Павло Тичина (1891 – 1967) – Українська література 1920-1930 років
Павло Тичина (1891 – 1967)
Павло Тичина. Фото. Початок 50-х років
Поете, любити свій край не є злочин,
Коли це для всіх!
(Павло Тичина)
Павло Тичина – найпомітніша постать в українській та світовій поезії XX століття. Він збагатив мистецтво слова новими художніми відкриттями, життєствердною концепцією буття як діяння. Спираючись на національну традицію, зокрема філософію Григорія Сковороди та поезію бароко, митець синтезував народнопісенні, класичні й наймодерніші художні засоби, витворивши неповторну картину світу, сповнену життєлюбства. Багатий образний світ, гуманістичні ідеали, розмаїтий жанровий репертуар поезій, витончене віршування забезпечили Павлові Тичині світову славу першорядного поета.
“Син України, її чорнозему, її безкрайнього степу” (Євген Маланюк)
Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області в багатодітній родині дяка. Його батько, Григорій Тимофійович, пишався своїм козацьким походженням. За спогадами поета, у їхній хаті на стіні висіла картина “Переяславська рада”, на якій з лівого боку зображено запорожця-полковника Тичину, предка роду. В “Автобіографії” Павло Григорович писав: “Батько” мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти”, мав чудовий голос. Він прищеплював учням доброту, чесність, правдолюбство, наполегливість у досягненні мети, любов до рідного краю, рідної мови і пісні. У родині панував культ книги: вечорами діти вголос читали твори Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Миколи Гоголя, Леоніда Глібова. Мати майбутнього поета, Марія Василівна, кохалася в народних піснях, була вродливою, лагідною, працьовитою, письменною. Родина Тичин була великою (семеро синів та шестеро дочок) і жила скрутно. Григорій Тимофійович, прагнучи дати синам освіту, влаштовував їх у церковні хори, що давало змогу навчатися в духовному училищі та семінарії, де учнів утримували за церковний кошт.
Павло Тичина в юнацькі роки. Фото
У 1898-1899 роках Павло навчався у початковій земській школі. Великий вплив на нього мала вчителька Серафима Миколаївна Морачевська, яка помітила і належно оцінила неабиякі вокальні дані, абсолютний музикальний слух, феноменальну пам’ять дякового сина. Здібний хлопець співав у дитячому хорі, захоплювався творами українських письменників.
З 1900 по 1907 рік Павло Тичина навчався у Чернігівській духовній бурсі, а також співав у Троїцькому хорі, заробляючи собі на життя. Разом з Григорієм Верьовкою брав участь у концертах симфонічного оркестру, чудово грав на кларнеті та гобої1. Продовжив навчання юнак у духовній семінарії, яку закінчив 1917 року. Великою подією в житті Тичини було знайомство з Михайлом Коцюбинським, який запросив його до участі в літературних “суботах”. Тут зустрічалася творча молодь, обговорювалися літературні новини, шляхи розвитку модерного мистецтва. На цих “суботах” Павло Тичина зачитував свої вірші, зокрема сильне враження на слухачів справила поезія “Розкажи, розкажи мені, поле…”.
У старших класах семінарії Павло Тичина навчався малярства у відомого живописця і поета Миколи Жука.
Духовною основою світогляду Павла Тичини була філософія Григорія Сковороди, творчій постаті якого він присвятив поему-симфонію “Сковорода”, що стала вершиною розвитку філософської поеми в українській літературі XX століття. Поет оригінально переосмислив філософію “серця” любомудра, успадкував ідею божественної одухотвореності людини і всього сущого. Співзвучними Тичині були ідеї людиноцентризму, універсалізму мислення і гуманістичної концепції Сковороди.
Міжпредметні паралелі. На формування творчої особистості Тичини великий вплив справила духовна музика, а також твори композиторів Михайла Глинки, Олександра Даргомижського. Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена, Ріхарда Вагнера, Петра Чайковського, Миколи Римського-Корсакова, Олександра Скрябіна, Миколи Лисенка. Поет збирав фольклорні взірці, що увійшли до книги “Народні пісні у записах Павла Тичини”. Він чудово грав на і фортепіано, кларнеті, бандурі, писав музику.
1 Гобой – духовий музичний інструмент, за висотою звуку середній між флейтою і кларнетом.
Перші вірші “Синє небо закрилося…”, “Під моїм вікном” Павло Тичина написав 1906 року, коли помер його батько. Із 1906 по 1916 роки тривав ранній період творчості поета, відбувалися його невтомні художні пошуки, формування особистості митця. Він виявляв себе то як співак, то як диригент хору в Чернігівському Народному домі, то як актор, виконуючи на сцені шкільного театру комедійні ролі у водевілях Марка Кропивницького.
За порадою Михайла Коцюбинського Тичина почав інтенсивно працювати над поетичним словом. Відомий новеліст розвинув у молодого поета естетичний смак до символістської милозвучності, музичного симфонізму і колористичної гами вираження почуттів. До своїх учителів Тичина зараховував і Олександра Олеся, в поетиці якого йому імпонували музичне відтворення душевних станів героя, відтінків настроїв, а також змалювання емоційно-інтуїтивного, настроєвого враження. Павло Тичина як лірик формувався поступово, продовжуючи традиції Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка.
1910 року Тичина опублікував вірш “Що місяцю зіроньки кажуть” у де звучать філософські мотиви життя-горіння, душевного багатства людини, яка мужньо переборює всі негаразди.
Міжпредметні паралелі. Поступово формується оригінальна поетика Павла Тичини, яка розвивалася у річищі європейського модернізму. Митець прислухається до потужних голосів Волта Вітмена, Еміля Верхарна, Поля Верлена, Райнера Марії Рільке, які визначили характер естетичних шукань молодого митця.
Закінчивши семінарію, Павло Тичина 1913 року вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту. Водночас працював технічним секретарем у редакції журналу “Світло”, помічником керівника хору в театрі Миколи Садовського. Він поринув у літературно-мистецьке життя Києва, прагнучи служити музам: поезії, музиці, живопису. Поет усвідомлював себе учасником українського національного відродження: “Блакить мою душу обвіяла, / душа моя сонця намріяла, / душа причастилася кротості трав, / – Добридень! – я світу сказав”. З початком Першої світової війни закрили українські газети, журнали, видавництва. Павло Григорович повернувся до Чернігова і працював у земстві, майже півроку проживаючи у Володимира Самійленка. В журналі “Основа” (1915) були оприлюднені вірші “Душа моя.- послухай!”, “Як не горю – я не живу”, що є своєрідним епіграфом до всієї творчості Тичини: “Я мертвих всіх палю, палю. / Огнем своїм живих я грію. / І як я вмру – не розумію: / життя моє – / одвічнеє!..”
Поет відбив ідеали органічної єдності людини зі світом та космічними ритмами, заперечуючи міщанське животіння загалу. Водночас у його поезіях звучать антимілітаристські та громадянські мотиви (” Дух народів горить”).
Восени 1916 року Павло Тичина повернувся до Києва і продовжив навчання в комерційному інституті, а також працював у театрі Миколи Садовського. У виставі “Про що тирса шелестіла” Спиридона Черкасенка він зіграв роль козака. Павло Григорович познайомився з композитором Кирилом Стеценком, талановитим режисером-реформатором Лесем Курбасом, під впливом якого написав драматичну поему “Дзвінкоблакитне”. Міжпредметні паралелі. 22 січня 1919року президент Центральної Ради Михайло Грушевський на Софійській площі у Києві проголосив Четвертий універсал про незалежність Української Народної Республіки.
Павло Тичина оспівав перемогу національно-визвольної боротьби, назвавши революцію в Україні озолотим гомоном” в однойменній поемі. Образ національної революції поет змалював у поезіях “На майдані” та “Як упав же він з коня”, де зобразив революціонера, борця за незалежну Україну.
У 1917-1922 роках Павло Тичина, Лесь Курбас, Дмитро Загул, Юрій Меженко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Володимир Кобилянський творять символістський мистецький рух. У цій атмосфері побачила світ перша збірка поезій Тичини “Сонячні кларнети” – епохальне явище у новітній українській літературі. Митець художньо синтезував стильову палітру символізму, імпресіонізму, української народної творчості, поетичної традиції, зокрема бароко.
Плідним для Тичини був 1920 рік: вийшли збірки “Плуг”, “Замість сонетів і октав”, у яких відбиті роздуми над катастрофічними подіями новітньої історії, вболівання за долю України. Поет не сприйняв “звірств” представників нової влади (“Прокляття всім, хто звіром став!”). Вірші Тичини відтворили його тугу за красою і правдою, розпач за втратою людяності.
Перші збірки Тичини принесли йому визнання у світі. Польський письменник Ярослав Івашкевич назвав автора “Золотого гомону” генієм, що бачить майбутнє, стильова палітра якого виткана з мовних і почуттєвих джерел української народної стихії та літературної культури французьких і російських символістів. Чеські дослідники визнали Тичину “найбільшим ліриком сучасного слов’янства”. Англійський критик Джон Фут назвав Тичину наймузикальнішим ліриком у світі.
Восени 1920 року Тичина разом з капелою Кирила Стеценка здійснив гастрольну концертну мандрівку Правобережною Україною, в результаті чого з’явилась унікальна повість-Щоденник “Подорож з капелою Кирила Стеценка”.
З 1923 по 1934 роки Павло Тичина мешкав у Харкові, тодішній столиці України, де зосередилося політичне й культурно – мистецьке життя республіки. Працював у журналі “Червоний шлях”, вступив до мистецької спілки “Гарт”. Згодом його, першого з українських письменників, обирають у державні органи: членом Харківської міської ради, кандидатом у члени Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.
Поет хотів бачити Україну щасливою, сонячною, освіченою, економічно розвиненою. Спостерігаючи гіркі реалії панування більшовиків, він написав: “Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль”. Велике душевне потрясіння пережив Павло Тичина у квітні 1923 року: його брата, священика Євгена Тичину, було заарештовано і звинувачено в тому, що вів богослужіння українською мовою. Павло Григорович зробив усе можливе, щоб зберегти життя братові. Більшовицькі лідери прискіпливо ставилися до творчості Тичини: у 1927 році голова Раднаркому України Влас Чубар у газеті “Комуніст” назвав вірш “Чистила мати картоплю” “націоналістичним опієм” за те, що митець правдиво змалював епізод голоду в роки громадянської війни. Це була не єдина спроба більшовиків “перевиховати” і “залучити” геніального поета до когорти радянських письменників, співців нової доби. Збірки “Вітер з України” (1924), “Чернігів” (1931) завершили перший етап творчості Павла Тичини.
Другий етап творчості (1932-1940) засвідчив нове обличчя поета. Наступ тоталітарного режиму на національну культуру, масові репресії невинних людей, суворий диктат партії в галузі літератури зумовили обмеження свободи творчості митців, від яких вимагалося оспівувати більшовицьких вождів, викривати так званих “класових ворогів”, “шпигунів”, прикрашати соціалістичну дійсність. За таких обставин Тичина був змушений писати тенденційні вірші. Побачили світ збірки “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941). Публіцистичність і декларативність визначають тональність поезій, наповнених скороминучими гаслами, а тому позбавлених художніх відкриттів.
Третій етап творчості Павла Тичини припадає на 1941 – 1956 роки. Під час війни поет жив спочатку в Уфі, згодом – у Москві, а в листопаді 1943 року повернувся у звільнений Київ. Працював міністром освіти України до серпня 1948 року. В роки
Обкладинка збірки “Замість сонетів і октав” 1920. Художник Лесь Лозовський
Павло Тичина. Фото початку 30-х років
Війни відбулося оновлення духовних сил митця. Поет присвятив свій талант перемозі над фашизмом: писав публіцистичні статті, вірші, в яких осудив антигуманну сутність нацизму. Книги “Ми йдемо набій” (1941), “День настане” (1943), “Я утверждаюсь” (1943), “Перемагать і жить!” (1944) сповнені оптимізму, високості духу і героїзму народу. Боротьба з фашизмом в образно – філософському осмисленні поета постає як одвічна боротьба гуманізму й антилюдяності, добра і зла, життя і смерті. Знаковим став вірш “Я утверждаюсь”. Від імені України митець заявив про безсмертя свого народу та його неминучу перемогу над ворогами: “Я єсть народ, якого правди сила / ніким звойована ще не була. / Яка біда мене, яка чума косила! – / а сила знову розцвіла”.
У 1953-1958 роках Павло Григорович був Головою Верховної Ради УРСР. Письменник Юрій Збанацький у спогадах відзначив людську простоту і мудрість Тичини, який сіяв добро і людяність, був “безмежним, як океан, мінливим, як небо, добрим і ласкавим, як сонячний промінь, нещадним, безкомпромісним до ворогів і таким м’яким та людяним, таким довірливо-ніжним до друзів”.
Четвертий етап творчості охоплює 1957-1967 роки, позначений активною громадською діяльністю Павла Тичини: обирався депутатом Верховної Ради УРСР, брав активну участь у літературному житті. Поет знав старогрецьку, французьку, німецьку, вірменську, башкирську мови. Він переклав українською твори митців із багатьох мов, збагатив національну культуру духовними цінностями інших народів. Оприлюднив збірки Зростай, пречудовий світе”, “До молоді мій чистий голос” та інші, в яких переважає громадянська тематика. Знакова збірка “Срібної ночі” пройнята філософськими мотивами, роздумами про життя і смерть, вічне і минуще.
Радянська влада, змусивши визначного поета писати тенденційні вірші на “злобу дня”, спрямувавши творчість Павла Тичини у потрібний ідеологічний формат, щедро обдаровувала його преміями та орденами. Причини трагедії генія в умовах тоталітаризму висвітлив Василь Стус у праці “Феномен доби. Сходження на Голгофу слави”. Він розкрив об’єктивні і суб’єктивні чинники знеособлення таланту митця: гірка реальність буття народу в умовах тоталітарного режиму, особливості характеру поета, людини мрійливої, ніжної, беззахисної, яка творила
Павло Тичина. Малюнок Олександра Довженка
В умовах духовної неволі. Драматизм долі Тичини полягав у тому, що його “репресували” визнанням. “Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”, – писав Василь Стус. Отож потрібно історично правдиво висвітлювати і постать Павла Тичини, і його долю, характерну для покоління митців, які жили в умовах антилюдяного режиму, об’єктивно оцінювати його творчий доробок, вдумливо вивчати художньо досконалі поезії, пройняті гуманістичним пафосом, життєствердженням. Адже спадщина митця – безсмертна і посідає видатне місце у світовому письменстві.
Помер Павло Григорович 16 вересня 1967 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)