ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ – ЕДГАР ПО – Хрестоматія з зарубіжної літератури

(Уривки)

Його серце – підвішена лютня:

Доторкнись – і вона задзвенить.

Беранже

Млистим глухим осіннім днем, коли хмари гнітюче звисали з низького неба, я їхав верхи дивною й жахливою країною; і нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолійний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але з першого погляду на нього почуття нестерпного суму ввійшло в мою душу. Я подивився на картину, що була переді мною, на самий замок, і бідний ландшафт, на бляклі стіни, на порожні, як очі, вікна, на рідку високу осоку, поодинокі стовбури засохлих дерев – з отим над усе гнітючим чуттям, яке буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну,- гірким падінням у буденне життя – огидним спаданням серпанку. Серце охололо, падало в безодню – думка плекала непереборний жах, і навіть фантазія була неспроможна підняти її вгору. “Що ж то,- думав я, спинившись,- так впливало на мої нерви, коли я дивився на дім Ашерів”? Це була тайна незбагненна, і я не міг боротися з темними образами, що наступали на мене… І от, перевіряючи свою думку, я спрямував коня до похмурого берега чорного зловісного озера, що в непорушнім блискові лежало коло будівель, подивився вниз – і відчув жах ще глибший, ніж досі, побачивши викривлені й перевернуті відображення сірої осоки, мертвих дерев і порожніх, як очі, вікон.

Проте в цій оселі суму я збирався прожити кілька тижнів. Її власник Родерік Ашер був товаришем мого дитинства, та чимало років минуло з того часу, як ми бачилися востаннє. Але незадовго перед тим я, перебуваючи в іншім краю, дістав листа від нього, що своїм надзвичайно тривожним змістом вимагав особистої відповіді. Лист його свідчив про ознаки нервового напруження. Він писав про гостру тілесну хворобу – про розумовий розлад, що гнітив його душу, про серйозну потребу бачити мене як свого найкращого, ба, єдиного, друга, щоб у моїм веселім товаристві відчути полегшення від недуги. Той тон, у якім все це і багато ще чого було сказано – не дозволяв мені довго вагатися. І я негайно скорився закликові, що все ж видався мені дивним.

Хоч замолоду ми близько товаришували, та я насправді мало що знав про свого друга. Він завжди був надзвичайно стриманий і самітний. Я знав, однак, що його дуже стародавню фамілію спредвіку характеризувала особлива чуйність, що виявлялася протягом багатьох поколінь у численних мистецьких творах, за останніх часів позначилася в ділах щедрої і скромної благодійності і в ревній пристрасті радше до витівок, ніж до класичних і ясних красот музичного мистецтва. Знав я і те, що пень роду Ашерів, хоч який поважний вік він мав за собою, не дав довговічної парості, інакше кажучи, вся родина зменшувалася й вимирала і що так було завжди з дуже невеликими змінами й варіаціями. Я думав, що, може, саме ота відсутність бічних відгалужень і послідовна незмінна передача дідизни від отця до сина вкупі з ім’ям нарешті настільки поєднали в уяві селян замок і родину, яка ним володіла, що первісна назва дідизни зітерлася й розчинилася у тій двозначній і стародавній назві “Дому Ашерів”.

Струшуючи з душі своєї те, що мусило б бути тільки сном, я уважніше роздивився саму будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю стародавністю. Протягом століть вона половіла й занепадала. Тонкі гриби проросли по всьому фасаду, звисаючи плутаним павутинням з карнизів, та все це було ще далеке від повного розпаду. Жодна частина будівлі не впала, і якась дика невідповідність була поміж добрим зладженням частин між собою і крихкістю поодиноких каменів. Усе це нагадувало мені стару деревінь, що гнила багато років десь у покинутім склепі, не стурбована подихом вітру із зовні. Але поза цією ознакою руйнування будівля не здавалася нестійкою. Хіба що око уважного спостерігача вловило б ледь примітну розколину, яка, починаючи від даху будови, йшла вниз уздовж стіни зигзагами, доки не зникала аж у тьмяних водах озера.

Споглядаючи все це, я під’їхав до будинку. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готичний портал зали. Лакей, ступаючи неначе крадькома, провів мене мовчки через заплутані й темні ходи до кабінету свого хазяїна. Чимало з того, що я бачив дорогою, підвищувало, не знати вже як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене – і горорізьба на стелі, і тьмяні шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, фантасмагоричні панцири та зброя, що дзвенілії, коли я проходив повз них, хоча все це були речі, до яких, чи до подібних до них, я звик з дитинства, хоча я одразу признав усе це за зовсім знайоме – та я все ж дивувався, які чужі й невідомі думки здіймало воно в мені. На одній із східниць я зустрів фамільного лікаря. Його обличчя – так здалося мені – – носило на собі вираз низької хитрості, перейнятий замішанням. Він привітав мене зі страхом і пройшов повз. Лакей одчинив двері й увів мене до свого пана.

Кімната, в якій я опинився, була дуже велика і висока. Вікна були довгі, вузькі й гостроверхі. Слабкі промені червонуватого світла проникали крізь гратчасті віконниці і досить давали світла, щоб можна було роздивитися навколо; та очі марно силкувалися розгледіти кути кімнати. Темні драпрі звисали зі стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й обідрані. Сила книг і музичних інструментів лежала на них, але не в змозі оживити їх. Я відчув, як вдихаю атмосферу смутку. Подих глибокого непереможного суму тяжів над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся із софи, на якій лежав, і привітав мене з жвавою теплотою, в якій було забагато, як мені спочатку здалося, удаваної щирості. Та, глянувши йому в очі, я переконався в його цілковитій щирості. Ми сіли, і поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям жалю і страху. Певне, жодна людина не могла так страшенно змінитися за такий короткий час, як змінився Родерік Ашер. Я ледве впізнав у привиді, що був переді мною, товариша моїх хлопчачих розваг. Мертвий колір обличчя – очі великі, вогкі й блискучі, губи тонкі й дуже бліді, але чудової форми; ніс делікатної єврейської лінії та ніздрі ширші, ніж звичайно буває в подібних випадках: граційно вирізьблене підборіддя, що промовляло про нестачу моральної енергії, бо мало висувалося вперед, волосся м’якіше й ніжніше за павутиння – ці риси, сполучені з незвичайно широким лобом, потворили лице, яке не так легко було забути. Страшенно бліде обличчя і дивовижний блиск очей над усе здивували й злякали мене.

У поведінці мого друга вразила мене якась не зладність і непостійність; і скоро я дібрав, що вона походить з низки слабких і марних спроб побороти постійний страх – надзвичайно нервове збудження. Він був у переміну то жвавий, то пригнічений. Його голос раптом мінився від тремтливої нерішучості до того роду енергійної рішучості, того прикрого, важкого, неспішного, глухого вислову – олив’яного, урівноваженого горлового тембру, що характеризує пропащого п’яницю, невиправного курця опіуму під час найбільшого напруження і піднесення.

Він докладно спинився на тому, що він називав своєю недугою. То була, казав він, фамільна хвороба, від якої він уже не мав надії знайти ліків. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів – тільки зовсім прісну їжу міг переносити, міг носити одежу тільки з однієї матерії; запахи усіх квітів його гнітили; очі його мучило навіть слабке світло…

Він був рабом однієї аномальної категорії страхів. “Я загину,- казав він,- я мушу загинути від цієї мізерної слабкості. Я боюся не того, що станеться, а його наслідків. Я справді не сахаюся небезпеки – а тільки її наслідку – жаху. Я почуваю, що при цім мізернім моїм становищі рано чи пізно настане час, коли я муситиму втратити разом життя й розум у якійсь сутичці з лютим привидом Жаху”.

Я, крім того, помалу дізнався через окремі двозначні натяки ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні вражіння щодо того житла, в якому він мешкав і з якого не виїздив багато-багато літ, щодо впливів, чию гадану силу він пояснив мені у виразах надто неясних, щоб я міг їх тепер повторити – тих впливів, що деякі особливості самої форми й стану його фамільного замку справляли на його психіку той ефект, що сама матерія сірих мурів, і веж, і чорного озера кінець – кінцем стала чинити на його душу.

Він не допускав думки, що той чудний сум, що так його гнітив, можна було б пояснити природнішими й очевиднішими причинами – довгою й лютою хворобою, що вже мала скінчитися смертю його улюбленої сестри – його останньої й єдиної рідні на світі.

– Її смерть,- сказав він так гірко, що я не зможу забути цих слів довіку,- залишить мене останнім представником роду Ашерів.

Коли він це казав, леді Маделіна (так вона звалася) тихо пройшла через відлеглу частину кімнати і зникла, не побачивши мене. Я дивився на неї з крайнім здивуванням, перейнятим страхом, але все ж таки не зміг пояснити собі його почуттів. Коли двері нарешті замкнулися за нею, мій погляд інстинктивно й жадібно шукав обличчя її брата, та він затулив лице руками,- і я міг бачити тільки більшу, ніж звичайно, мертвотність виснажених пальців, крізь які точилися часті сльози.

Хвороба леді Маделіни довгий час була загадкою для лікарів. Страшенна апатія, повільне вмирання людини і часті, хоча й скороминучі каталептичні припадки — такий був незвичайний її діагноз. Досі вона змагалася проти своєї недуги; та вночі, коли я прибув у замок, вона піддалася навальній силі хвороби і я дізнався, що бачив її, мабуть, востаннє, принаймні живою.

Протягом кількох днів ні Ашер, ні я не називали її імення; і протягом усього часу я наполегливо силкувався полегшити меланхолію мого друга. Ми малювали і читали вкупі або я слухав, як у сні, його дикі імпровізації на гітарі. І от коли чим раз ближча інтимність дозволяла мені глибше заглянути в закутки його душі, тим прикріше я відчував, які марні всі спроби збадьорити дух, що його тьмавість як питома його властивість окропляла всі предмети психічного і фізичного світу в одному невгасному сяйві суму.

Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, що була не такою абстрактною, як інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував із середини незмірно довгий прямокутний коридор чи хід з низькими стінами, вигнутою стелею, гладкий, білий, неперервний і нічим ніде не позначений. Деякі другорядні деталі наводили на думку, що це склепіння лежало безмежно глибоко під землею. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору і ні смолоскипа, а тимчасом повідь сильного проміння котилася вздовж нього і окропляла все примарним і неприродним сяйвом.

Я доперва казав про отой хворобливий стан слухових нервів, що робив для нього нестерпною всяку музику, окрім деяких звуків струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, що полишили йому саму тільки гітару, саме й спричиняли великою мірою фантастичний характер його музики. Та в такий спосіб не можна було б пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони не могли не бути й дійсно були – в звуках, так як і в словах його диких фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) – вони були наслідком отієї колосальної розумової сконцентрованості й зосередженості, що їх можна було спостерігати тільки в момент найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, що вона вплинула на мене дужче через те, що в підземних містичних водах її змісту я гадав, що вбачив у перший раз повну свідомість Ашера. Вірші під заголовком “Дім привидів” звучали майже так чи й зовсім так:

В найзеленішій із долин,

Де ангели жили,

Стояв палац, як неба син,

Прекрасний і ясний.

В державі Мислі – Короля

Палац стояв.

Й над кращим Серафім крила

Свого не розкривав.

Знамена ясно-золоті

Над ними пливли й палали.

І все – все це було за тих

Часів, що пролунали.

І сонний вітерець, що бавивсь

У день ясний,

Спливав по баштах вниз у трави,

У ароматів рій.

Ті, що ішли в долині вічній,

Ті бачили в вікні,

Як духи бавились музичні

Під лютні спів тонкий,

Танцюючи навколо трону,

Там, де сидів

Порфіроносець у короні –

Король країв.

І вся у перлах і рубінах

Та брама розцвіла.

Що нею плинув, плинув, плинув

І плинув, і палав

Рій ніжних лун, що відбивали

Накази короля,

Якому рівного у мудрості не мала,

Не бачила земля.

Та злі єства у чорних шатах

Удерлись до високих веж;

(Ах – плачте, плачте, бо до завтра

Король не доживе!)

І от круг дому його слава,

Що так цвіла,

Забулась, мов легенда тьмава,

Мов не була.

І ті, що йдуть в долині вічній,

Ті бачать у вікні:

Товчуться форми фантастичні

Під недоладний спів,

І ринуть юрби п’яні й тоскні

Через поріг,

І регіт дикий,- але осміх

Пропав навік…

Я добре пам’ятаю, що думки, які породила в нас ця балада, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера, за яке Ашер з надзвичайною упертістю чіплявся. Це переконання полягало, загалом кажучи, у вірі в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладженій фантазії ця думка загострилася і переходила в царину неорганічну. В усякім разі віра його стосувалася сірого каміння, що з нього був збудований дім його батьків. Свідомість проявлялася, уявляв він собі, в розташуванні цих каменів, і в силі грибів, і в мертвих деревах – і над усе в довгій, упертій непорушності цього порядку – і в його повторенні в застиглих водах озера. Її очевидність – очевидність цієї свідомості – проявлялася,- казав він, – у повільнім, але безперечнім згущенні їхньої власної атмосфери над водою й мурами.

Наслідки цього, казав він, можна було бачити в їх мовчазнім, але настирнім і страшнім впливові, що протягом століть керував долею всього роду Ашерів і що зробив його самого таким, яким я його тепер бачив.

Наші книги, що довгі роки були головною розумовою поживою для хворого – були, як і можна було думати, в повній згоді з характером його фантазій. Його головна розвага полягала в читанні й перечитуванні надзвичайно рідкісної й цікавої книжки в готичному кварті – требника забутої церкви, писаного латиною.

Я не міг не думати про дикий ритуал цієї книги й про його ймовірний вплив на недужого, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що леді Маделіни вже не було в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів ховати її тіло (перед остаточним похороном) в одному з численних склепів, що були під мурами замку. Він сказав, що до цього його призвів незвичайний характер хвороби покійної і те, що фамільний цвинтар був у далекім і відкритім місці.

На прохання Ашера я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовий похорон. Ми вдвох самі віднесли тіло в труні до місця упокоєння. Склеп, в якому ми її поставили, був малий, вогкий і зовсім не освітлений – він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною замку, в якій була моя опочивальня. Ним користувалися, очевидно, в далекі феодальні часи, як в’язницею, а пізніше – як складом для пороху, бо частина його долівки і весь довгий склеп – коридор були вистелені мідними листами. Двері з масивного заліза теж були подібним чином забезпечені. їх колосальна вага спричиняла гострий ріжучий скрип, коли вони поверталися на завісах.

Склавши свою траурну ношу в цій державі жаху, ми підняли трохи ще не пригвинчене віко труни і подивилися в обличчя покійної. Страшна схожість між братом і сестрою уперше привернула мою увагу; і Ашер, мабуть угадуючи мої думки, прошепотів, що покійна і він були близнюками і що симпатії завжди жили в них. Але наші погляди недовго покоїлися на мертвій, бо ми не могли спокійно на неї дивитись. Недуга, що отак за юних літ звела Маделіну у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум’янця на обличчі й отой підозріло застиглий ос міх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знову закрили й загвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли в мало чим ясніші верхні покої замку.

І от, коли проминуло кілька днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні манери зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він блукав по кімнатах похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливо, ще мертвотнішою – але блиск його очей остаточно згас. Часом мені здавалося, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужності розкрити. Це його становище тероризувало – заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.

Пішовши спати пізно, я зазнав цих почувань з особливою силою. Я не міг заснути, а години минали й минали. Непереможний страх поволі увійшов у мене, і нарешті на моїм серці вгніздився зародок абсолютно безпричинної тривоги. Схопившись і струсивши її із себе, я підвівся з постелі і, вдивляючись у безмежну темряву кімнати, прислухався – не знаю чому, хіба що мене штовхав інстинкт – до якихось низьких і глухих звуків, що доходили не знати звідки довгими інтервалами, коли вщухала буря. Охоплений незмірним страхом, незрозумілим, але нестерпним, я похапцем одягнувся і пробував визволитися від того полону, в який потрапив, швидко крокуючи взад і вперед по кімнаті.

Я встиг трохи пройти по кімнаті, коли легка хода на прилеглій східниці спинила мою увагу. Я впізнав її – це був Ашер. За хвилину він постукав легенько в двері моєї кімнати і увійшов, несучи в руці лампу. Його обличчя було, як звичайно, мертвотно бліде, але поза цим у його очах жевріла якась божевільна веселість – якась, очевидно, придушена істеричність у всій його появі. Його вигляд злякав мене, але нічого не могло бути гірше від тієї самоти, в якій я так довго перебував, і мені стало навіть легше на душі.

– Ви не бачили цього,- сказав він,- ви ще не бачили Цього. Та стривайте, зараз ви побачите.

Сказавши це і старанно затуливши рукою лампу, він підбіг до одного з вікон і раптом розчинив його назустріч бурі.

Лютий порив навального вітру майже сколихнув нас. Вихор, очевидно, зібрав свою силу близько коло нас, бо вітер часто й прикро мінився, і надзвичайна густота хмар не заважала спостерігати ніби живу швидкість, з якою вони летіли звідусіль одна на одну.

– Не слід – не треба вам на це дивитися,- сказав я, здригнувшись, до Ашера і одвів його силою від вікна до крісла. – Все це, що так вас уражає, це просто електричні явища й досить звичайні – чи, може, вони походять з густих міазмів озера. Зачинімо вікно – надворі холодно, і це загрожує вашому здоров’ю. Ось один з ваших улюблених романів, я буду читати, а ви слухатимете – і так ми проведемо цю страшну ніч.

Стара книга, що я її взяв, то був роман “Божевільний Тріст”, та я назвав її улюбленою книгою Ашера, радше сумно жартуючи, ніж серйозно, бо насправді ця нудна, неохайна, позбавлена вигадки книга не могла зацікавити натхненний і тонкий розум мого друга. Та якби судити з дикої напруженої жвавості, з якою він слухав, чи здавалося слухав, то я міг би привітати себе з успіхом своєї вигадки. В дійшов до тієї частини роману, де Етельред, герой “Трісту”, даремно призвавши пустельника, щоб той пустив його в своє житло, збирається увійти силоміць. Тут оповідання казало так:

“І Етельред, що мав зроду міцне серце і був вельми могутній через міць вина, не чекав довше і не точив розмови з пустельником, котрий був упертої і лихої статі, але, почуваючи дощ на раменах своїх і боячись, що здійметься буря, звів булаву свою вгору і ударами швидко проломив у дошках дверей отвір для рук у лицарських рукавицях; і от, міцно схопившись, він підняв такий рип і крах, роздираючи дошки, що тріск сухого дерева пролунав і розлігся по всьому лісові”.

Прочитавши це речення, я схопився і спинився на мить, бо мені здалося, що з якоїсь далекої частини замку неясно дійшло до мого слуху щось, що могло бути луною (правда, дуже при-тлумленою і глухою) отого самого рипу й краху, який так яскраво змалював автор роману. Я читав далі:

“Та добрий лицар Етельред, увійшовши крізь двері, був прикро здивований, не побачивши ані знаку від лихого пустельника; але натомість побачив лускатого і жахливого дракона з вогненним язиком, а на стіні висів щит, на якому вирізьблені були слова:

Сюди хто увійде, той переможе вмить;

Дракона хто заб’є, священний візьме щит.

І Етельред підняв свою булаву і ударив дракона по голові; і дракон упав перед ним і оддав своє отруйне життя з криком, таким страшним і сиплим, і при цім таким пронизливим, що Етельред мусив затулити вуха, боронячись проти жахливого галасу, якого досі ніхто не чув”.

Тут я знов прикро спинився і знов з почуттям дикого здивування – бо не могло бути жодного сумніву, що цього разу я дійсно почув (хоч я й не міг сказати, звідки він ішов) глухий і, очевидно, далекий, але сиплий, довгий і страшно скрипливий чи скреготливий звук – точний відзвук того, який моя фантазія вже встигла уявити собі, як зойк дракона, змальований романістом.

Я все-таки мав досить стриманості, щоб не розворушити якимось словом чутливу нервозність мого друга. Я ні в якім разі не був певний, що він почув цей звук, хоча, безперечно, дивна зміна сталася за останні хвилини у його поведінці. Його губи тремтіли, ніби щось стиха шепочучи. Голова впала на груди, хоч видно було, що він не спить, бо очі були широко й непорушно розплющені. Зауваживши все це, я читав далі оповідання:

“І от лицар, уникнувши страшної люті дракона, думаючи про мідний щит і про те, щоб зломити чари, котрі тяжіли над ним, одсунув труп, що лежав перед ним, і ступив мужньо по срібній підлозі до замку, де висів на стіні щит, котрий не чекав, поки наблизиться лицар, але впав до його ніг на срібну підлогу з могутнім і страшно дзвінким звуком”.

Як тільки ці слова злетіли з моїх уст, як ніби справді мідний щит важко впав у цю мить на срібну підлогу – я почув ясний, повний, металевий і дзвінкий, хоч і явно приглушений відзвук. Украй знервований, я схопився й став; але Ашер, як і раніше, рівномірно гойдався в кріслі. Я кинувся до нього. Його очі застигло дивилися вперед, і все його лице немов закам’яніло. Та коли я поклав руку йому на плече, він весь раптом сильно здригнувся; хвороблива усмішка затремтіла на його вустах, і я побачив, що він говорить низьким і невиразним шепотом, ніби нікого не було в кімнаті.

Схилившись над ним, я нарешті схопив огидний зміст його слів.

– Не чув того? Так, я чую те і вже чув те. Довго-довго – багато днів я чув те – але я не смів. Я не смів сказати! Ми поклали її живу в могилу. Хіба я не казав, що мої почуття загострені до краю. Я тепер кажу вам, що я чув її перші слабкі рухи в труні. Я чув їх багато днів тому, але я не смів сказати. А тепер – сьогодні – Етельред – ха-ха-ха! – ламалися двері, передсмертний зойк дракона, дзвін щита! – Скажіть краще: тріск її труни, скрип залізних завіс її в’язниці, її блукання в вистеленому міддю коридорі. О, куди мені тікати! Хіба вона не буде скоро тут! Хіба вона не спішить картати мене за мою поквапливість! Хіба я не чув її кроків на сходах! Хіба я не вчуваю, як тяжко і страшно б’ється її серце! БОЖЕВІЛЬНИЙ! БОЖЕВІЛЬНИЙ! КАЖУ ВАМ, ЩО ВОНА СТОЇТЬ ЗА ДВЕРИМА!

Немовби в надлюдській силі його крику були магічні чари – велетенські стародавні панелі, на які показував він, поволі роззявили в цю мить свої важкі чорно-поліровані щелепи. В дверях стояла висока і завинена постать леді Маделіни Ашер. Кров була на її білих шатах і сліди прикрої боротьби на всім її виснаженім тілі. Одну мить вона стояла, тремтячи й хитаючись на порозі, потім з низьким виттям важко впала вперед на свого брата і в конвульсивній, тепер остаточній, смертній агонії звалила його долі вже трупом, жертвою страху, що він передбачав.

Мов уражений, я утік з кімнати і з замку. Шторм навколо буяв з тою самою люттю. Раптом дикуще світло спалахнуло уздовж стежки, і я повернувся, щоб побачити, звідки іде такий блиск, бо за мною був тільки величезний дім з його тінями. Сяйво йшло від повного на заході криваво-червоного місяця, що тепер яскраво світив крізь оту, раніше ледь помітну щілину, про яку я казав попереду і яка тепер ішла яскравим зигзагом від замкового даху до землі. Я дивився на неї, коли щілина швидко почала роздаватися, налетів скажений вихор, весь круг місяця враз спалахнув перед моїми очима – мій мозок охляв, коли я побачив, як могутні стіни валяться різко – розлігся довгий, бентежний, галасливий крик, ніби голос тисячі вод, і глибоке болотяне озеро коло моїх ніг похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками “Дому Ашерів”.

Переклав з англійської МАЙК ЙОГАНСЕН

(2 votes, average: 4.50 out of 5)