Організація наркологічної служби Російській Федерації

Важливо підкреслити, що прийняті в СРСР партійні та урядові постанови, спрямовані на боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом, були, по суті, основою формування та вдосконалення наркологічної служби, її подальшої диференціації. Так, на підставі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про посилення боротьби з пияцтвом і наведенні порядку в торгівлі міцними спиртними напоями” був виданий наказ МОЗ СРСР від 31 грудня 1958 “Про заходи з профілактики та лікування алкоголізму”. Згідно з цим наказом, при психоневрологічних диспансерах, медико-санітарних частинах та поліклініках створювалися наркологічні кабінети. Питання вивчення алкоголізму стали включатися в плани досліджень наукових установ і кафедр медичних вузів.
Наказом МОЗ СРСР № 131 від 5 лютого 1976 затверджується “Положення про наркологічному диспансері”. З цього моменту наркологічна служба організаційно виділяється і стає самостійною. У структурі наркологічного диспансеру утворюються як амбулаторні підрозділи (дільничні наркологічні кабінети, наркологічні кабінети та фельдшерські наркологічні пункти на промислових підприємствах), так і стаціонарні, в тому числі відділення на промислових підприємствах, денні стаціонари, нічні профілакторії. Створюються також спеціалізовані підліткові кабінети та експертизи алкогольного сп’яніння. Питання організації наркологічної служби в країні детально викладені у спеціальних монографіях [14, 39].
В даний час організаційною основою наркологічної служби є наркологічний диспансер, утворений в системі лікувально-профілактичної допомоги на підставі наказу МОЗ СРСР № 131 від 5 лютого 1976 Це основна ланка наркологічної допомоги населенню, в основу його діяльності закладений територіальний принцип. Диспансер також організовує свої відділення, кабінети і на території інших лікувальних установ (у поліклініках, в медсанчастинах і т. Д.). Основні завдання та напрямки діяльності диспансеру наступні: виявлення та облік хворих на алкоголізм і наркоманії, проведення лікувально-профілактичних заходів, диспансерне спостереження.
На початку 1980-х рр. широке поширення набуло лікування хворих на алкоголізм в наркологічних відділеннях при промислових підприємствах. Організація відділень на промислових підприємствах з лікувально-трудовим режимом передбачалася на підставі положення, затвердженого Міністерством охорони здоров’я СРСР від 17 червня 1975 При наявності активної позиції медичних працівників, зацікавленості адміністрації підприємств, створенні необхідних умов для лікування хворих на алкоголізм в умовах наркологічних відділень при промислових підприємствах відзначалася досить висока ефективність даної форми надання медичної допомоги особам працездатного віку. Немаловажним моментом було також те, що створення наркологічних відділень при великих промислових підприємствах дозволяло не тільки проводити лікування, а й здійснювати медико-соціальну реабілітацію страждають алкоголізмом в умовах виробництва [4, 43, 73, 182].
Проте в основі діяльності промислової наркології все-таки були закладені методи примусу хворих алкоголізмом до проведення лікувально-оздоровчих заходів і до диспансерному спостереженню.
Примусове лікування і трудове перевиховання хворих на хронічний алкоголізм здійснювалося і в установах системи МВС СРСР, зокрема в лікувально-трудових профілакторіях (ЛТП). У лікувально-трудові профілакторії прямували особи, систематично зловживають спиртними напоями, які ухиляються від добровільного лікування або продовжують пиячити після лікування, порушують трудову дисципліну, громадський порядок, незважаючи на вжиті заходи громадського або адміністративного впливу. Напрямок в ЛТП здійснювалося за постановою народного суду на термін від 1 року до 2 років. Примусове лікування офіційно не було позбавленням волі, але все ж період перебування в ЛТП більшість хворих розцінювало як “перебування в колонії”. Тривале роз’єднання з сім’ями і близькими, ізоляція від суспільства, правові та матеріально-побутові обмеження нерідко служили для хворих на алкоголізм, що знаходяться в ЛТП, причиною порушення режиму. Крім того, спеціальний режим утримання і примусове лікування часто викликали у них опозиційне і песимістичне ставлення до проведених лікувальним заходам. Зазначені фактори, незважаючи на великий обсяг противоалкогольной терапії, психотерапевтичної та виховної роботи, вимушене утримання від прийому спиртних напоїв, значно знижували ефективність примусового лікування: 23,0% хворих, які пройшли курс лікування в ЛТП, надходили повторно. Слід також зазначити, що, за рідкісним винятком, у процесі примусового лікування хворих на хронічний алкоголізм практично не використовувався метод соціальної реабілітації [128].
Положення про денний стаціонар для хворих на алкоголізм затверджено наказом МОЗ СРСР № 1 270 від 12 грудня 1980 Робота лікарського наркологічного кабінету будується на підставі Положення про наркологічному кабінеті (затверджено Міністерством охорони здоров’я СРСР 19 березня 1976). Дільничний психіатр-нарколог є ключовою фігурою наркологічної служби, він організовує наркологічну допомогу населенню своєї ділянки. Обсяг і характер його діяльності представлені в Положенні про лікаря – дільничному психіатр-нарколог (затверджено Міністерством охорони здоров’я СРСР 19 березня 1976). Діяльність фельдшера-нарколога на промисловому, будівельному, автотранспортному, сільськогосподарському підприємстві регламентувалася Положенням про фельдшера-нарколог – помічника лікаря психіатра-нарколога (затверджено Міністерством охорони здоров’я СРСР 22 червня 1976). Програма лікувальної допомоги хворим визначалася наказом МОЗ СРСР № 291 від 23 березня 1976 Посада головного нарколога території була введена відповідно до Положення про головного позаштатного нарколог республіки, краю, області, району, міста (затверджено Міністерством охорони здоров’я СРСР 20 березня 1978). На додаток до раніше прийнятими документами в 1980 р введено в дію Положення про відділення і палатах для лікування хворих наркоманії і токсикоманії (затверджено Міністерством охорони здоров’я СРСР 1 серпня 1980).
Важливим доповненням до “Положення про наркологічному диспансері” з’явився наказ МОЗ СРСР № 1078 від 14 серпня 1985 і наказ № 1177 від 3 листопада 1987 У відповідності з цими документами у великих містах з населенням 800 тис. – 1 млн осіб були організовані міжрайонні диспансери, визначено статус міських, обласних, крайових і республіканських диспансерів з оргметодвідділі. Посада дільничного психіатра-нарколога стала визначатися з розрахунку 1 лікар на 850 хворих, які перебувають на обліку. Посада фельдшера-нарколога визначалася з розрахунку 1 фельдшер на 5 тис. Працюючих у промисловості, будівництві, на транспорті, в сільському господарстві. Була введена посада лікаря з профілактики наркоманії і токсикоманії (1 посада на 500 осіб, які перебувають на обліку). Ліжковий фонд формувався відповідно до наказу МОЗ № 850 від 25 червня 1985 У 1988 р були скорочені і більше конкретизовані терміни диспансерного спостереження та обліку. Вони склали для хворих на алкоголізм у разі ремісії – 3 роки, для хворих наркоманіями – 5 років, для хворих, які перебувають на профілактичному обліку, у разі відмови від вживання алкоголю або наркотичних речовин, – 1 рік.
Після прийняття в 1985 р згаданих вище партійних і урядових постанов структура наркологічної служби продовжувала удосконалюватися. Так, число наркологічних диспансерів в 1988 р збільшилася на 31 установа і досягло 540, що в 3,5 рази більше, ніж в січні 1985 р Більше половини з них (297 установ) – це міжрайонні диспансери. Число підліткових наркологічних кабінетів збільшилася до 208 (в 1966 р – 134). Загальна кількість наркологічних ліжок зросла з 130 693 в 1987 р до 131 346 в 1988 р [57, 58].
На початку 1990-х рр. була запропонована нова концепція організації наркологічної допомоги. Основними її принципами були: добровільність звернення до лікаря; зрівняння прав хворих на алкоголізм з правами інших хворих; спрямованість наркологічного обліку на медичні завдання, а не на обмеження прав хворих; захист прав лікаря-нарколога, максимальне обмеження його діяльності границями медичної компетенції; поєднання загальнодоступною безоплатній та платній наркологічної допомоги [67, 68].
Грунтуючись на деонтологічних принципах, ряд авторів пропонує наступну концепцію подолання алкоголізму: гуманізація відносин до наркологічного хворому; відмова від директивних (репресивних) методів впливу на хворих; підвищення гарантій анонімності лікування та соціальної захищеності; самоврядування в колективах наркологічних хворих; розширення вибору хворими методів лікування; заміна директивних взаємин лікаря і хворого на партнерські; впровадження нових економічних і соціальних механізмів лікувально-профілактичної роботи [169, 170]
В даний час наркологічна служба звільняється від тиску жорсткої ідеологічної і державної регламентації. З’являються нові концепції та підходи до організації лікування, критично переоцінюється досвід минулого [6, 120, 138, 139].
Пріоритетними напрямками розвитку наркологічної служби на даному етапі є наступні: переважний розвиток амбулаторної допомоги (стаціонарні відділення повинні орієнтуватися в основному на детоксикацію протягом 2-3 тижнів); організація заміських реабілітаційних відділень для проживання в них хворих протягом 2-3 років; залучення в наркологічні установи необхідного числа психологів і фахівців з соціальної роботи з вищою освітою; розвиток реабілітаційних клубів; організація лікувально-виробничих цехів при наркологічних відділеннях; спільна робота з церквою в організації боротьби з пияцтвом; розширення платних анонімних послуг населенню [75].
Перспективна форма надання медичної допомоги наркологічним хворим – лікування в анонімних кабінетах. Цей напрямок одержав розвиток на початку 1980-х рр. Мережа кабінетів була відкрита в госпрозрахункових поліклініках, в наркологічних диспансерах, на промислових підприємствах. У період впровадження нового господарського механізму та медичного страхування стали надаватися додаткові платні послуги у психіатричної та наркологічної практиці. Дані літератури свідчать про те, що анонімне лікування відіграє важливу роль у залученні до позбавлення від алкогольної залежності осіб молодого віку, соціально значущих осіб з категорії інженерно-технічних і творчих працівників, лікарів, вчителів [4, 33, 48, 83].
Підводячи підсумки, слід підкреслити, що мільйони представників працездатного населення, в тому числі молодь, страждають різними наркологічними захворюваннями. Відповідно, перед наркологічної службою стоять великі, відповідальні практичні завдання, для вирішення яких необхідно використовувати позитивний досвід минулого і шукати підходи до раціоналізації структури наркологічної служби та вдосконалення її діяльності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Організація наркологічної служби Російській Федерації