ОСТАННЯ СПОВІДЬ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

1596 року за Лубнами на Солониці

Живу – назад. Я – Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

Не прапор-раб, не прапор-порохня

Нам обпожежив душу, товариство.

Не встанемо, братове, із коня,

Доки не стане в полі нашім чисто.

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її…

Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду – і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як Стожари.

…Забіліли сніги мої чорні,

Засміялась душа молода:

Воріженьки стоять видзігорні,

Воріженьки стоять, як вода.

І солона моя Солониця

На погибель мені ще гряде,

Ще у міднім бику задимиться

Моє тіло, як сон, молоде,

Ще заплаче ночами Барбара

Над споляченим сином моїм,

І розірветься серце, як хмара,

Від даремних за мене молінь,-

Та і тоді не прокленем ми долю,

Не зречемось себе, поранених синів,

Коли й побачимо в кривавищі за волю,

Що наш народ вже тереном зацвів.

1966


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ОСТАННЯ СПОВІДЬ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ