Освоєння нових земель і географія повстанських рухів
Соціальні конфлікти особливо гострі в районах нового освоєння в Латинській Америці. “Рекордсмен” по напруженості територіальних конфліктів – Колумбія, в якій налічується кілька великих партизанських рухів, контролюючих десятки районів у сільській місцевості. На карті добре видно, що майже всі райони, охоплені партизанським рухом, розташовані по периферії освоєної території: у передгір’ях Анд, звернених до Амазонії, льянос (саванах) Оріноко, сельві Тихоокеанського узбережжя і в болотистій лісовій місцевості біля злиття річок Магдалена і Каука. У той же час самі густонаселені селянські райони, наприклад департамент Бояка в горах на північ від Боготи (столиці Колумбії), найбільш консервативні в політичному відношенні. Незважаючи на виняткову бідність, малоземелля (всі придатні для ведення сільського господарства землі в Бояка давно зайняті) селяни не тільки не повстають, але і голосують на виборах за Консервативну партію. Причина полягає в тому, що безземельні селяни відправляються на заробітки в міста або на нові землі, освоєння яких тільки починається. Поступово до земель, освоєних переселенцями, доходить “цивілізація”, а з нею і великі земельні власники. Виявляється, що у землі, зайнятої недавно селянами, є інші господарі. В результаті колоністи, вже налагодили вирощування та збут найвигіднішою і прибуткової культури – кокаїнового куща, піднімаються на збройну боротьбу і формують партизанські рухи. Цьому багато в чому сприяють фізико-географічні умови: у лісистій і пересіченій місцевості легко ховатися від урядових військ; над передгір’ями постійно висить шар хмар з Амазонії, що ускладнює розвідку з повітря. Партизанська війна в Колумбії розгорілася ще в кінці 1940-х рр., Коли був убитий кандидат в президенти країни від Ліберальної партії, який виступав за проведення радикальної земельної реформи. Безземельні селяни з центру стікалися на периферію сільськогосподарського освоєння, одночасно тут скуповували за безцінь землі латифундисти. Останні, маючи юридично оформлене право на ці землі, виганяли звідти колоністів. Слідом за просуванням кордону сільськогосподарського освоєння розповзалося партизанський рух. Наявність величезних масивів неосвоєних земель дозволяє прогнозувати подальше розповзання пожежі соціальних конфліктів по периферії країни і в майбутньому. Якби кумир сучасних партизан Че Гевара пов’язував практику політичної боротьби з соціально-економічною географією, він би не вибрав місцем для свого “революційного десанту” один з районів Болівії. Селяни там більше були схожі на жителів консервативної Бояки, ніж на колоністів Амазонії, і видали революціонера владі. До того ж в Болівії фактично не було настільки гострих соціально-політичних конфліктів, як в Колумбії, а значить, і не було об’єктивних передумов для розвитку повстанського руху.
Центр і периферія світового господарства: динаміка географічного положення. Географічне положення центральної області світу чи світового економічного центру змінювалося в ході історичного розвитку. У той час, коли власне світового господарства як загальних економічних зв’язків ще не існувало, у кожному регіоні існував свій локальний економічний центр.
У міру розвитку транспорту та формування світового економічного простору домінуюче становище у світовій економіці стали займати метрополії, експлуатували великі колонії. Економічні успіхи Західної Європи, перші почала сучасну індустріалізацію і колоніальний поділ світу, сприяли перетворенню регіону в глобальний економічний і політичний центр. З європейських країн координувався процес освоєння світового простору, контролювалися основні транспортні шляхи. Європа протягом декількох століть зберігала лідерство в нових технологіях, формах організації праці та світовому експорті. Розвиток промисловості відбувалося як вшир, за рахунок виникнення нових центрів в аграрних районах, так і вглиб, за рахунок зміни набору провідних галузей і їх реорганізації в старопромислових районах.
З XV в. світової економічний і фінансовий центр змінював своє положення в Європі: спочатку він знаходився в Генуї, потім – в Амстердамі. Пізніше лідерство перейшло до Антверпена (порту на берегах р. Шельда, в 90 км від Північного моря). Посилення Великобританії, перетворення її в “майстерню світу і володарку морів” передало пальму першості Лондону.
На початку XX в. конкуренцію Західній Європі склали США, у другій половині XX в. – Японія. На початку XX в. роль світового лідера перейшла до Нью-Йорку, потім у Тихоокеанський регіон (вісь Лос-Анджелес – Токіо). Моноцентрична система трансформувалася в поліцентричну, причому нові центри стали випереджати Європу, оскільки не були обтяжені застарілими основними фондами, сформованою системою розселення та іншими факторами інерції.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)