Основні риси географії міграцій
Міжнародні міграції населення були характерні для більшості етапів розвитку людства і надали на саме цей розвиток неабиякий вплив, сприяючи адаптації людей до різних умов існування. Основні риси географії міжнародних міграцій з плином часу змінювалися.
У XIX в. головним осередком еміграції була Європа, з якої близько 30 млн осіб виїхали в США, Канаду, Австралію, Південну Америку, Південну Африку. Значними були також переселення з Китаю переважно в Південно-Східну Азію і з Індії в деякі райони Африки і Південної Америки. У першій половині XX в. (до Другої світової війни) колишні тенденції та напрямки міграцій в основному збереглися. Європа знову дала близько 30 млн мігрантів, які виїхали приблизно в ті ж заморські регіони. У роки Другої світової війни переважали примусові і вимушені міграції. А після неї географія міжнародних міграцій стала поступово змінюватися. Поряд з міжконтинентальними почали зростати і внутрішньоматерикові міграції. З’явилися абсолютно нові центри залучення і відтоку мігрантів, обумовлені головним чином економічними факторами.
Насамперед слід звернути увагу на те, що географічні зрушення в міжнародних міграціях відбуваються на тлі їх бурхливого кількісного зростання. Ще в 1965 р. загальна чисельність міжнародних мігрантів в світі склала 75 млн осіб, в 1975 р. вона збільшилася до 85 млн, в 1985 р. – до 105 млн, в 1990 р. – до 120 млн, а потім зросла ще більше. При цьому в 1990 р. на розвинені країни припадало 55 млн, а на що розвиваються – 65 млн всіх міжнародних мігрантів, а середньорічні темпи зростання чисельності мігрантів склали 2,5%.
Аналіз таблиці 61 показує, що позаконкурентних перше місце за загальною кількістю мігрантів займає зарубіжна Азія – самий багатонаселений регіон Землі. За часткою мігрантів у всьому населенні виділяється Австралія і Океанія – найменш населений регіон. Особливий інтерес представляють показники, що містяться в останній колонці таблиці, що дозволяють констатувати, що в ролі головних постачальників мігрантів в сучасному світі виступають зарубіжна Азія, Латинська Америка і Африка, а в ролі головних приймаючих районів – Північна Америка, зарубіжна Європа, Австралія і Океанія.
Нещодавно А. Е. і Н. А. Слука опублікували цікаві дані, за якими можна судити про співвідношення двох головних чинників динаміки населення – природного приросту і зовнішніх міграцій – в окремих регіонах світу протягом 1990-х рр.. Виявилося, що в Європі (включаючи Росію) саме міграції забезпечували 87% загального приросту населення, тоді як природний приріст – всього 13%. У Північній Америці аналогічне співвідношення становило 33:66, в Австралії та Океанії 17:83, а в Африці, Азії та Латинській Америці міграції, навпаки, приводили до спаду населення, яка компенсувалася природним приростом.
Від аналізу таблиці 61 логічно перейти до вивчення головних світових міграційних потоків. Картографування таких потоків, навіть схематичне, – непроста справа, тому подібні карти і картосхеми в науковій літературі досить рідкісні. Можна послатися на картосхему, наведену в енциклопедичному словнику “Народонаселення” (рис. 48). Насамперед, у общетіпологіческом плані вона дозволяє виділити наступні головні напрямки міжнародних (переважно трудових) міграцій:
Географічна картина світу Посібник для вузів Кн. I: Загальна характеристика світу. Глобальні проблеми людства
1) міграції із в економічно розвинені країни;
2) міграції в межах економічно розвинених країн;
3) міграції в межах країн, що розвиваються;
4) міграції з країн з перехідною економікою в економічно розвинені країни.
Міграції із в економічно розвинені країни були і залишаються переважаючими. До них відносяться в першу чергу трудові міграції з афро-азіатських країн до Західної Європи, з Латинської Америки та Південно-Східної Азії в США. Більш окремий приклад подібного роду – тяжіння робочої сили в ПАР з сусідніх країн. Прикладами міграцій між економічно розвиненими країнами можуть служити переміщення трудових ресурсів з країн Південної Європи до країн власне Західної Європи. До числа трудових міграцій в межах країн, що розвиваються відносяться потоки мігрантів з Північної та Східної Африки, з Південної, Південно-Східної та Східної Азії до країн Перської затоки. Менш значний центр тяжіння мігрантів сформувався і в Латинській Америці, де в якості країн тяжіння робочої сили (переважно сезонної) виступають Аргентина, Бразилія і Венесуела. Багато іноземних робітників трудиться також в нових індустріальних країнах Азії. Що ж до потоків мігрантів з країн Східної Європи та СНД на Захід, то вони оформилися тільки в 1990-х рр..
У підсумку можна стверджувати, що основними районами тяжіння мігрантів в сучасному світі є Західна Європа, Північна Америка, країни Перської затоки, Австралія, ПАР, нові індустріальні країни Азії, деякі латиноамериканські країни, а також Ізраїль. У ролі ж головних постачальників мігрантів виступають деякі країни Південної (Індія, Пакистан, Бангладеш), Південно-Східної (Індонезія, Філіппіни, Таїланд) і Південно-Західної (Іран) Азії, Північної та Тропічної Африки, Південної Європи, а також Мексика і деякі інші країни Латинської Америки.
Росія стала країною масових міжнародних міграцій тільки напередодні і після розпаду СРСР. Еміграція з Росії досягла максимуму в 1990 р., коли країну покинуло понад 700 тис. осіб. У 1991 і 1992 рр.. еміграція також перевищувала 600 тис., але пізніше знизилася до рівня 300-350 тис., потім 200 тис., а в 2005-2006 рр.. – 75-50 тис. чоловік. Приблизно 1/2 емігрантів направляється в інші країни СНД і країни Балтії і 1/2 – до країн Заходу. З тих, хто їде на Захід, більш 70% осідають в Німеччині, 4 – в Ізраїлі і 7% – у США. Демографи підрозділяють емігрантів з Росії на дві основні групи: 1) етнічних емігрантів (євреї, німці, греки, вірмени), які виїжджають на постійне проживання, і 2) трудових емігрантів, які залишають країну в пошуках прийнятної роботи на постійній чи тимчасовій основі. Причина зростання еміграції в обох випадках, а особливо в другому, пояснюється в першу чергу зміною соціально-економічних умов життя – кризою економіки, зниженням життєвого рівня, зростанням безробіття.
Приплив іммігрантів до Росії, що становив на початку 90-х рр.. XX в. приблизно 1 млн осіб на рік, потім знизився до 500 і далі до 200 тис. Практично всі іммігранти прибувають до Росії з інших країн СНД і країн Балтії, тобто, за висловом Б. С. Хорева, є “вторинними” мігрантами, з причин економічного, соціального, психологічного, національного характеру не адаптувався в регіонах колишнього Союзу і вимушеними повернутися до Росії. Відзначається також приплив до Росії тимчасової іноземної робочої сили в кількості приблизно 300 тис. осіб на рік. Основними її постачальниками на російський ринок праці виступають п’ять країн: Україна, Білорусія, Туреччина, Китай і КНДР. Але в цілому міграційний приплив населення лише частково заповнює його природне зменшення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)