Парадигма консенсусу
На противагу парадигмі конфлікту в науці склалося напрямок, яка зробила концептуальним методом інтерпретації політики протилежне конфлікту поняття – поняття консенсусу. Не відкидаючи в цілому наявність у суспільстві конфлікту, А Дюркгейм, М. Вебер, Д. Дьюї, Т Парсонс і деякі інші вчені виходили з визнання вторинної ролі конфлікту, його підпорядкованості тим цінностям та ідеям, які характерні для більшості населення і щодо яких у суспільстві досягнутий відносно повний консенсус. Ось він-то (консенсус з базових цінностям та ідеям в даному суспільстві) і формує, конституює політику, як цілісне і якісно певне явище з певними властивостями і якостями.
З погляду прихильників розглянутого підходу, єдність цінностей та ідеалів, основних соціокультурних орієнтирів населення, дозволяє усвідомлено регулювати відносини між людьми, вирішувати конфлікти, підтримувати стабільність і функціональність норм правління. Таким чином, революції, гостре політичне протиборство не можуть розглядатися, з точки зору прихильників цієї парадигми, інакше ніж в якості аномалій політичного життя, що виходять за межі норм і принципів організації суспільства. Тому для свого органічного існування політика повинна перешкоджати конфліктам і кризам, підтримувати стан “соціальної солідарності” (А. Дюркгейм), чинити постійний “педагогічне” вплив на громадян суспільства (Д. Дьюї) і т. д.
Визнання верховенства норм і цінностей свідчило про гуманізм цих мислителів і їх впевненості в можливостях людини усвідомлено розпоряджатися своїми індивідуальними та суспільними ресурсами. У найзагальнішому вигляді таке піднесення політичної значущості консенсуальних, а фактично ціннісних і культурологічних почав політики грунтувалося на подоланні Заходом ціннісних розколів протиборчих класів і різкому зростанні ролі середніх верств. Проте ускладнення політичних зв’язків і відносин дало в 1970-80-х роках якийсь імпульс до теоретичного зближенню принципових змістів парадигм конфлікту і консенсусу. Упор в цих інтеграції двох парадигм робився на підкресленні важливості ціннісних почав як для конфлікту, так і для консенсусу, в яких все пронизане єдиними фундаментальними цінностями “інтегрованої політичної культури” (Е. Таллос), а також на відмінності розуміння значення для політики конфлікту – його принципової вторинності стосовно іншим чинникам політологічного початку (Е. Шіле) або його встроенности в помірних формах в рамки самого політичного консенсусу суспільства (Л. Дівайн) і т. д.
Ці дві розглянуті парадигми вийшли вельми неповними і тому обмеженими – принципово однофакторний. Подальший розвиток політології змусило вчених від них поступово відмовлятися і теоретично відходити, насамперед, від цієї однофакторного розуміння політичних феноменів.
Були запропоновані принципово багатофакторні теорії політичних почав і такі ж внутрішні джерела політики. Основний вектор сучасних політологічних досліджень – саме в цій цілісності та багатофакторності предметів наукового розгляду.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)