враз переконався, як палко дiвчина Оленка його кохає. Скочив тодi Перелесник мiж козака та дiвчину, затулив собою Оленку, а сам увесь запалився, як один величезний вогненний вiхоть, аж все навколо зачервонiло.
Вiдскочив козак Залiзняк на бiк, дивиться – й очам своїм вiри не йме: нема його Оленки, а тiльки вогненне червоне багаття перед ним палає.
– А бий же тебе сила Божа! – скрикнув вiн повним голосом.- То виходить, що ти – Вiдьма, а тiльки улесливо такою красунею прикидалася! Цур тобi, пек. Нечиста Сило!..
Вхопив свою бандуру та – в леваду.
А Оленка нiчого того й не бачить, бо ж Перелесник тiльки з того боку запалився, що козак Залiзняк сидiв. Почула вона тi гнiвнi, страшнi слова козаковi та як скрикне й собi:
– Господь з тобою, козаче мiй милий! Що бо ти говориш i з чого?!
Тодi тiльки зрозумiв Перелесник, що пожартував вiн невдало. Вмить погас й вiдскочив набiк.
Оленка кинулася за козаком, але ж той на неї й оглянутись не хоче! Вона його молить, благає, спинити намагається, а вiн їй так гнiвно та жорстоко:
– Згинь, пропади ти пропадом й нiколи менi на шляху не зустрiчайся! – говорить.
Заломила бiлi руки наймичка, захожа дiвчина Оленка. Зрозумiла вона, що розлюбив її бравий козак Залiзняк. Заголосила, як осiннiй вiтер у полi голосить, та не довго думаючи побiгла до озера топитись. На смерть злякався Перелесник й вискочив поперед неї, щоб заступити їй дорогу. А вона, як угледiла червоно-рудого, високого хлопця, всього в зелену траву вбраного,- враз збожеволiла. Пхнула його, а сама стрибнула з високої кручi просто у темну воду…
Завив Перелесник, мов хуртовина у коминi, кинувся й собi за нею у воду, та на нього грiзно гримнув Водяник:
– Геть звiдцiль, ледацюго! Геть, щоб i очi мої тебе, капосника, не бачили! Роби свої капостi там, на землi, а тут нема твоєї волi!..
Гукнув так на нього, а сам пiрнув пiд воду. Вловив там захожу дiвчину Оленку й, нiжно обнявши її за гнучкий стан, однiс до свого скляного палацу. Там зустрiли її Водяниковi доньки – Русалоньки. Прибрали, зачесали, одягли на неї розкiшний вiнок з бiлих водяних квiток. I стала вона найкращою Русалкою в тому озерi…
А козак Залiзняк перестав з того часу спiвати-жартувати. Поклав у дубову скриню свою голосну бандуру, замкнув її великим замком та й пiшов аж у святий Київ на прощу. Там, у Лаврi Печорськiй, довго молився та постився, свiй невiльний грiх покутував, бо ж думав вiн помилково, що кохав вiн щиро, справдi, не звичайну, гожу дiвчину, а якусь лиху Вiдьму. А потiм, коли вже почав козак забувати помалу про чарiвну красуню Оленку, купив вiн собi коня вороного, нового мушкета та шаблю-арнаутку й подався бити турка-бусурмана…
Так сумно скiнчилося добре кохання бравого козака Залiзняка та захожої красунi дiвчини Оленки…
Отже, на тому дiло не спинилося.
Дуже розгнiвався-розлютився старий Водяник на дурного Перелесника, бо ж через його недоречну недотепнiсть не тiльки таке славне кохання розбилося, а ще й передчасно загинула молода душа. Покликав вiн Дитинчат-Потерчат й звелiв їм позбирати на бережку озера всi Оленчинi сльози, що на траву попадали, як вона плакала, голосивши. А потiм написав очеретяним пером на широкому листовi з латаття, як i до чого призвiв нерозумний Перелесник бравого козака та захожу дiвчину. Найбiльше ж в тому листi нарiкав, що Перелесник через свiй дурний жарт псує добру славу Невидимої Сили, людей проти неї Настренчує*, замiсть того, щоб їм в коханнi допомагати, бо ж є то його повиннiсть,- вiн найкраще кохання розбив…
Узяв тодi Водяник того листа, позливав Оленчинi гiркi сльози до глечика з перламутрової мушлi та й послав усе те Дитинчатами-Потерчатами аж до самого Вiя.
Як прослухав мудрий дiд Вiй Водяникову цидулку, як побачив вiн палкi сльози бiдної захожої дiвчини-наймички,- схилився на свою золоту булаву й у самого у нього побiгли сльози з-пiд довгих вiй по бiлих вусах… Довго сидiв вiн мовчки, а потiм глянув на Потерчаток, взяв у них з рук перламутровий глечик з Оленчиними сльозами й промовив:
– Iдiть, дiтки, додому. Поклонiться пановi Водяниковi вашому й подякуйте йому красненько, що вiн мене про все те повiдомив. Я зроблю, що треба.
Тодi стукнув по пiдлозi шаблюкою,- й враз стали перед нього три його джури. Вiн тiльки хитнув їм головою, а вони вже й зрозумiли все, що їхнiй пан їм сказати хотiв, i вмить вилетiли з палацу. А за кiлька хвилин вже несли з собою Перелесника.
Тремтячий, мов осиковий лист, став вiн перед своїм грiзним суддею, старим, мудрим Вiєм. Потiм в розпуцi упав навколiшки.
– Винен, батьку! Заслужив кари. Згубив безневинно добру душу. Не благаю помилувати, прошу справедливо покарати! – плакав винуватий Перелесник.
– Пiдведiть менi вiї! – звелiв Вiй.
Джури враз виконали його наказ. Глибокими, повними жалю очима подивився мудрий Вiй на Перелесника, що лежав скорчений на пiдлозi, мов шкодливий пес, й тихо проказав:
– Сказав би я, що ти Злосин*, так знаю добре, що не лихий ти, а тiльки дурень. З глупоти та знiчев’я робиш ти лихi вчинки. Не карати тебе, йолопа, а вчити треба. Ти ж, мабуть, по лiсах гасаючи, ще й писати як слiд не навчився?!
– Не вмiю, батьку! – вiдповiв Перелесник.
– Отож я паки й паки тобi кажу: що з дурня вiзьмеш, коли вiн не знає й того, де ї з двома крапками треба ставити?! То буде тобi такий мiй вирок. Поки ти не вивчишся справно читати й писати по-українському, поки всiх книжок, про те видрукуваних, не вивчиш напам’ять,- не смiєш ти й носа виткнути у зелений лiс!
Потiм вiн повернувся до джур i звелiв їм:
– Пошлiть його до української школи, в Галичину.
Бо ж тодi вже в нас, на Вкраїнi, почали заводити школи московськi!
I вмить Перелесник став манiсiньким. хлопцем. Руде його волосся, як старий вiхоть, стирчало на всi боки з-пiд круглої, високої шапчини з довгим рiвним дашком. Пiд самими пахвами у нього був чорний ремiнний пас з бляхою. Короткi штаненята, заляпанi атраментом, навiть не затуляли чобiткiв з рудими халявками, що незграбно сидiли на його ратицях. Його червоне, веснянкувате обличчя з розчепiреними козинячими вухами було напрочуд дурне…
– Хай же його вчать i вдень, i вночi! – додав Вiй.- Та не тiльки тих наук, що всiх хлопцiв, а ще й нiмецької граматики та всiх до одного несправних французьких дiєслiв. Та щоб таблицю множення знав з початку, з кiнця без найменшої помилки. А годували щоб його тiльки самим теплим рибним трином. Коли ж застудиться й буде в нього в горлi жаба, щоб нiчим iншим йому не мазали, як тiльки наймiцнiшим чорним йодом!.. I вже тiльки тодi, як вивчиться на “доктора”, тiльки тодi може вiн повернутися до свого лiсу…
Так сказав Вiй й опустив свої довгi вiї…
До всякої кари був готовий нерозумний Перелесник. Але ж, як зачув вiн, що треба вчити таблицю множення з початку й з кiнця та французькi дiєслова та що годуватимуть його рибним трином, а мазатимуть в горлi йодом,- не витримав i гiрко, гiрко заридав. Вiєвi осавули хутчiй вивели його геть, бо в нього по веснянкуватому обличчю так i лили патьоками солонi сльози, що брудними плямами падали на бiлу мармурову пiдлогу Вiєвої судної свiтлицi…
Багато рокiв не було в тiм лiсi Перелесника. I тiльки оце нещодавно повернувся вiн на свою батькiвщину. Виснажений, коротко пострижений, щоб не помiтно було лисини, з маленькою жовтогарячою борiдкою, мов прилiпленим до пiдборiддя рудим клинчиком,- вiн зовсiм був на себе не подiбний. Тiльки по розчепiрених вухах та рясному ластовиннi й можна було догадатись, що це той самий Перелесник, якого колись було послано за провину до школи.
Не можна було впiзнати i його вдачi. Ходив вiн тихенько, до всього придивлявся крiзь свої величезнi круглi окуляри в роговiй оправi, а на шиї завжди носив теплого шарфа, бо ж боявся заслабнути на жабу. I через те, що вiн тепер був не тiльки “доктором”, а ще й “професором”,- став дуже нудний й увесь час намагався чогось повчати Дитинчат-Потерчат, яких почав звати “студентами”.
Так i перестали всi – й Мавки, й люди – на нього зважати. Бо тепер вже вiн зовсiм не мiг зрозумiти, що воно таке – кохання, а через те не мiг бiльше й допомагати закоханим молодятам…
* Трусик – те саме, що кролик.
* Оситняг – ситник (трав’яниста рослина, яка росте на вологих мiсцях).
* Настренчувати – пiдбурювати.
* Злосин – тут: злочинець.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)