Османська імперія: історія

В умовах панував тоді хаосу піднявся рід Османів. У 1299 році його глава Осман Бей об’єднав і очолив все турецькі Бейлик Анатолії, зумівши створити в короткі терміни єдине турецька держава. Його спадкоємці в 1353 завоювали Фракію (європейська частина сучасної Туреччини), тим самим зміцнивши на Балканах. У 1361 році був захоплений Адріанополь (тур. Едірне), який слідом за бурси став новою столицею Османов (до 1453 року).

Правління султана Баязида I був ознаменований двома великими військовими битвами з протилежним результатом. У 1396 році в битві при Нікополі Баязид розгромив стотисячне військо хрестоносців, підтвердивши домагання турків на панування в регіоні, а в 1402 році в битві під Анкарою зазнав нищівної поразки від вторгся в Анатолію Тимура (Тамерлана). З полоном Баязида настав період тимчасового занепаду, який висловився в народні повстання і міжусобних війнах.

Кілька років кровопролитних воєн призвели до того, що в кінцевому підсумку влада перейшла до сина Баязида I Мехмеду I, який передав її Мураду II. Тільки в період владарювання його сина – Мехмеда II – вдалося вирішити головну історичну задачу – захопити Константинополь (29 травня 1453 роки) і тим самим покласти край існуванню Візантійської імперії. В аннали Мехмед II увійшов під іменем “Фатіх” – Завойовник.

Його син Баязид II зайняв трон в 1481 році. В період його правління було здійснено ряд вдалих походів проти Персії, Єгипту, Угорщини та Венеції. За правління Селіма I були приєднані Північний Ірак, Курдистан і Сирія на схід від Євфрату. До 1517 році Селім I захопив Палестину і Єгипет. У 1520 році правитель помер, проте навіть за ті 8 років, що він перебував на престолі, він подвоїв розміри своєї імперії, і тому по праву вважається одним з найсильніших мусульманських правителів за всю історію.

Часом культурного і духовного і політичного розквіту Туреччини стало правління Сулеймана I Пишного. При ньому були заново кодифіковані закони, а досягнення в галузі архітектури та культури можна побачити і в наші дні. Завдяки продуманій політиці, Сулейману вдалося створити ефективний державний апарат, в тому числі і на рівні санджаків.

При цьому Сулейман I проводив активну зовнішню політику. До середини XVI століття кордону Османської імперії на півночі сягали до Криму, на півдні – до Ємену і Судану, на сході – до внутрішніх районів Ірану і Каспійського моря, на північному заході – до Відня.

Період стабільності змінився наростаючою напруженістю біля кордонів країни. У 1684 році була створена антитурецька “Священна ліга”, до складу якої входили Австрія, Польща, Венеція, Росія. За підсумками Карловіцкого конгресу (1698-1699 років) Туреччина, вперше визнала свою поразку, позбулася частини територій в Європі.

Крім того, претензії Росії на доступ до проток Босфор і Дарданелли, а також її бажання виступати в ролі покровительки православних народів на Балканах з’явилися приводом для численних російсько-турецьких воєн, також супроводжувалися значними територіальними втратами Туреччини.

У XIX століття “східне питання” (пов’язаний з розподілом сфер впливу європейських країн на територіях, що перебували під контролем Османської імперії) став особливо актуальним.

Погіршення зовнішньополітичного становища було обумовлено кризою феодального держави, для подолання якого владою періодично здійснювалися програми реформ (віхами реформаторських процесів стали ліквідація в 1826 році гвардії яничар, підривала авторитет султана як одноосібного правителя, і розпочата в 1839 році політика так званого Танзімата), які не зуміли, однак, досягти поставлених цілей соціально-економічної модернізації і запобігти різкому зростанню впливу держав Західної Європи на політику Туреччини. Невдача реформ “згори” викликала до життя альтернативу у вигляді модернізації за планом елітарних політичних угруповань.

Створене в 1865 році таємне товариство “Нові османи”, домагався прийняття конституції і проведення парламентських виборів, 30 травня 1876 року вчинила державний переворот. За підтримки великого візира Мидхат-паші був повалений султан Абдул-Азіз. Розроблений проект конституції був затверджений новим султаном Абдул-Хамідом II 23 грудня 1876 року, проте незабаром більшість “нових османів” піддалося репресіям з боку султана, і вже в лютому 1878 року конституційно обраний парламент був розпущений. У Туреччині була відновлена ​​абсолютна влада султана.

На зміну “Новим османам” прийшла опозиційна організація “младотурків” і створений ними комітет “Єднання і прогрес”. У 1908 році младотурки домоглися від султана повторного введення в дію конституції. Прийшовши до влади в результаті революції 1908 року. Комітет поступово перетворювався в диктаторську силу, що ускладнювався ураженнями в Тріполітанского війні (1911-1912 роки) та Балканських війнах (1912-1913 роки.)

Участь у Першій світовій війні (1914-1918 роки) на стороні Німеччини призвело до падіння імперії. У свою чергу, підписання Мудросского перемир’я (30 жовтня 1918 року) дозволило військам Антанти окупувати території Османської імперії і приступити до її розділу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Османська імперія: історія