Орбітальні станції “Салют”, “Космос”, “Світ”, “МКС”

Про те, що коли-небудь людству знадобляться орбітальні станції, прогресивні вчені і винахідники замислювалися задовго до того, як в космос була запущена перша ракета. У Росії схеми подібних конструкцій малювали Ціолковський і Цандер; із зарубіжних інженерів, размышлявших на цю тему, можна назвати Обера і Хомана. У всіх випадках проекти були набагато масштабніше і грандіозніше, ніж виходило в дійсності. Головна причина такого розходження полягає в тому, що вчені, розробляючи схеми цілих космічних міст з просторими каютами, оранжереями і спортзалами, не думали про вартість цих споруд і технічних обмеження, які можуть виникнути в процесі їх створення.

Схема м’якої посадки автоматичної станції “Луна-9”. Коли штир стосується поверхні Місяця, вистрілює спускаемая капсула. Вона займає робоче положення і розгортає системи спостереження

Конструктори-теоретики бачили орбітальні станції перевалочними пунктами, звідки ракета, отримавши дозаправку і техобслуговування, летить далі, до далеких планет і зірок. Можливо, колись так і буде, але поки все набагато скромніше. Тим не менш орбітальні станції грають сьогодні величезну роль в освоєнні космосу, вивченні Землі, Місяця і найближчих планет і вирішенні безлічі інших наукових і технічних завдань.

Багатофункціональні комплекси, що обертаються навколо нашої планети, – це по суті ті ж штучні супутники, але з набагато більш складною структурою. Інша їхня відмінність – присутність космонавтів. Станція знаходиться на орбіті тривалий час, як правило, кілька років. За цей час екіпаж на її борту може змінитися кілька разів. Людей на борт комплексу доставляють транспортні кораблі, так само як запаси палива, харчування, обладнання і т. п.

Після того як станція виведена на орбіту, її рух і положення необхідно постійно відслідковувати і коректувати, інакше вона може збитися з курсу. За це несе відповідальність цілий комплекс технічних систем. Інші системи обслуговують процес стикування з транспортними кораблями і додатковими модулями, треті забезпечують нормальну життєдіяльність екіпажу, четверті займаються енергетичним забезпеченням і т. д.

Орбітальна станція – це складний багаторівневий комплекс, що вимагає безперервної злагодженої роботи наземних служб і пристроїв, що знаходяться в космосі.

Над першими проектами орбітальних станцій СРСР і США почали працювати одночасно, ще в 1950-ті роки, коли велася підготовка до запуску супутників і космонавтів на орбіту Розглядалися два варіанти технічних рішень: доставка на орбіту ракетою станції цілком і збірка апарату на місці, з окремих частин, доставлених кількома космічними кораблями. Для радянської станції “Салют”, над проектом якої одночасно працювали два конструкторських бюро Сергія Корольова і Володимира Челомея, був обраний перший варіант.

Для доставки використовувалася ракета-носій важкого класу “Протон”, дуже потужний апарат, модифікації якого застосовуються для виведення на орбіту вузлів космічних станцій до сьогоднішнього дня. У середині 1960-х рр. ракета була практично готова, а з розробкою основних відсіків майбутньої орбітальної станції виникли деякі проблеми. Тоді було прийнято рішення для економії коштів і часу (не треба забувати про змаганні з США) використовувати готові частини корабля “Союз”. Так на світ з’явилося перше покоління радянських орбітальних станцій “Салют”.

“Салют” складався з побутового відсіку, пристосованого для життя космонавтів, агрегатного відсіку, де знаходилося обладнання, і перехідної частини, заканчивавшейся стикувальним вузлом. До цього сайту повинні були пристыковываться прилітають транспортні кораблі. Станція була доставлена на орбіту “Протоном-К” 19 квітня 1971 р.

Перша спроба стикування і перехід космонавтів на станцію відбулася через кілька днів. Екіпаж корабля “Союз-10” здійснив зближення, стикування, але створити герметичний перехід не вийшло з-за технічних проблем. Трохи більше п’яти годин тривав політ в зчепленні, після чого “Союз-10” відстикувався і повернувся на Землю. Друга стиковка, 6 червня 1971-го пройшла успішно, космонавти, які прилетіли на “Союз-11”, перейшли на орбітальну станцію і пробули там 22 дні. На жаль, політ для екіпажу закінчився трагічно. Під час спуску на Землю корабель розгерметизувався, і всі космонавти загинули. Станція залишалася на орбіті 175 днів, після чого під управлінням із Землі увійшла в щільні шари атмосфери і згоріла.

Американці запустили свою першу і єдину орбітальну станцію “Скайлеб” в травні 1973 р., вона пробула на орбіті шість років. Так само як і радянські конструктори, інженери NASA взяли за основу станції готове рішення – ракету “Сатурн-1 Б” і доповнили її новими відсіками і стикувальними вузлами.

Такі радянські орбітальні станції, від “Салют-2” до “Салют-5”, також відносяться до першого покоління. Вони взяли кілька експедицій космонавтів і проіснували до 1977 р. Їм на зміну прийшло друге покоління “Салютів”, з двома стикувальними вузлами замість одного. Тепер станція могла приймати одночасно два космічних корабля, це збільшувало обсяг доставляються вантажів і проведених робіт. Але все ж таки були значні обмеження. Наприклад, для живлення двох космонавтів протягом року потрібно близько 10 тонн додаткового вантажу, а “Салют” другого покоління мав невеликі вантажні відсіки, які не могли вмістити такий обсяг. Крім того, для функціонування станції постійно потрібно паливо, для проведення наукових досліджень – обладнання і т. д. Тому доводилося постійно доставляти вантажі на станцію спеціальними кораблями. Щоб знизити витрати, інженери постійно шукали нові технічні рішення.

Нарешті, в 1986 р. на земну орбіту був виведений багатофункціональний дослідний комплекс третього покоління “Світ”. Спочатку в космосі опинився перший модуль станції, пізніше за допомогою інших ракет були доставлені інші її частини. Модульна структура дозволяла збільшити розмір і обсяг станції, знімалися багато обмеження, які заважали в минулому вести повноцінну науково-дослідну роботу. “Світ” був схожий на ті “космічні міста”, про яких мріяв ще Ціолковський. Тут було все необхідне для життя і роботи космонавтів протягом декількох місяців і навіть років.

Структура станції “Мир” не була стабільною, вона змінювалася і перебудовувалася. Приміром, у 1988-1989 роках вона складалася з таких частин: базовий блок, стыковочно-технологічний блок “Кристал”, побутової модуль, три наукових модуля – “Природа”, “Квант-1”, “Спектр”, стикувальний блок, що приймає американські кораблі. Проект спочатку планувався як міжнародний, але ця програма здійснилася не відразу, а лише в 1990-ті рр. На станції “Мир” жили і працювали космонавти з десяти країн світу, що прибували на американських шатлах і російських кораблях.

За 15 років існування станції на ній були проведені сотні унікальних наукових експериментів, неможливих на Землі, здійснено безліч досліджень Землі і космосу, встановлено чимало рекордів, у тому числі і по самому тривалому перебуванню людини на орбіті (Валерій Поляков провів на орбіті 438 днів).

На зміну “Світу”, створеного в Радянському Союзі, прийшов міжнародний проект – орбітальна станція “МКС”, у створенні та експлуатації якого беруть участь 14 країн. Перший елемент майбутньої багатомодульним конструкції був доставлений на орбіту російською ракетою в 1998 р. Через два тижні до нього пристикувався американський блок. З тих пір кількість модулів постійно зростає. Станом на 2013 р. “МКС” складається з 14 основних модулів, 5 з яких належать Росії, 7 – США, по одному – Європі та Японії. При цьому будівництво триває, планується введення в експлуатацію ще декількох модулів, що дозволить збільшити обсяг проведених досліджень. За час існування “МКС” на ній встигли побувати близько 200 космонавтів, у тому числі космічні туристи. І це не межа – станція росте і розвивається, у неї прекрасні перспективи в довгострокових дослідженнях.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Орбітальні станції “Салют”, “Космос”, “Світ”, “МКС”