Партійний баланс в США
Як не дивно, але однією з причин, що знизили вплив політичних факторів на американське життя, став такий фактор, як стабільність традиційної двопартійної системи. Республіканці і демократи настільки добре врівноважували один одного, що зводили нанівець всю політичну активність. Важко очікувати якихось ефективних змін в настільки урівноваженому світі.
З одного боку, могло здатися, що перевага в цій боротьбі двох партій явно на боці республіканців. Дійсно, в 1877-1917 роках вони контролювали і виконавчу владу в особі президента, і сенат. За минулі чотири десятиліття республіканці лише двічі поступилися президентський пост демократам – коли на виборах перемогли Гровер Клівленд і Вудро Вільсон. Але, з іншого боку, “першість” республіканців носило вельми спірний характер. Почати з того, що їхні перемоги на президентських виборах дуже рідко ставали безумовними тріумфами. Лише чотири рази за весь цей час республіканські кандидати зуміли набрати більшість народних голосів. На всіх інших виборах їм доводилося задовольнятися званням так званого “президента меншості”, тобто того, хто набрав менше половини народних голосів. Зафіксовано два випадки, коли кандидати, що отримали більшість народних голосів, проте програвали президентську гонку (йдеться про відомому змові 1876 і про вибори 1888 року, на результат яких вплинули деякі складнощі в колегії вибірників).
Причому “президентство меншості” було не єдиною бідою зазначеного періоду. Характерною особливістю було також і те, що президенти, як правило, не затримувалися на два терміни. Виняток становили вже згаданий Клівленд, Вільям Мак-Кінлі і Вільсон. Та й то навряд чи ці винятки можна вважати повноцінними. Клівленд дійсно ставав президентом США двічі, але не підряд, а з інтервалом в чотири роки. МакКінлі був убитий на дев’ятому місяці свого другого терміну; а Вільсон протягом останніх років другого терміну був поглинений боротьбою з наслідками трапилася з ним удару. Таким чином, доводиться констатувати: в ту епоху американські президенти занадто мало перебували при владі, щоб залишити значний слід в історії.
Знову ж сумно визнавати, але мало хто з тодішніх президентів міг похвалитися справжньою харизмою, відданістю справі та вмінням згуртувати навколо себе людей. Де вже таким людям докорінно змінити життя величезної держави? Найбільш яскравими в цьому відношенні особистостями були Теодор Рузвельт і Вудро Вільсон, зате інші їхні колеги ніби поставили собі за мету нічим не виділятися на тлі інших політиків. Більшість з них не блищали честолюбством і цілком брали такий стан речей, коли Конгрес диктує політичний курс країни, а функції сенату і партійного апарату обмежені лише політичним впливом. У подібній ситуації президенту належало бути приємним і поступливим чоловіком, який здебільшого тримається в тіні. І вже у всякому разі не розглядає своє президентство як підстава для політичного лідерства.
Велику частину часу – а саме 80% всього зазначеного терміну (1877-1917 рр.) – Республіканці зберігали безумовний вплив в сенаті. Натомість влада в палаті представників постійно змінювалася: 11 раз вона переходила до демократів і 9 – до республіканців. В цілому майже двадцять років зберігалася така ситуація, коли одна партія (частіше республіканська) контролювала і сенат, і палату представників, і президентський пост. В інший час конкуруючі партії ділили між собою ці три цитаделі Капітолійського пагорба. Якщо ж взяти до уваги той факт, що на практиці вплив республіканців на президента і Конгрес було досить обмеженим, то виходить, що обидві партії завершили сорокарічне змагання приблизно з нічийним результатом. В умовах подібного політичної рівноваги важко очікувати від правлячої партії (будь-який з них) будь-яких рішучих дій – адже будь-які, самі амбітні плани майже напевно будуть загублені завдяки підступам потужної опозиції.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)