“Основне “прокляте питання”: хто винен всьому тому?” (Іван Франко) – Іван Франко – Українська драматургія і театр 70-90-х років ХІХ століття
“Драма – моя давня пристрасть”,- зізнавався Іван Франко. У його доробку є п’єси психологічного і суспільного характеру (“Кам’яна душа”, “Послідній крейцер”, “Майстер Чирняк”), комедії (“Учитель”, “Рябина”), історична драма (“Три князі на один престол”, “Сон князя Святослава”), психологічна драма (“Украдене щастя”) та інші.
Визнання і славу драматургові принесла п’єса “Украдене щастя” (1893). Вона була написана на конкурс оригінальної української драми, оголошений Галицьким відділом краєвим. На цей конкурс 1891 року Франко подав у першій редакції п’єсу “Жандарм”. Журі конкурсу поставило Франкові умову переробити п’єсу відповідно до цензурних вимог. Автор доопрацював її під назвою “Украдене щастя”.
Мистецька скарбниця. Драма “Украдене щастя” вперше була поставлена у Львівському народному театрі товариства “Руська бесіда” 1893 року. У 1904 році п’єса знайшла сценічне втілення в театрі братів Тобілевичів. У ролі Миколи Задорожного виступив видатний драматург Іван Карпенко-Карий, жандарма – Микола Садовський, Анни – Любов Ліницька. У XX столітті драма Франка увійшла в І золотий фонд наших театрів, образ Миколи втілили Іван Мар’яненко, Амвросій Бучма, Богдан Ступка, Федір Стригун, Анни – Наталя Ужвій, Лариса Хоролець та інші. 1952 року на Київській кіностудії було створено фільм “Украдене щастя”. Чеський композитор Володимир Амброз написав оперу “Украдене щастя” за драмою Івана Франка. Вперше вона була поставлена 1925 року в місті Брно (Словаччина). Культурним надбанням стала постановка на сцені Львівського оперного театру в 1960 році опери Юрія Мейтуса “Украдене щастя” (лібрето Максима Рильсько – го). 1986 року режисер Юрій Ткаченко екранізував п’єсу Франка: Богдан Ступка зіграв роль Миколи, Неллі Савиченко – Анни, Григорій Гладій – Михайла.
Жанрова своєрідність. За жанром “Украдене щастя” – побутово-психологічна драма. Проте наявні елементи трагедії: конфлікт героїв з нездоланними зовнішніми обставинами, один із них гине. Це дало підставу франкознавцю Володимиру Працьовитому потрактувати жанр твору як трагедію. Деякі вчені ХХ століття відносили твір до соціально-психологічної драми, перебільшуючи її соціальну спрямованість, хоча, за словами Дмитра Павличка, силуваний шлюб – соціальна пружина цього драматичного дійства. Ідея твору – захист загальнолюдських цінностей, відкриття глибин людського духу
Простої жінки, осудження антигуманного світу з його соціальною нерівністю, нівелюванням духовності особи і ламанням її долі, апологія людини, її величі у змаганнях за щастя. Словом, більшою мірою увага митця зосереджується на етичних і психологічних проблемах. В основу сюжету драми Іван Франко поклав мотиви “Пісні про шандаря”, яку записала Михай – лина Рошкевич. Драматична доля героїв пісні збентежила письменника: у статті про жіночу недолю в народних піснях він проаналізував цей твір, зазначивши: “В новій одежі стара подія – насильний розрив зв’язку родинного. Жінка ломить шлюб церковний… Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває шандаря і сам гине ганьблячою смертю, – от і вся повість”.
Драматург написав оригінальний твір. Життєвий конфлікт, зіткнення різних інтересів дійових осіб, непереборні перешкоди до щастя закоханих, динамічний розвиток дії, майстерне змалювання психіки героїв, їх індивідуалізація, жива народна мова і пісні, що лейтмотивом проймають дію, трагічна розв’язка, – все це зумовило класичну завершеність драми. Події у творі Франка відбуваються 1870 року в підгірському селі Незваничі і завершуються смертю двох героїв. Вражає напружений, багатий душевний світ головних дійових осіб твору, наповнений, на думку Дмитра Павличка, “аристократичними” стражданнями, як світ героїв “Пані Боварі” Густава Флобера чи “Анни Кареніної” Льва Толстого.
Сюжетно-композиційна своєрідність драми “Украдене щастя”. П’єса складається з п’яти дій. Цілеспрямованою дією і глибиною розкриття характерів вона нагадує класичні п’єси, в яких кожна деталь творить загальну картину буття. З цією метою драматург вдається до промовистих образів природи. В експозиції, наприклад, дійові особи змальовуються на тлі снігової бурі, що символізує круговорот життя героїв, який затягує їх у своє коло і вийти з якого вони прагнуть, вперто шукаючи своє щастя. Такою промовистою деталлю є знаряддя вбивства, з яким увійшов до хати Задорожного жандарм у першій дії. У п’ятій – сокира в руках Миколи принесла смерть Михайлові. Новаторство драматурга полягає в тому, що він застосував ретроспективно-аналітичну композицію. Конфлікт трьох центральних персонажів – Анни, її чоловіка Миколи Задорожного і жандарма Михайла Гурмана – сягає передісторії, яка уже відбулася в минулому. Анна походить із багатої селянської родини. Вона покохала відважного Михайла Гурмана, сина бідної вдови. Після смерті батька її жадібні і жорстокі брати знущаються з сестри. Щоб не ділитися з нею батьковою спадщиною, вони, знаючи наполегливість Михайла, бояться його як майбутнього зятя, що відбере у них Аннину долю спадку, а тому шахрайством віддають Михайла до австрійського війська. Незабаром захланні брати підробили лист, запевнивши Анну, що Михайло загинув, і силоміць одружили сестру-красуню з бідняком Миколою Задорожним, який не претендував на посаг дівчини. Цими злочинами вони забрали в Анни щастя. Отож дія починається з переддня катастрофи, коли все вже готове до вибуху. Така композиція зумовлює концентричний сюжет драми, події в якій розвиваються у причинно-наслідкових зв’язках. Проте сюжет рухає не боротьба за майнову власність, тобто не соціальний, а морально-етичний конфлікт між головними героями драми. Конфлікт сягає внутрішнього світу людини, її багатих переживань, любові, в боротьбі за яку почуття героїв переростають у грізний акт – помсту за скривджену долю. Загальнолюдський вимір образного світу засвідчує не конфліктну сутність кохання, а показує ” приреченість людської радості, яка прагне свободи і в свободі себе виявляє, але ж і гине від надміру волі” (Дмитро Павличко).
Проблематика твору. На перший погляд, головна проблема драми Франка зосереджується навколо питання “Хто в кого вкрав щастя?”, вимагаючи відповіді, що спричинило нещастя персонажів. Безперечно, це антигуманність суспільства з його рекрутчиною, яка розлучила Анну і Михайла, маєткові статки і відносини, що породжують у людей хижацькі інстинкти, жадібність, зловживання. Носіями цих лих були брати Анни, спричинивши низку нещасть і страждань героїні. Проте Іван Франко розглядав ширше суть явищ, порушивши низку проблем: чи можливе щастя людини в умовах дії законів антигу – манного суспільства, чи заслуговують на визнання етичні принципи, за якими топчеться краса людини, її право на кохання і щастя. У п’єсі автор порушив актуальні етико-моральні та духовні проблеми часу, зосереджуючи увагу глядача навколо питань взаємодії індивідуальної свободи особи і патріархальної моралі, влади людини над людиною, чоловіка над жінкою, права і обов’язку, недотримання присяги і зради честі і людської гідності, загалом долі жінки в антигуманному суспільстві. Драматург не приймає приниження людської гідності, знеособленості особи, втрату нею духовних і родинних цінностей, зла, коли зведені брати присвоюють обманом не тільки батьківську спадщину Анни, а й позбавляють її права на щастя. Проблематика Франкового твору охоплює філософсько-етичні проблеми часу, духовні виміри буття людини – любові й ненависті, життя і смерті.
Художня своєрідність образів. Концепція образу Анни в “Украденому щасті” Франка була новою в українській драматургії. Жінці притаманні справжність людських переживань, духовний бунт проти лицемірства, несвободи, прагнення щастя, сила волі. Її образ забарвлений співчуттям, гуманістичним пафосом, що утверджує право кожної людини бути вільною. Моделюючи образ героїні, Іван Франко відмовився від зовнішнього драматизму і зосередився на розкритті характеру двадцятип’ятилітньої Анни. Він показав гаряче і щиро люблячу жінку, “безмірно сильну характером і силою чуття” (Іван Франко). Драматург розкрив поетичність її душі, внутрішню цільність натури, яка “одверто і сміливо з викликом суспільству ламає” закостенілі норми. Психологічний малюнок образу Анни вражає глядача: душевні таємниці незримо присутні в її розмовах, спогадах, мовленні, вчинках, які висвітлюють характер глибоко та правдиво. До одруження вона була веселою, випромінювала щиру любов до Михайла. Щастя з коханим було мрією Анни і допомагало вижити попри всі негаразди і прикрощі, завдані зведеними братами. За роки подружнього життя з Миколою вона стала мовчазною, почуваючись нещасною і тамуючи біль у глибині душі. Образ Анни – один із класичних взірців художньої майстерності у моделюванні драматичного характеру. У перших діях жінка дотримується родинних селянських традицій, оберігає сімейну честь, постає дбайливою дружиною. Вона немов змирилася зі своєю долею. І ось вона дізнається, що Михайло живий. Брати “одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього!”, – каже вона, усвідомлюючи, що стала жертвою примусового одруження.
З появою жандарма Михайла Гурмана життя Анни змінюється, адже в її душі палало кохання до нього. Молодиця усвідомлює своє становище заміжньої жінки, яка присягла законному чоловікові Миколі. Проте внутрішня боротьба Анни між обов’язком і почуттями завершується перевагою сили кохання. Світовідчуття героїні визначає кордоцентризм: вона живе за покликом серця, усвідомлюючи себе як особистість, вибудовуючи свою ієрархію вартостей у житті. Тому не прагне пристосуватися до патріархальних правил життя, жадаючи повноцінного людського буття. Пристрасна натура, вона перебуває в полоні могутнього любовного почуття, свідомо бореться за повернення украденого щастя, а тому не зважає на пересуди сусідів і думку громади. Жінка мужньо заявляє чоловікові, що пориває з ним назавжди. Образ Анни зображується в розвитку. П’ять актів дії відповідають п’ятьом етапам складного розвитку характеру героїні. Вона намагається повернути щастя, якого зазнала дівчиною і яке несподівано зникає зі смертю коханого. З великим болем у серці вона звертається до милого після звістки про його смерть: “Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе в світі значу?” У цих словах звучить гірке безталання, яке випало на долю Анни.
У річищі поетики реалізму змальовано образ Миколи Задорожного, наймита, селянина-бідняка. Вражає його терпеливість перед тими, хто його визискував і принижував, смиренність перед випробуваннями долі. Він довгими роками змушений за кривавий крейцар цілісінький день працювати навіть у негоду. Працелюбство допомогло йому стягнутися на маленьке господарство. Селянин вірить у свої руки, волю і зусилля. У цьому двобої з тяжкими випробуваннями долі формувалася його етична і духовна сила, народний характер трудівника. З глибоким драматизмом і психологічно правдиво змальовується його образ.
Микола не розумів, що став мимовільним співучасником викрадення щастя в Анни, сподіваючись, що його одруження з дівчиною принесе йому радість і затишок. Незабаром Задорожний переконався, що молода красуня Анна не кохає його. Миколу переслідують випробування: тяжкі звинувачення у смерті родини корчмаря, в’язниця, невірність дружини. Народні високоморальні поняття родинної честі спонукають його приховувати від односельчан драму його родини, мовчки зносячи приниження жандарма, тамуючи гнів і усвідомлюючи своє безсилля запобігти лихові. Йому боляче від того, що щастя втікає від нього, він не знає способу, як зберегти сім’ю і своє примарне щастя. Повернувшись з тюрми, шляхетний Микола, хоч і знає про стосунки Анни з Гурманом, навіть словом не натякає на це. Наймитське життя зробило його покірним долі. Плачучи, він вмовляє Анну жити з ним далі, проте дружина категорично відмовляється. Відтак Микола втратив омріяний ідеал родинної злагоди з Анною, яку палко кохав. З горя він починає марнувати в шинку майно, яке так тяжко здобував. У п’ятій дії драматург художньо переконливо демонструє вміння сягати таємниць людської душі. Від сцени частування сусідів у хаті Миколи до кульмінаційної вершини у розвитку дії – вбивства жандарма – зростає психологічне напруження, як у трагедіях Вільяма Шекспіра. Письменник майстерно вибудував логіку характеру Миколи – від терпеливості, несміливості до протесту проти кривдника. В образі Миколи підкреслюється протестуюче начало в характері народу проти своїх гнобителів. Непоказний собою (“невеличкого росту, похилий, рухи повільні” – символ слабкості й покірливості долі), Задо – рожний здійснює сувору розправу над супротивником – всесильним жандармом. Образ Миколи багатозначний, несе в собі духовні моральні засади розрізнення добра і зла, символізує глибоко приховану енергію народу.
Драматичною є доля сина бідної вдови Михайла Гурмана. Він був працелюбним, чесним і волелюбним. Високий, красивий, мужній і вольовий парубок покохав сироту Анну, мріяв одружитися з нею. Проте його щастя вкрали Аннині брати: порушуючи закон, вони з війтом відправили його до війська, а наречену ошукали і віддали за іншого. Військова служба і жандармерія негативно вплинули на характер Михайла, який відчув свою владу над людьми, спекулюючи своїм статусом. Він став гордим, егоїстичним, черствим і жорстоким. Образ жандарма – це образ героя-лиходія, що рухає драматичну дію та водночас фатум, що по-своєму карає Анну, Миколу і себе. Світлим променем у його душі залишилось кохання до Анни: “Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя”, – виказує свою образу Миколі. Намагаючись повернути втрачене щастя, він іде напролом тим, хто розлучив його з коханою, віроломно руйнуючи сім’ю Задорожних. Використовуючи формальні підстави, жандарм звинувачує Миколу в убивстві родини корчмаря та заарештовує, погрожує йому другим ув’язненням. Михайло примушує Анну зізнатися, що вона й досі його кохає, погрожує помститись родині. Він нехтує загальнолюдськими морально-етичними законами. Франко розкриває внутрішні суперечності Гурмана, психологічно тонко вмотивовує його вчинки та драматизм долі, а по суті, безвихідне становище. На запитання Анни: “Що буде з нами?”, – він відповідає: “Жий та дихай, доки живеш!.. Будемо жити, доки можна!”
На думку Дмитра Павличка, Михайло своєю примітивною, грубою, впертою безоглядністю висловлює філософію опришка, який “бере від життя й негайно, бо те життя може обірватися будь-якої хвилини”. У фіналі смертельно поранений Гурман виявляє милосердя і людяність, рятуючи Анну та Миколу від в’язниці, говорячи війтові, що сам заподіяв собі смерть. Гурман мріяв знайти своє щастя з коханою дружиною, але сувора логіка життя розсудила по-своєму.
Персонажі “Украденого щастя” самі безталанні і діють мстиво й жорстоко. Попри світле начало в душі, вони перебувають у фатальному колі, поза своєю волею чинять зло, завдаючи страждань коханим людям. Драматург протестує проти їхньої жорстокості й вседозволеності, не виправдовує їхніх вчинків, адже кожен із знедолених не чує страждань іншого. У своїх естетичних вимірах долі персонажів Іван Франко спирався на традиції античної трагедії, її гуманістичний пафос. Допомагає розкрити ідейний зміст п’єси девіз, який написав драматург, подаючи її на конкурс: “Ти сліпий на очі, на вуха і розум”, – цитата з “Царя Едіпа” Софокла. Це своєрідний епіграф до твору Івана Франка. Він спрямовує увагу глядача до екзистенціального розуміння історії трьох головних персонажів драми, яких, як і в античному творі, переслідує фатум. Анна, розлучена з коханим і видана силоміць заміж за нелюба, Михайло, насильно роз’єднаний з коханою і забраний у солдати, Микола, який любить дружину без взаємності, опиняються у межовій ситуації вибору. Кожен обкрадений долею й у своєму прагненні будь-якою метою здобути щастя уподібнюється сліпому Едіпу, доля над яким насміялася. Філософський загальнолюдський вимір долі людини завжди бентежить читача, тому драма Франка своїм людинознавчим пафасом знаходить відгук у серцях сучасних читачів і глядачів, з успіхом іде на сценах багатьох театрів світу.
Значення творчості. Іван Франко увійшов в історію літератури як виразник духовної величі свого народу, органічно поєднавши у творчості національне із загальнолюдським. Наших сучасників захоплює титанічна і животворяща спадщина письменника, що відлунює життєдайною і державотворчою енергією. Читачів дивує мистецька та наукова універсальність діяльності письменника, філософічність його творів, багатство ідей та образів, втілених у досконалій художній формі. Нові горизонти образного світу та почуттів ліричного героя знайшли своє втілення у жанрово розмаїтій поезії. Під пером майстра розквітають сонети, гімни, пісні, веснянки, посвяти, вірші-епістоли, епіграми, послання, афоризми, притчі, елегії, балади, медитації, памфлети тощо. Українську лірику він збагатив актуальною тематикою, образами, способами віршування. Новаторством позначена його громадянська, інтимна, пейзажна, урбаністична, сатирична, філософська лірика, що увійшла в духовну скарбницю народів світу.
Франко був майстром прозового слова. Продовжуючи традиції своїх попередників, він збагатив українську та світову літератури художніми типажами, яскравими картинами життя представників різних національностей, що жили в Західній Україні, виявивши гуманізм і співчуття до знедолених. У художніх шуканнях прозаїк органічно поєднав стильову палітру романтизму, реалізму і натуралізму. Як романтик, Іван Франко поетизував волелюбні натури, духовну силу простих людей, їх неповторність. Як реаліст, він змальовував типові характери, що діють у типових обставинах, але відкинув уявлення про “вічність” антигуманного світу, доводячи, що суспільство можна побудувати на законах справедливості, рівності й братерства. Як натураліст, він змалював нові явища: працю нафтовика, підприємця, поденниці, наймита, зростання індустрії, спираючись на науковий аналіз спадковості й темпераменту особи. Відтак Іван Франко збагатив мистецтво моделювання світу й людини.
Окрім традиційного зображення зовнішніх обставин життя, митець вдавався до відтворення внутрішнього світу людини, її психіки, етичних запитів. Через вчинки, прагнення, ідеали персонажів поглиблювалася критика антилюдяного суспільства, його моральних принципів та норм. З цією метою Франко поглибив розкриття психології людини, утверджував принцип реалізму – показ “діалектики душі”, відтворюючи думки героя, зміни настрою, переживань, застосовуючи підтекст, внутрішні монологи. Повістяр змалював образ позитивного героя з середовища робітників, інтелігента, який захищає інтереси народу, творчу людину, що прагне служити народові.
Вражає жанрове розмаїття творчості письменника, що виявилось у драматургії, публіцистиці, літературно-критичній діяльності, наукових працях з різних галузей знань. Універсальність, енциклопедичність, філософізм Івана Франка відзначали сучасники, ще за життя письменник був знаний у багатьох країнах світу, адже його твори перекладалися слов’янськими та іншими мовами. Його твори – неоціненний духовний скарб нашого народу. Вони нагадують славетну 9 симфонію Бетховена з величним, сповненим оптимізму і людяності Гімном радості, який утверджує добро, красу і безсмертя людського духу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)