Пантелеймон Куліш, І. Нечуй-Левицький

ПРОГРАМА

–Пантелеймон Куліш.

“Чорна рада”

– І. Нечуй-Левицький.

“Кайдашева сім’я”

Опорні поняття

Історичний роман

Роман-хроніка

Проблематика твору

Мотиви та художні прийоми твору

Історичні та вигадані персонажі

Прототип

Художній образ та його ідейне спрямування

Оповідання баладного характеру

Реалізм

Соціально-побутова повість

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

Постать Пантелеймона Куліша в історії української культури займає одне з почесних місць: фольклорист, етнограф, мовознавець, історіограф, письменник, публіцист, перекладач, видавець, громадський діяч – таким є неповний перелік напрямів діяльності “палкого Куліша”. Він прагнув вивести українську націю із темряви неосвіченості, допомогти їй посісти гідне місце в колі європейських народів.

Пантелеймон Куліш народився 8 серпня (27 липня) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Шосткинського району Сумської області). Батько його, Олександр Андрійович, виходець з давнього козацько-старшинського роду, але в царській адміністративній системі не мав ніякого чину, тому й утратив звання дворянина. Він був заможним, роботящим хліборобом. Мати, Катерина Гладківна, розповідала своєму Панюші різних казок, переказів, легенд, наспівувала народних пісень (П. Куліш: “Пісня була для неї не забавкою – вона думала піснями”).

Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії (через брак коштів закінчив лише п’ять класів). У гімназії написав перший літературний твір – “Циган”,що є обробкою уривка з народної казки, почутої від матері.

Приїхавши до Ніжина після навчання, юнак влаштувався на роботу в канцелярію та домашнім учителем панських дітей. Продовжив навчання Куліш у Київському університеті, спочатку на словесному, а потім на правничому факультеті, але незабаром був виключений через відсутність документа про дворянство.

Мешкаючи у Києві, познайомився з Василем Білозірським, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, разом з якими заклав підмурівок Кирило – Мефодіївського братства.

У 1847 р. повінчався з Олександрою Білозірською (згодом відома як письменниця Ганна Барвінок); старшим боярином на весіллі був Шевченко.

1847 року П. Куліша, а також інших учасників Кирило-Мефодіївського братства було заарештовано й допроваджено до Петербурга. Після суду письменника чекало заслання у Тулі, де він столярував, працював в “Губернских ведомостях”, друкувався під псевдонімом у журналі “Современник”, скомпонував та проілюстрував книжечку про тульську старовину.

Після закінчення терміну заслання П. Куліш повернувся в Україну, де господарював із дружиною на своєму хуторі Баївщина під Лубнами, а зимувало подружжя в Мотронівці (поблизу міста Борзни на Чернігівщині).

П. Куліш активно працює на просвітницькій ниві: організує у Петербурзі власну “печатню” (друкарню), видає альманах “Хата”, стає головним співробітником загальноукраїнського часопису “Основа”, а також видає збірки поезій “Досвітки. Думи і поеми”, “Хуторна поезія”, “Дзвін”, здійснює у співавторстві переклад Біблії українською мовою.

14 (2) лютого 1897 р. П. Куліш помер на хуторі Мотронівка, де його й поховано.

Літературна спадщина П. Куліша – це художня україно – та російськомовна проза (романи “Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят літ назад”, “Чорна рада”, ідилічне оповідання “Орися” та ін.), лірика, ліро-епос (поеми “Великі проводи”, “Маруся Богуславка”, “Куліш у пеклі” тощо), “драмована трилогія” (драми “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”) та ін.

“ЧОРНА РАДА”

Твір “Чорна рада. Хроніка 1663 року” став першим історичним романом в українській літературі. Перша його редакція українською мовою написана

У 1845-1846 р., а друга українською мовою створена 1850 р. Роман опубліковано у авторському вільному перекладі російською в журналі “Русская беседа” 1857 (Кн. 6-7). Цього ж 1857 року в Петербурзі твір вийшов окремими виданнями українською та російською мовами.

За жанром “Чорна рада” – історичний роман – хроніка, тобто великий епічний твір, у якому широко й різнобічно зображено визначні історичні події, життя народу в його різних виявах, порушено загальнонародні та загальнонаціональні проблеми.

У центрі роману автор поставив події “чорної ради”, що відбулася в Ніжині 27-28 червня 1663 р. (відомості про неї Куліш почерпнув, зокрема, з літопису Самовидця).

В Україні зав’язалася боротьба за гетьманську владу. На раді гетьманом Лівобережної України обрали Брюховецького.

Для П. Куліша рада – переломний момент у занепаді української державності, один із страшних епізодів епохи Великої Руїни. Отже, тема роману “Чорна рада” – зображення соціальних суперечностей в Україні після переможної визвольної війни і возз’єднання з Росією: між поміщиками і селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями та городовими козаками (“кармазинниками”), старшиною та рядовим козацтвом. Одним з наслідків цих суперечностей і стала “чорна рада”, у якій узяли участь і народні низи – “чернь” (звідси й назва ради).

Роман порушує багато проблем, зокрема:

– історичної долі України, її державного устрою, відносин з Росією, Польщею;

– взаємин між панством, старшиною і простолюдом, біднотою;

– Запорозької Січі та її історичної місії;

– козацтва і козацької честі;

– патріотизму і вірності присязі;

– кохання і родинного щастя;

– дружби й побратимства;

– вірності й зради тощо.

Художню структуру “Чорної ради” Куліш будує за зразком історичних романів Вальтера Скотта.

Композиційним стрижнем твору став романічний мотив дороги (прийом подорожі). Полковник – священик Шрам (прообраз його – Іван Попович, якого згадує літопис Самовидця) із сином Петром їде з Правобережної України (м. Паволоч) на Лівобережну (м. Переяслав) до гетьмана Сомка, щоб підняти його проти зрадника Тетері, польсько-шляхетського перекинчика, і об’єднати обидва береги Дніпра в одну соборну державу.

Шрам заявляє: “Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться, яко орля, юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!”

Аж до центральної, кульмінаційної у романі події – “чорної ради” – твір складається із сцен – зустрічей та сцен-зіткнень Шрама і Шраменка з окремими особами, групами людей – представниками городових козаків, селян, міщан, запорожців, поміщиків, козацької старшини. Через сприйняття цих героїв письменник показує життя та соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України, наростання народного гніву. Прийом подорожі дозволив розкрити риси вдачі персонажів, їхній внутрішній світ, основні суперечності епохи.

Шлях паволоцького священика-полковника: “не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва…”, повернули до “Череваневого хутора, Хмарища” (“А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами”); наступного дня вирушили до Києва (“Перед ними так і заблищало… хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим… Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великі злигодні на тебе з усіх боків збирались…”), де гостювали в Сомка; через поранення Шраменка знову повернули до Хмарища; по дорозі до Ніжина заїхали “до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі”. Залишивши Петра у Гвинтовки, “Шрам… поспішав… до Батурина”; у “Борзні заїхав… одпочити до сотника Білозерця”; потім – до Ніжина (“Повернули коней на Ніженську дорогу…”).

У “Чорній раді” дві сюжетні лінії – історично – суспільна (“чорна” рада та її перебіг) і інтимно-осо – бистісна (любовний “багатокутник”: Леся Череванівна – Петро Шраменко – Яким Сомко – Кирило Тур). Якщо перша лінія має трагічну розв’язку (поразка на виборах Сомка, його арешт і страта; перемога амбітного Івана Брюховецького; смерть Шрама), то друга завершується гармонією в особистому житті (Петро і Леся одружуються; панує патріархально-сімейна ідилія).

Роман населений і історичними, і вигаданими персонажами. Історичні: наказний гетьман Яким Сомко, кошовий Запорозької Січі Іван Брюховецький, ніжинський полковник Васюта. З-поміж вигаданих – паволоцький полковник-священик Іван Шрам, його син Петро, козак-характерник Кирило Тур, заможні хуторяни Черевань та Гвинтовка, Божий чоловік, Василь Невольник та ін.

Куліш ідеологізував свій роман: основні персонажі “Чорної ради” втілюють певну ідею. Так, “ідеалом Шрама й Сомка виступає автономна феодальна республіка, міцний союз із Росією; кобзаря – індивідуальна моральна чистота, самовдосконалення; курінного отамана Кирила Тура – ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача – соціальна рівність, демократична козацька республіка, втілення в життя… соціально – визвольного призначення Запорозької Січі; Череваня – заможне хуторянське життя, гедоністична потіха тіла; Петра й Лесі – сімейна ідилія” (Євген Нахлік).

Особливо важливий для розкриття ідейно-тематичної сутності твору образ Божого чоловіка. “Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Викупляв невольників із неволі”. За Кулішем, він – патріот, воїн Божий, ходяча совість народу, духовний аристократ. Світська суєтність для Божого чоловіка не значуща, він вище від політики й міжусобиць, тому не виражає інтереси якогось окремого соціального стану. Свою сліпоту вважає не каліцтвом, а Божим знаменням; дивується й засуджує тих кобзарів, які за чарку горілки стали придворними музиками. Божий чоловік не пішов на Ніжинську раду, але після неї з’явився на хуторі Хмарище, у Череваня. По-філософськи мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло перемогло добро: “Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!” Отже, Божий чоловік переконаний, що гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті – усе марнославне. Найнещаснішою, на його переконання, є та людина, котра здійснила моральний злочин,- адже вона осквернила душу. Тож покарання злочинця – не що інше, як очищення його від “гріхів”. А щастя людини – у праведності душі. Кобзар прагне звеличити людську душу.

Провідна ідейно-композиційна роль у романі належить Шрамові. Автор докладно оповідає про його минуле. Читач дізнається, що був “він син паволо – цького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попа. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряни – цею, то він і устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам…” Від часу Остряниці до Хмельницького (десять років) сидів “зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував… слово правди божої”.

У війні під орудою Хмельницького не шукав матеріальної вигоди, не думав про особисте збагачення (як, наприклад, Черевань, Гвинтовка). Гетьман Богдан мав з “його велику користь і підмогу. Ніхто краще од нього не ставав до бою…” Тоді ж “пошматовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище”.

Для Шрама основна турбота – сучасне та майбутнє України; він “…думав… як би Вкраїну на добру дорогу вивести…” Священик-полковник (“…по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга”) плаче над її долею (“Він єдиний раз заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє”), хоч за двома старшими синами, які полягли під Смоленськом, сльозинки не зронив. Він живе і бореться заради України, за неї ж і гине. Після поразки Сомка правобережний гетьман Тетеря (“окаянний”, за оцінкою автора) розправився з полковником: “…повелів йому серед обозу військового голову одтяти”.

Шрам – прибічник Сомка, тому наказний гетьман для нього – “щира козацька душа”. Він так само часто, як і Сомко, веде мову про загальнонаціональні питання, прагне “привернути усю Україну до одної булави”.

В образі Шрама Куліш представив козацьку старшину, її звичаї та світогляд.

Черевань (“був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва… не любив ніяких сварок”) і Гвинтовка (“…його козаки прозвали князем”) теж, як і Шрам, брали участь у визвольній війні українців проти Польщі. Вони обіймали високі посади у війську Хмельницького. Так, Гвинтовка керував розвідниками й зажив неабиякої слави (“О, далеко наша Гвинтовка досягає!”). Обидва вони збагатилися під час Хмельниччини; згодом Черевань купив хутір, а Гвинтовка скористався правом займанщини (“Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: “Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!” – та й займе, скільки оком закине,

Степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля… Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: “Благослови, батьку, зайняти займанщину!” – “Займи, синку, скілько конем за день об’їдеш”), І Черевань, і Гвинтовка переймаються збільшенням своїх статків; ведуть осілий хутірський спосіб життя.

Для Череваня його хутір уособлює всю Україну: “А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше ходити?” У відповідь на цю репліку Шрам назвав Череваня Барабашем.

Гвинтовка одружився з ляшкою; поводить себе то як польський магнат, то як російський поміщик (“вертається з полювання… Круг його хорти на мотузках…”). Його “патріотизм” полягає в обороні власного добробуту. Це найперше зрозумів і охарактеризував Шрам: “І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?” (Єрема – Єремія Вишневецький).

Через образи Череваня та Гвинтовки Куліш показує руйнування традиційних морально-звичаєвих норм козацької старшини. Гвинтовка жорстоко поводиться зі своєю дружиною, втручається в особисте життя племінниці Лесі Череванівни (він намагається одружити її то з писарем Вуяхевичем, то з Брюховецьким), шукаючи вигоди для себе. Черевань теж втрачає совість: на вибори до Ніжина погоджується їхати заради власної користі.

Своєрідне місце посідає в романі Кирило Тур. Автор подає його детальний портрет: “Сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима”.

Під час зустрічі з Кирилом Шрам упізнав у ньому курінного отамана, який допоміг йому в скрутний момент бою.

Зміст життя Тура – товариство, побратимство, лицарська честь, воля. Вірність Сомкові він прагне довести власним життям: пробує визволити наказного гетьмана з в’язниці,, де той чекав на страту, пропонуючи власне життя. Але Сомко відмовився від порятунку ціною життя Тура (“Чужою смертю я волі куповати не хочу”),

Кирило володіє навичками козаків-характерників; його волелюбна натура прагне простору, лицарських вчинків і пригод. “Наша мета – війна з бусурманами”, – каже він, маючи намір воювати за незалежність Чорногорії проти турецького гноблення.

Історичні постаті – Яким Сомко та Іван Брюховецький під пером Куліша перетворюються на різко протилежні особистості, які відрізняються один від одного і зовнішністю, і вдачею, і ставленням до України.

Сомко “історичний” і Сомко в літературній версії Куліша багато в чому не збігаються.

Дослідниця Ольга Слоньовська наводить такі виразні розбіжності:

А) вік героя: на час Ніжинської ради, за історичними джерелами, Сомко був літньою людиною, а в романі він молодий, ще не одружений;

Б) погляди на зовнішню політику: згідно з історичними даними, Сомко – палкий прихильник союзу з Росією, а в “Чорній раді” – поміркована людина, яка навіть думала повернути Гадяцькі пакти, що утверджували автономію України, отже, справжній борець за незалежність України;

В) моральне обличчя: історія свідчить, що він був далеко не безгрішний у політиці, в романі ж Сомко – кришталево чесна й порядна людина;

Г) стосунки із Золотаренком: за історичними даними, Золотаренко не зрікався булави на користь Сомка, як це подано в романі, а навпаки.

Водночас багато документальних свідчень про Якима Сомка й літературна обробка цього образу письменником тотожні, зокрема:

А) виражав погляди козацької старшини;

Б) зневажливо ставився до черні, хотів навічно закріпити стани без права переходу з одного в інший;

В) на Ніжинській раді пробував вибороти булаву збройно;

Г) справді був страчений Брюховецьким.

У Куліша Сомко ідеалізований навіть портретно: _ “…був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі…”

Він щирий, “незлобливий”, відвертий у поглядах та поведінці. Наказний гетьман прагне об’єднати “докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під одну булаву!”, вигнати “недоляшка з України”, відтиснути “ляхів до самої Случі – і буде велика одностайна Україна”.

Приймає смерть від Іванця, відмовившись від порятунку, запропонованого Кирилом Туром, бо “погибає Україна”.

У трактуванні Куліша Сомко – духовно величний, мудрий державний діяч.

Іван Брюховецький у романі змальований як самолюбива, амбітна, лицемірна, підла людина. А ще він байдужий до людського життя, нехтує мораллю та традиціями Запорожжя; уміє схилити на свій бік і представників низів, і впливових осіб.

Його ім’я Іванець свідчить про низьке соціальне походження: “…був собі не значний товариш…”. Окрім того, що названо Брюховецького Іванцем, так ще кілька разів вжито слово “чоловічок”, у яке письменник вклав своє зневажливе ставлення. Пряма авторська характеристика звучить і в означенні “гадюка” (“Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був гадюка…”).

До початку ради-виборів Іванець маскується під представника демосу, одягнувши стару свитину, полотняні штани, чоботи “протоптані, і пучки видно”. До козаків звертається улесливо, називаючи їх “Дітки мої!”, старшим каже “Батьки”. А після настанови на гетьманство кричить на літнього козака Пугача: “Чого се розпустив морду, як халяву?” Як підкреслює автор, поведінка Брюховецького залежить від обставин.

Обманом та підлабузництвом, різними посулами, тим, що “за свою службу старому Хмельницькому мав велику повагу і шанобу”, прихилив до себе низове Запорожжя, яке й допомогло йому отримати булаву.

Але старші козаки побачили справжнє єство Брюховецького. “Недовго поорудуєш, вразький сину. Коли взявсь брехати оо-собачи, то й пропадеш як собака. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся! Плюйте, братці, на його гетьманство”, – так говорить про нього січовик Пугач.

У романі є натяк на вчинки та дії нового гетьмана за роки його правління: “Хто ж бо того не знав, скільки опісля розлито на Україні крові через Іванцеве лукавство”.

Інші персонажі роману

Петро Шраменко: “Переплив Случ під кулями… Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана”.

Василь Невольник: “Був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах”.

“Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, – замолоду була дуже хороша”.

Мова роману підпорядкована ідейному задуму твору, тому її основною особливістю є широке вживання історизмів (читаючи роман, варто з’ясувати смисл історизмів за тлумачним словником): жупан, кунтуш, кирея, кобеняк тощо. Художні засоби – порівняння (“Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві”), фразеологізми (“Голодній кумі хліб на умі”, “не нашого поля ягода”), постійні епітети (ясні очі) часто мають народнопісенний характер, що часом робить оповідь близькою до думи чи легенди.

Роман П. Куліша “Чорна рада” вважається одним із найдовершеніших історичних полотен в українській літературі. Описуючи часи “неслави козацької”, автор домагається пробудження національної самосвідомості, відповідальності кожного за долю України. Т. Шевченко захоплено писав Кулішу: “Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий […] за “Чорну раду”. Я вже п двічі прочитав, прочитав і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі”. Іван Франко назвав “Чорну раду” “найліпшою історичною повістю в нашій літературі”.

Герої твору

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

Українська література XIX ст. багата на видатні постаті письменників, нові теми та образи. Це був час стрімкого розвитку реалізму як ідейно-художнього напряму в літературі та мистецтві, основоположною рисою якого є проблема стосунків людини й навколишнього середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості, універсальним способом художнього узагальнення стає типізація дійсності.

Знайомлячись із цим періодом розвитку української літератури, ми часто бачимо слово “перший”: перший прозовий твір (Г. Квітка-Основ’яненко, “Маруся”), перший історичний роман (А. Свидницький, “Люборацькі”, П. Куліш, “Чорна рада”), перша соціальна повість (Марко Вовчок, “Інститутка”), перший соціально-психологічний роман (Панас Мирний та Іван Білик, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”)… І це – попри жорстку (і навіть жорстоку!)

Політику імперської Росії щодо української культури, коли, здавалось, от-от втратить вона свій національний колорит і зовсім буде знищена, коли стверджувалося, що “ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може”] Зовсім нелегко – і навіть небезпечно! – було стати письменником народу, у якого відібрали право навіть розмовляти і навчатися рідною мовою.

І саме у цей час у колі майстрів українського письменства з’являється Іван Нечуй-Левицький, який увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX ст., показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників – Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше

Розробляв характери, повніше висвітлював побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях із соціальними умовами.

Іван Семенович Левицький (1838-1918) (літературний псевдонім – Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика.

Найближчою людиною для хлопця була мати. Маючи гарний, мелодійний голос, вона за всякою роботою любила співати пісні. Наділена природною селянською мудрістю, Ганна Лук’янівна відзначалась кмітливістю, веселою вдачею. Її чиста, колоритна мова, забарвлена наддніпрянською говіркою, густо пересипалася влучними, іскристими прислів’ями і приказками.

Батько письменника був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню. Щоб його краще розуміли неграмотні селяни, читав проповіді у церкві українською мовою. Він організував у селі школу для кріпацьких дітей, разом із якими вчив і своїх синів. Проте пан наказав віддати учнів на фабрику, а вчителеві Семену Степановичу сказав: “Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду я на поле робити, підете й ви”.

Згодом у духовному училищі при Богуславському монастирі хлопчик опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Задушливу атмосферу старої бурси він пізніше відтворив в автобіографічних нарисах (“Уривки з моїх мемуарів та згадок” та ін.). За найменшу провину учнів били, “як за царя Миколи І офіцери лупили немилосердно різками солдатів”. Учні з острахом прислухались “до криків катованих товаришів, що лунали, неначе в Дантовім пеклі”.

Після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії, а згодом вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Дайте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.

Закінчивши академію із званням магістра, І. Левицький відмовляється від духовної кар’єри й починає педагогічну діяльність у містечках України, викладає російську мову, літературу, історію та географію.

Одночасно з педагогічною діяльністю він починає писати. У 60-х роках І. Левицький написав комедію “Жизнь пропив, долю проспав” і повість “Наймит Яріш Джеря”. Працюючи в Полтавській семінарії, він створює повість “Дві московки”. Згодом з’явилися оповідання “Панас Круть” та велика стаття “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, що побачили світ у львівському журналі “Правда”, оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. “Почавши писати свої твори в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали мої товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в “Правді” перші мої повісті”,- згадував письменник про умови літературної діяльності.

1885 року І. Нечуй-Левицький подає у відставку, за офіційною версією, за станом здоров’я… Про справжню причину відставки можна лише здогадуватись, наприклад, з роману “Над Чорним морем”: “Ви прочитали в однім класі українські думи про Хмельницького, ви пишете в наші і галицькі журнали. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, вас силою переведуть над Біле море… ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив і цим ви небезпечні”. Залишивши улюблену педагогічну справу у 47 років, І. Нечуй-Левицький виходить на пенсію й оселяється у Києві. Тут він повністю віддається літературній діяльності.

Творча спадщина І. Нечуя-Левицького надзвичайно багатогранна. За півстоліття творчої діяльності письменник створив понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей, зокрема:

– романи: “Хмари”, “Над Чорним морем”;

– повісті: “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’яч”, “Бурлачка”, “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський”, “Афонський пройдисвіт”, “Старосвітські батюшки і матушки”;

– мала проза (оповідання, нариси, казки): “Запорожці”, “Рибалка Панас Круть”, “Баба Параска та баба Палажка”);

– драматургія: “Маруся Богуславка”, “В диму та в полум’ї”, “На Кожум’яках”, “Голодному й опеньки м’ясо”;

– переклади: Біблія (у співавторстві з П. Кулішем та І. Пулюєм); твори М. Салтикова-Щедріна;

– наукові праці: “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, “Сьогочасне літературне прямовання”, “Школа повинна бути

Національна”, “Криве дзеркало української мови”; “Перші київські князі”, “Українська декадентщина”.

У статті “Сьогочасне літературне прямовання” основними принципами української літератури

Нечуй-Левицький проголошує “реальність, народність та національність”. Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, “зумів повести народний епос в щиро народному дусі”. Свої погляди на народну творчість І. Нечуй-Левицький виклав у праці “Світогляд українського народу від давнини до сучасності”, яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. У ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності українського народу. Добре знаючи залаштункові сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів.

“Українська жизнь, – писав І. Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі”. Письменник, приділяючи значну увагу темі життя селян, все ж зумів вийти за межі цієї традиційної для української літератури тематики. І. С. Нечуй-Левицький – “…колосальне, всеобіймаюче око України”, – говорив видатний український письменник І. Франко.

Тематика творів І. Нечуя-Левицького:

– життя селян: “Дві московки”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка”;

– життя міщан: “На Кожум’яках”, “Рибалка Панас Круть”, “Голодному й опеньки м’ясо”;

– життя інтелігенції: “Хмари”, “Неоднаковими стежками”, “Над Чорним морем”;

– життя духовенства: “Старосвітські батюшки та матушки”, “Афонський пройдисвіт”, “Поміж ворогами”;

– історія України: “Маруся Богуславка”, “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський”.

У своєму вітальному листі І. Нечую-Левицькому з нагоди 35-річчя його письменницької діяльності Панас Мирний, називаючи письменника своїм учителем, найпершим повістярем, писав: “Слава великому артистові рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце”.

До кінця життя І. Левицький не полишав літературної праці. В останні роки він жив у Києві на Пушкінській вулиці. Слабий, немічний, самотній, мусив за будь-якої погоди вистоювати у довгих чергах за шматком хліба. Кайзерівські війська окупували Київ. Тяжко захворівши, письменник потрапив до лікарні, а звідти – до притулку для старих на Дегтярівці, де 15 квітня 1918 року перестало битися його серце. Похований І. С. Нечуй-Левицький у Києві на Байковому кладовищі.

Особливості творчості:

– увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами;

– у соціально-побутових оповіданнях та повістях відобразив тяжке життя українського народу другої половини XIX ст., показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли;

– на відміну від своїх попередників – Г. Квітки – Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами;

– своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та осо – бистісних характеристик, побуту, умов праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, яскравими епітетами.

Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд із творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовізму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в “Афонському пройдисвіті”, він виявляє близькість своїх поглядів до гегелівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

До уваги: як бачите, інформація про життєвий і творчий шлях І. Нечуя-Левицького (як, до речі, й інших письменників) не містить дат, пов’язаних із подіями приватного характеру (навчання, робота), також із виходом у світ художніх творів – знання докладних хронологічних відомостей не передбачені чинними стандартами та програмами з української літератури: їх, за потреби, можна отримати з довідкових джерел. Набагато важливішим є формування навичок орієнтуватися у художньо – мистецькому процесі доби, бачити фактори, що тим чи іншим чином впливали на творчість митця й української культури в цілому, визначати особливості творчості письменника у порівнянні із творчістю інших майстрів слова. Отже, неможливим для З НО буде питання “У якому році вийшла повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”?”, проте абсолютно ймовірним є питання “Причиною появи творів І. Нечуя-Левицького за кордоном є:…”, що вимагатиме від учня уміння зорієнтуватися: саме на час письменницької діяльності І. Нечуя-Левицького припадає дія горезвісних Валуєвського циркуляру та Емського указу, які фактично забороняли розвиток української літератури і культури в цілому.

“КАЙДАШЕВА СІМ’Я”

1878 року І. Нечуй-Левицький закінчив роботу над повістю “Кайдашева сім’я”. Твір грунтується на конкретному історичному та етнографічному матеріалі. Події відбуваються у знайомих письменникові місцях – на Богуславщині, в селі Семигори. “Я роками виходив і виїздив місця, де народжувались, росли й важко робили, кохались і множились герої моїх оповідань і повістей. Коли пишу, їх обличчя завжди стоять переді мною. їх болі і зітхання, темність і горе крають мені серце”. Так, у повісті діють конкретні персонажі, характерні для української дійсності того періоду: Омелько і Маруся Кайдаші, їхні сини Карпо та Лаврін, а також невістки Мотря та Мелашка, інші персонажі. Разом з тим у повісті порушені загальнолюдські проблеми добра і зла,· терпимості в стосунках, культури сімейного побуту.

Цей твір – соціально-побутова повість, перший в українській літературі твір такого жанру.

Соціально-побутова повість – вид епічного твору, головна увага якого зосереджується на розкритті суперечностей і закономірностей суспільного життя, соціальній зумовленості дій і вчинків персонажів, зображенні їх у побутовому середовищі. Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, “на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний”.

Тема твору – зображення картин дрібновласницького побуту на селі в середині XIX ст. на прикладі життя сім’ї Кайдашів. Письменник, давши досхочу насміятися над кумедними баталіями між героями твору, примушує замислитись над тим, як згубно впливають дріб’язкові стосунки на злагоду в родині, наскільки нікчемним є грунт тієї жорстокості, яку виявляють один до одного найрідніші люди – саме це можна визначити як ідею повісті.

Сюжет твору розгортається поволі, він будується з ряду ситуацій, пов’язаних із життям сім’ї Кайдашів. Композиція твору досить своєрідна. Повість складається з дев’яти розділів. На початку твору подається пейзаж села Семигори та опис хати і подвір’я Кайдаша. Автор знайомить нас із Омельком і його синами. Це становить експозицію твору. Зав’язкою є розмова братів про дівчат. Розвиток дії складається з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини: одруження синів, сутички в сім’ї, перебування Мелашки у Києві, розшуки її, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини, сварки. Щодо кульмінації, то вважають, що її немає у творі, оскільки кожна сутичка градаційно перевершує попередню – і кінця-краю цій сімейній війні немає. Проте сутичку Мотрі і Кайдашихи, внаслідок якої Кайдашиха позбулась ока, можна вважати кульмінацією повісті. Розв’язка – примирення двох сімей після того, як всохла груша – причина багатьох сварок.

Картини побуту є складовою композиції твору. Майстерність побутових картин досягається тим, що письменник добре знає життя селян і вміє з художньою виразністю відобразити його в деталях (сватання Мотрі та Мелашки, змалювання сварок – за мотовило, за грушу та ін.). У творі вміщено яскраві описи процесів праці селян, одягу, селянського подвір’я, хати тощо.

У повісті змальовано колоритні типові українські образи селян. Центральними образами твору є члени сім’ї Кайдашів. З перших сторінок ми знайомимось із Омельком Кайдашем – працьовитим селянином, проте забобонним, слабохарактерним. До того ж він небайдужий до чарки.

Маруся Кайдашиха – жінка Кайдаша. Вона працьовита, любить своїх дітей, дбає за добробут сім’ї. Проте сварлива, заздрісна, гоноровита, хоче керувати невістками, що є причиною постійних негараздів у сім’ї.

Дуже виразно змальовані образи синів Омелька і Марусі – Карпа і Лавріна. Вони працьовиті, гарні. Проте за характером дуже різняться. Карпо – розважливий, здається похмурим і непривітним, упертий, гордий. До дівчат ставиться зневажливо, і дружину він обрав по собі. Мотря – гарна, ставна, працьовита, але ж і горда, “куслива, як муха у спасівку”. Лаврін – ніжний, лагідний, мрійливий. І дружина в нього – Мелашка – мила, ніжна, любляча. Проте життя сімей, що проходить у постійних взаємних сварках, робить братів і їхніх дружин дуже схожими – вони стають однаково дріб’язковими, сварливими, заздрісними, часто жорстокими один до одного.

Щиро сміючись над пригодами героїв твору, ми відчуваємо гіркоту від усвідомлення дріб’язковості сварок, змарнованих кращих людських рис, що знищені лайкою та бійками. Маруся, добра господиня, перетворилась на злу, ядучу свекруху, що отруює життя двох сімей. Весела, жвава Мотря перевершила згодом і Кайдашиху у майстерності лаятися й битися. Ніжна, “як тихе літо”, Мелашка не поступиться їм обом у сварках. Брати стали ворогами. Жаль стає марно втрачених людської щирості й доброти.

І. Нечуй-Левицький цінував народну мову, фольклор і у творчості звертався до цих невичерпних джерел. Мова твору багата на фразеологізми (“В гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить”). Зі сторінок повісті звучить українська пісня: саме словами пісні Лаврін звертається до Мелашки: “Десь ти, моя мила, з рожі та барвінку звита, що додержала мене до самого світу”. Казки, замовляння є яскравою ілюстрацією народного побуту. В повісті використано гіперболй (“Мелашка виплакала всі сльози”, “та вона незабаром поріже та повкидає у борщ моїх дітей”); метафори, епітети (“під її солодкими словами ховається гіркий полин”, “в хаті гризла Мелашку свекруха”); синоніми (бити – хрьопати, лупити – частувати [миски]).

У повісті “Кайдашева сім’я” І. Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом і визначним сатириком. Цікавим є дослідження: як саме створює автор комічні ситуації?

Годі переказувати всі сюжетні моменти, які викликають сміх – для цього доведеться слово в слово повторити весь текст повісті. Саме створенням несподіваних, парадоксальних (доведених до анекдотичності, а іноді й до абсурду) ситуацій письменник найчастіше досягає гумористичного й сатиричного ефекту. Це епізоди з горбом, який ніхто не хоче розкопати, хоч через нього поламалися десятки возів, це пригоди п’яного Кайдаша, сімейні баталії тощо.

Дріб’язковість причин протиставляється силі почуттів і наслідкам сварок, і це також викликає сміх.

Вдало використовує письменник мовні засоби гумору. І. Нечуй-Левицький, майстер художніх порівнянь, надзвичайно дотепно використовує цей художній засіб для влучної характеристики героїв повісті. Так, Мотря вискочила з-за хати, “як козак з маку”, Кайдашиха після бійки стала “шута, як безрога корова”, горщик в руках Мелашки скавучить, як собака. Таких порівнянь розсипано перлами по всьому тексту твору.

Ще одним із улюблених автором засобів створення комічного є вживання гумористичних епітетів: іродова гора, каторжний горб тощо. Впадає в око такий прийом використання гумористичних епітетів: автор “нагнітає” їх і поєднує з іншими видами тропів (порівняннями, метафорами), по вінця насичуючи твір сміхом.

Жодна сцена, а тим більше “батальна”, не обходиться без використання гумористично забарвлених синонімів, які подекуди складають досить довгі синонімічні ланцюжки: хрьопнути, свиснути, лупити; верещати, гвалтувати, лаятись, пищати та ін.

Сміх викликає мова героїв. Ось Кайдашиха, наприклад, намагаючись удавати з себе добру, використовує “солоденькі” слова, проте її мова звучить, як сичання гадюки (асонанс): “Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучати, наче собака”, – звертається вона до Мотрі.

Досконало знаючи фольклор, письменник вдало користується ним для створення сатиричних чи гумористичних епізодів. Народні замовляння, що покликані, здавалося б, сприяти одужанню людини, викликають у читача сміх, адже їхня безглуздість настільки прозора!

Мова твору пересипана жартівливими прислів’ями, приказками: “Хоч між дровами, аби з чорними бровами!” – мріє Лаврін про свою майбутню долю. Автор ввів до тексту й народні жартівливі пісні, що стали цікавим засобом посилення комізму (наприклад, пісня про свекруху).

Часто ситуаційні та мовні засоби сатири і гумору поєднуються. Наприклад, сцена, коли Кайдашиха і Мотря б’ються за мотовило, є смішною сама по собі, але комізм ситуації посилюється ще й жартівливими коментарями Кайдаша та Лавріна: один каже, що вони “в хрещики граються”, а другий переконує, що то гра у ворона.

Проте сміх повісті – не однаковий. М’який гумор в описах стосунків братів, Лавріна й Мелашки переходить у їдку сатиру при змалюванні “батальних” сцен. Сміючись над вчинками героїв, замислюєшся: чи гідна людини така поведінка? Сатиричні образи повісті змальовано так типово, що вони стали узагальненням, і тепер, буває, почуєш: “Кричить, як Кайдашиха” або “Гостра на язик, як Мотря”.

Сатира й гумор – це двосічний меч. Якщо він у руках ворога, або й просто невігласа, шкода може бути непередбачено страшною. І, навпаки, в руках гуманної людини така зброя стане на захисті найкращих рис людини і народу, відсікаючи все брудне, ганебне, потворне. Таким справжнім майстром гу

Мору є І. Нечуй-Левицький, а сміх “Кайдашевої сім’ї”, як джерельна вода, лікуватиме суспільство від думок і вчинків, не гідних справжньої людини.

Високу оцінку повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” дав І. Франко: “З огляду на високо – артистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства”. Цього значення для української культури повість не втратила й сьогодні.

Портретні характеристики героїв твору



(1 votes, average: 5.00 out of 5)