ПАВЛО ТИЧИНА КНЯЗЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

27 січня 1891 року в с Пісках на Чернігівщині народився Павло Тичина,- геніальний український письменник, лірика якого ввійшла до золотої скарбниці світової поезії. Його твори двічі висували на здобуття Нобелівської премії, до того ж не радянські, а зарубіжні цінителі поезії: асоціація англійських учителів та Гарвардський університет (США).

Тичина почав друкувати свої вірші й оповідання ще з 1910 року в часописах “Рідний край”, “Українська хата”, “Рада”, “Основа”. Вершинними в його творчій біографії стали збірки “Сонячні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав” і “Плуг” (1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Золотий гомін” (1922), “Вітер з України” (1924).

Самобутність таланту письменника полягала в повній гармонійності зовнішньої форми і внутрішнього змісту віршів, позначених оригінальними музичними ритмами, свіжістю та багатством образності, філософською глибиною думок, колоритністю мови.

Поет світового масштабу, Тичина не зараховував себе ні до якої школи, хоч підкреслював наявність у своїй творчості й символізму, й імпресіонізму, і навіть футуризму та імажинізму (згадаймо його гостро-суб’єктивне світовідчування в “Енгармонійному”, “Пастелях” тощо).

Ранній Тичина вражає тонким розумінням світу природи та різних відтінків людських почуттів: горя, печалі, болю, туги, радості, любові, розчарування, безнадії, щастя, захоплення, здивування…

З кохання плакав я, ридав.

(Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став –

(Мармуровим муром…)

Митець активно входить у літературу в період української національної революції. Саме тоді з’являються твори, в яких щиро й захоплено автор вітає пробудження і відродження нації і які викликали у читача почуття борця: “Одчиняйте двері, наречена йде”, “Золотий гомін”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…”, “Гей, вдарте в струни, кобзарі” та ін.

Основоположними для творчості раннього Тичини були ідеї християнської моралі, глибокої людяності. Поет-естет і гуманіст, вкрай стривожений за майбутнє своєї нації, передчуває трагічні для рідного народу дні, кривавий шлях його в майбутньому: “по кривавій по дорозі нам іти у світ” (“Пам’яті тридцяти”), “не буть ніколи раю у цім кривавім краю” (“Скорбна мати”) тощо. Йдучи за Євангелієм, митець вважав, що найбільше зло лежить у самій природі людській:

Тільки й єсть у нас ворог –

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля.

Шукати зілля на людське божевілля.

(“Війна”)

“Князь української поезії”, як називали Павла Тичину поети-сучасники, був всебічно обдарованою людиною. Він чудово грав на багатьох музичних інструментах, працював у театрі Миколи Садовського і “Молодому театрі” Леся Курбаса, разом із Григорієм Верьовкою на початку 20-х років заснував капелу ім. Миколи Леонтовича, перетворивши її на хор-студію, де викладав всесвітню історію музики, був Міністром освіти України тощо. Музична обдарованість Тичини не могла не позначитися на дивовижній мелодійності його творчості. Окремі вірші покладені на музику, стали мистецькими шедеврами (“Гаї шумлять”, “Ви знаєте, як липа шелестить…”, “Десь на дні мого серця” та ін.).

Видатний український художник Василь Касіян говорив, що в поезію Павла Тичини органічно влилося три компоненти: слово, музика і колір. Для прикладу звернемось до поеми “Похорон друга”. Починається твір змалюванням зимового вечора у похмурих, загрозливих барвах, що настроюють читача на відповідний лад:

Вже сумно вечір колір свій міняв

З багряного на сизо-фіалковий.

Я синій сніг од хати відкидав

І зупинився… Синій, оркестровий

Долинув плач до мене…

Починаючи з 30-х років, Тичина іде на співпрацю з владою, стає офіційним поетом комуністичної системи, “співцем партії і вождя всіх народів”, “чуття єдиної родини”. Втрату творчого “я” Тичини різко засудив Євген Маланюк, влучно зазначивши, що від кларнета митця “лиш пофарбована дудка зосталась”.

Лише під час Великої Вітчизняної війни та в останні роки життя знову зазвучав голос колишнього поета-кларнетиста. З’являються такі поетичні шедеври, як “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Іній”, “Горобинцю золотий “.

Колись Павло Тичина написав: “Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки”. Справдились пророчі слова митця: його кращі твори, наснажені високими ідеалами Людяності, Добра і Гуманізму, продовжують хвилювати нові покоління читачів.

ГРИГОРІЙ СЕМЕНЮК

1997 р.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

ПАВЛО ТИЧИНА КНЯЗЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ