Парадигматика людинобожжя: особистісність “нової релігійності” Івана Багряного

Один з суттєвих моментів творчості письменника, практично зігнорований сучасними літературознавцями – ідея релігійних шукань, точніше – феномен “нової релігійності”, що складає концептуальний стрижень усіх текстів письменника.

Один із всесвітньовідомих шляхів метафізичного новаторства – концепція “нової релігійності” (Д. Бонгефер), яку структурує абсентеїзм, метафізичне сирітство. Відкидається можливість чудес, провидіння та загробного життя. Традиційна мораль відкидається, бо “нова релігійність” виступає як антитеза традиціоналізму. Ідеалом тут виступає не всесилий Бог, а людина-Христос, яка “допомагає [нам] не через свою всемогутність, а через свою слабкість, свої страждання” [3, с. 264]. Саме страждання вважається сенсом життя, людським “призначенням”.

У той же час твори письменника свідчать про заперечення ним ортодоксальних моделей віри в Бога. Автор критикує релігійний фундаменталізм за невідповідність власним ідеалам та овечу покору, лицемірство та, як апофеоз – зраду.

З іншого боку, Максим Колот, протагоніст твору “Людина біжить над прірвою”(1965), зневажає “хробачину філософію” вчорашніх атеїстів, котра легко приймається перед обличчям смерті і не заважає ницості й зраді.

Інший складник цього світогляду – народні, поганські корені. Найголовніші з них – сакральність жіночого початку, хата та рід.

Добра освіченість протагоністів багрянівських творів, їх високий інтелектуалізм свідомо усуваються в ситуації Inter-esse як маловартісні. Автор постійно наголошує на “некнижності” їх досвіду, черпання сил і наснаги тільки в практичній діяльності. Реальність і тілесність сприйняття сягають аж до рівня фізіології: окрім опису зорових чи слухових вражень, автор використовує нюх (постійні вказівки на запахи) та навіть дотик: темрява “слизька, … намацальна й вагома” [1, c. 173].

Однією з форм прояву внутрішніх сил стає гумор та іронія. “Нові українці” (Ю. Ковальчук) текстів Багряного постають носіями “альпіністичної психіки” (Г. Башляр), котра передбачає в момент появи метафізичного жаху інтенсифікацію його зворотнього полюса – іронії, трансформацію дійсності трагічного абсурду в комічну дійсність”[4, с. 35]. “Забути про ворога. Закреслити його”[2, с. 140] – такий шлях комічної сублімації жаху.

Через реалізацію того, що живе в них, представники “нової побожності” самі себе формують. Їх життя – результат активізації віталістичної енергії, яка виходить за межі інстинкту і є тим метафізичним стрижнем, котрий тримає на собі світ у добу “смерті Бога”.

Багряний І. Людина біжить над прірвою.- К., 1992.

Багряний І. Огненне коло.- Новий Ульм; Нью-Йорк, 1952.

Бонхеффер Д. Сопротивление и покорность.- М., 1994.

Хоменко Г. Юрій Яновський: Танатологічна версія ранньої творчості.- Х., 1998.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Парадигматика людинобожжя: особистісність “нової релігійності” Івана Багряного