ПЕЙЗАЖНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ П’ЄСИ Г. ХОТКЕВИЧА “О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”

П. О. Будівський

У статті подаються пейзажні ремінісценції драми Г. Хоткевича “О полку Ігоревім”.

Гнат Хоткевич відомий не лише як визначний критик, перекладач, композитор, музикант, але й як талановитий прозаїк, драматург. Із драматургічного доробку відомі п’єси “Лихоліття” (1905), “Довбуш” (1909),драматичні малюнки “Вони” (1909), “На залізниці” (1910) тощо. У 1925 році в Харкові у видавництві “Рух” вийшла друком його історична п’єса на 7 картин “О полку Ігоревім”. Це своєрідний переспів знаменитої давньоруської пам’ятки XII століття “Слова о полку Ігоревім”. Письменник, поклавши в основу перлину нашої стародавньої літератури та народну поетичну творчість, зумів донести до читача, глядача дух епохи феодалізму на Русі, сильної князівської влади на чолі з Києвом, він бачить великого руського князя, сильного і могутнього, в союзі з іншими васалами, тобто він бачить єдність Руської землі на чолі з єдиновладним київським повелителем, який зуміє захистити Вітчизну від міжусобиць, набігів кочівників та змусить феодалів виконувати свої обов’язки не на правах самостійності, а на ідеї підлеглості сильній князівській руці, ідеї єдності руських князівств в могутню централізовану державу. Звичайно, рамки драматургії змусили Г. Хоткевича застосувати специфічні особливості даного жанру. Через те тут багато композиційних форм у вигляді монологів, діалогів, полілогів. Менше є ремарок, зате чільне місце займають композиційні прийоми сну, віщування, плачів тощо. Багата у творі також зображально-виражальна палітра. Значне місце у ній займають картини природи, передані то опосередковано, то безпосередньо автором. У п’єсі подається збірний образ природи, що є своєрідним тлом, на якому розгортаються основні події, вчинки людей, їх настрої. Він уміло вплетений у саму тканину твору, є дієвим фактором, що активно впливає на долю протидіючих сил, окремих персонажів. Тут автор свідомо йде за творами літератури Давньої Русі, де ще не було відомо, що природа виступає як самостійна рушійна сила, не пов’язана з дією персонажів як об’єктивне реальне тло, що сприяє яскравіше висвітлити та донести певні естетичні враження. На думку літературознавця С. Пінчука, не можна назвати жодного твору староруської літератури, в якому було б приділено так багато уваги природі, як у “Слові о полку Ігоревім”. Вона супроводить усі описані в ньому події від початку до кінця і відіграє у ньому активну роль.

Г. Хоткевич у своїй п’єсі “О полку Ігоревім” уміло застосовує цей прийом використання природи як активного, діючого фактора, як у знаменитій пам’ятці XII століття. У творі природа хвилюється, переживає, співчуває людям. Так, спочатку перед походом Ігоря у ремарках пейзажна картинка передає спокійний, врівноважений настрій членів князівського двору: Пара дерев по боках, а в кутку коло рампи якась природня альтанка, тихий закуточок з квітками, кущем дикої смородини. Там стоїть захищений зеленню малий ослінчик”. Поступово природа стає грізною, майже непереборною перешкодою. Вона втручається в сюжетну канву твору і змушує персонажів замислитись над своїми діями. У віщуванні Ярославни перед нею постає майбутня картина біди: “Мов би ранок… Блакитний… Прозорий… Тихий… Сизі тумани плачуть сльозою над озером у степу… Качка дика в болоті далекім скрикне, а кінь, затремтівши, вдарить чотирма і ген-ген далеко-далеко в синь опов’ється… І мов стою в ранку тім… Оглянуся – а це поля невідомі мене обступили, чужою мовою, говорять, холодом душу лоскочуть. А там далеко, за туманами – не то городи, не то вежі половецькі дивними тьми ся міняють”[1, с. 21]. Отже, це віщування лиха, горя за допомогою пейзажних мінливих картин змушує глядача задуматись над майбутніми колізіями – невтішними, суперечливими, песимістичними.

Далі природа реально передчуває невдалий похід князя, співчуває Ігореві – і попереджає його про небезпеку. За допомогою полілогу драматург передає тривогу, нещастя, горе, що віщує природа: Голоси.

– Що це мов темно стає?

– У в очах неначе зелено…

– Дивіться, дивіться!..

– Що це? – 3 сонцем що?

– Сонце!.. Сонце!..

– Дивіться, мов місяць ся учиняє.

– О-о-о!

– З рогів мов вузіль шаровий виходить [1, с. 21] Завершує цю картину експресивна ремарка: “Світ починає меркнути, все показується в якомусь мертвецькому дивовижному освітленні. Загальний шум росте, десь біжать, плачуть, щось скрипить…” [1, с. 37]. Отже, природа сигналить, застерігає князя від біди – відмовитись від походу на половців…

Подібні застереження природи своїх героїв від необдуманих вчинків мають місце і в фольклорі. Так в історичній пісні “Ой попід гай зелененький” природа теж попереджає ватажка опришків Олексу Довбуша не йти у глухе гуцульське село Космач, щоб розправитись з тамтешнім глитаєм Штефаном Дзвінчуком, який за шапку червінців прагнув знищити славного отамана народних месників: Ти, Довбуше, не злостися, Ще раз кажу – зупинися, Бо у лісі крука чую, Він недобре нам віщує [2, с. 45].

Як відомо, крук, за народним світоглядом, є символом нещастя, біди, смерті.

У співанці-хроніці “Послухайте, люди добрі, що хочу сказать” ватажка опришків застерігають від лиха зозуля та сова: Ой у лісі на галузі сова застогнала, А зозулька в буковині сумно заковала [2, с. 46].

В українському фольклорі сова є символом смерті, а зозуля – вісниця якоїсь важливої події (переважно нещасливої, трагічної).

У п’єсі “О полку Ігоревім” природа все активніше прагне застерегти князя від біди – наступило затемнення сонця – символ нещастя, “сама ніч стогне, да не йти тобі неготовими дорогами… Бути грому великому… Йти дощу стрілами з Дону синього!,. О-о-о!.. Тут неть земля! Ріки мутно течуть!.. Чорні хмари з моря йдуть, а в них трепещуть сині блискавиці” [1, с. 27-28]. Тривожна ніч розбудила птаство і звірів: “Грозою птицю будить, свист звіриний устав. А вовки грозу ворожать по яругах. А лисиці в полі брешуть, брешуть, брешуть на червлені щити” [1, с. 28].

В уста Ярославни драматург вкладає слова, з яких бачимо, що нівелюється грань між світом людини та природи, і вони займають проміжне становище, використовуються як міфологічні істоти: “Див кличеть зверху дерева, велить послужити всій землі незнаємій. Слухайте землі незнаємі. Внемліть, краї далекі. Це Ігор сліпий к Дону воїв веде, Ха…” [1, с. 27]. У творі князь Ігор, незважаючи ні на які попередження, віщування, йде в похід на половців. Чому він так діє? На думку академіка Д. Лихачова, феодалізм виробив своєрідний кодекс моралі – поняття про дружинну та князівську честь і славу. Війна і частково полювання були тією ареною, на якій відбувався пошук слави і честі. Проявити мужність свою і тим здобути собі славу, честь, хвалу було основною турботою князя та його дружини. Не принизити свою гідність, не упустити свого, не втратити “батьківської” і “дідівської слави”, не втратити свою вотчину і дідову, ревниво оберігати свою дружину, репутацію – все це заслоняло перед князями в ХІІ-ХІІІ ст. важливі, державні теми”. Ось чому ні застереження Ярославни, ні грізна дієва природа не можуть стати переборною перешкодою, щоб завернути Ігоря назад, який, звертаючись до дружини, ніжно й переконливо їй пояснює причину:

“Ігор. Калечко… Як же можна мені назад? Та засміють же мя і брати, і Ростиславичі, а від Святослава й проходу ми не буде” [1, с. 22-23]. “Чуєш, труби трублять в Новгороді, коні ржуть за Десною? Вже слава в Києві продзвеніла, і в Переяславі, і по всій землі. Уже стязі в Курську стоять і ся треплють… Коли ж що, то я наперед вас вип’ю чашу смертну… Гей, мужі і вої! Настає пора мужествовати. Да не посоромиться рід наш за нас! Да не вщербимо честі своєї. Коли ж і уб’ють нас, то душа наша, темну хоромину кинувши, до прадідів іде. Чолом до смерті!” [1, с. 28-29].

Цікаву знахідку використовує Г. Хоткевич для опосередкованої передачі першого переможного дня битви руських князів з половцями. Волхв зі своєї печери так передає пейзаж перед майбутнім боєм: “Довго ніч темніє, зоря світ запала, тумани поля перекрили. І щебіт солов’їний заснув, а галич говір збудився, здобич чуючи. Далеко залетів сокіл, птицю б’ючи, до моря. Перегородили русичі великі поля черленими щитами своїми. О Руська земле! Вже за шелом’янем єси!..” [1, с. 34].

Зовсім інший пейзаж постає перед невдалою битвою князя Ігоря з кочівниками. Він звуковий, шумовий, різкодисонансний, похмурий. Волхв так коментує цю сцену: “Що ми шумить? Що ми свищеть рано пред зорями?.. (Високо, довго, і тонко свиснув; рухи гострі, вовчі). Гза біжить сірим вовком, а Кончак йому слід править к Дону великому. Ніч тінями їх мече по високій траві, сусоли перекликаються… (Тоскливо). Збирати землю всю… На князів… На руських… На Дажбогових внуків…і Сумний акорд і чиєсь далеке ридання” [1, с. 35]. Останній пейзажний штрих є зоровий: “Криваві зорі… Жалощі приповідають. Чорні хмари з моря ідуть, хотючи прикрити чотири сонця. Ой… ой… Бути грому великому” [1, с. 35]. І знову звуковий трагічний образ: “Ропот в музиці, поблискують молнії скрипок, спішно-тоскливо мелодії клубяться високо в октавах” [1, с. 35]. Отже, і звукові та зорові описи природи створюють своєрідне яскраве тло, для передачі майбутньої чорної поразки руських князів від половців. Князь Ігор – дитя природи, і вона, як мати, ласкаво його оберігає та допомагає під час втечі. У VI картині природі приділена особливо велика увага. Це можна пояснити тим, що князь – житель лісостепу, а тут суцільна степова природа, і втікач наче поринув у неї. Він сприймає її якось гостріше, зацікавленіше та експресивніше: “Видно степ. Безконечною рівниною упав він перед оком, засіяв далекими могилами, повився тихим, вечірнім туманом. Тихо плескоче річка, шепотить очерет… Никне світло вогню і натомість таємні мелодії місяця зазвучали над степом, мов наповнився він тихою музикою передвер’я ночі. І справді – ледве чутно якісь звуки… І то не знати – чи дійсно грає хтось, чи так здається. І під ту симфонію природи, під дзвін трави, під тихі шепоти комишів і далекий крик деркача” [1, с. 72-73]. Отже, пейзаж тут і зоровий, і звуковий. Він зображений м’якими, лагідними тонами, і усім своїм єством наче закликає князя Ігоря до втечі на Русь: “Священно тихо довкола, лише далеко-далеко в степу кричать деркачі та десь ледве чутно в лозах радується соловей, І Боярин, Чуєш?.. І ворони не кричать, і галки замовкли, сороки не тріскочуть, по лозах тихо повзучи. Тільки трава шумить та з вітром говорить, деркачі текотом путь до ріки кажуть, а солов’ї веселими піснями радість оповіщають” [1, с. 79].

Г. Хоткевич тонко, глибоко і яскраво розумів природу і, йдучи за автором “Слова о полку Ігоревім”, показав, що наші предки теж зналися на природній специфіці, довірялись їй, вона впливала на їх почуття, психіку, дії. Він, закоханий у природу, не просто відтворював, а черпав її з безмежної різноманітності, з незмірних естетичних багатств брав матеріал для своїх дивовижно прекрасних і поетичних мистецьких засобів. Наведені слова про автора “Слова” цілком могли б підійти і до автора твору “О полку Ігоревім”.

Г. Хоткевич у кінці VI картини п’єси, відштовхуючись від усної народної поетичної творчості, змалював досить м’яку, задушевну, милозвучну пейзажну картину, що повинна була надихнути князя на втечу з полону: “Тихо звучить степ. Місяць дрижить в срібних хвилях, сонним шепотом зашумить комиш. Зірки співають і знов десь ледве чутно мелодію солов’я” [1, с. 80].

Письменник високопоетично оспівує гармонію людини з природою. Ось як зображує він це на прикладі втечі князя Ігоря: “Чути далекий, довгий, утяжливий свист. Високо почавшися, спускається Ігор вниз – не то птиця яка нічна, не то чоловік свистить… Князь підняв голову і весь дрижить, слухаючи…

Свист повторюється глухіше, Ігор встав “ужасен і трепетен”, шепочучи творить останню молитву” [1, с. 80].

“Ігор. Боже хвальний… Праведний боже… Великий, кріпкий Боже предвічний… Стань ми в поміч.

Ще шепоче молитву, відтак підіймає стіну шатра й лізє… Повзком… Повзком… Ховається у прибережних комишах… Чути, як тихо плюснув у воду… Пливе… далі… далі… Тихо. Ще раз повторився свист, але вже ледве чутно. Поволі спускається завіса, а десь близько і страшенно голосно забив перепел” [1, с. 80].

Проте не лише природа впливає на людину. Хід історичного процесу теж змінює саму природу. Так пейзаж руських полів різко зазнав змін завдяки міжусобних воєн, спустошливих, грабіжницьких набігів кочівників, з гіркотою та болем констатує це у п’єсі драматург за допомогою полілогу:

– А це кому приключалося раніше бачити українську красоту, тому приключилося бачити пустоту.

– І гади якісь являються, їдять усяку траву: і жита, і проса, і все. Такого не було й слихано і в перших днях, а тут явилося за гріхи наші.,. І дивитися страшно.

– Житна дорожня буде велика цього літа.

– Що дорожня? Вже й тепер зобають люди зерно не мелюще.

– То ще нічого. А й так буває, що згниле сіно чи солому знайдуть і то за їжу йде…

– Ех, каяти князя Ігоря. Поховав тишину нашу на дні Каяли-ріки половецької [1, с. 59].

Про тісне єднання людини й природи реалістично висвітлено у плачі Ярославни. Звертаючись до різних явищ та сил природи – вітру, сонця, Дніпра, княгиня висловлює свою упевненість у тому, наскільки глибоко і всебічно вони можуть впливати на долю людей: “Ой вітре-вітре, вітре-вітрило! Чому, господине, вієш насильно? Чому носиш ханові стріли на своїх нетрудних крильцях на моєї лади воїв?.. Чому ж, господине, мою радість по ковилу розвіяв?.. Ой Дніпре-Славутичу, Дніпре могутній. Пробив єси кам’яні гори крізь землю половецьку. Возлелій же, господине, мою ладу до мене, щоб не посилала я до нього сліз на море рано! О світле-пресвітле яснеє сонце. Всім тепле ти і красне єси, всім і радісне. Чому ж простерло ти гарячі свої промені на моєї лади воїв? Чому в полі безводним спрагою їм луки спрягло, тугою їм луки заткало? О прокляте ж буть, ти немилостивеє краснеє сонце!..” [1, с. 40-41] .

Спостереження Г. Хоткевича за природою відзначаються виключною точністю та проникливістю. Ми можемо встановити широку картину світу флори та фауни XII ст. У п’єсі багато разів згадуються різні звірі та птахи. Світські тварини називаються лише декілька разів – коні, корови, свині, вівці. Із диких звірів і птахів найчастіше згадуються ті, що мали мисливське значення – сагайдаки, тури, вовки, ведмеді, лисиці, куниці, сусоли, бобри, дикі качки, лебеді, соколи, перепели. Це пояснюється тим, що в Київській Русі мисливство було важливою галуззю в народному господарстві. Помітне економічне значення мисливства зберігалось на Україні до кінця XVIII ст. Із даних історичної географії та зооморфології у п’єсі згадуються також горлиці, зозулі, галич, ворони, солов’ї, деркачі, сороки. Також змії, ящірки, риби; із флори найчастіше зустрічаються комиші, степова трава, ковила, сіно, жито, просо, лікарські рослини. Декілька разів у творі використано родову назву – стадо, птахи, зілля, трава.

Отже, природа в історичній п’єсі Г. Хоткегича “О полку ігоревім” змальована не мертвою і статичною, а передана в динаміці, гомоні, шумі – у звукових та зорових образах, що сприяє яскравішій передачі внутрішнього єства персонажів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Пінчук С Слово о полку ігоревім. – К.: Рад. школа, 1990. – 176 с

2. Хоткевич Г. О полку ігоревім. – Х.: Рух, 1926. – 70 с

3. Славний ватажок опришків (народ про Довбуша). – К., 1994. – 350 с

4. Лихачев Д. “Слово о полку Игореве” и культура его времени. – Л.: Худ. литература, 1985. – 230 с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

ПЕЙЗАЖНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ П’ЄСИ Г. ХОТКЕВИЧА “О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”