Ораторсько-проповідницька проза – Середньовічна доба (XI-середина XVI ст.)
2.2.Ораторсько-проповідницька проза
Мистецтво ораторства (риторика, красномовство) відоме ще з античних часів. У середні віки християнство витворило особливий вид церковного красномовства, яке стало складовою передусім візантійської культури, а з поширенням християнства у Європі інтегрувалося у культуру інших народів. Проповідницьке слово тлумачило і популяризувало християнське віровчення, прищеплювало морально-етичні настанови, та водночас воно несло красу промовленого слова, сповнювало урочистості і натхненності слухачів. Відтак проповідь стала не лише обов’язковим елементом культових відправ, а й літературним жанром, до якого вдавалися церковні діячі, виявляючи при цьому письменницький хист.
Коротко про основне
1. Жанр проповіді у давньоукраїнській літературі виник за таких умов: а) впровадження християнства на Русі і потреба у пропаганді нового віровчення; б) становлення у руській церкві літургії; в) зростання авторитету слова (Божественного слова, священного письма) – як усного, так і писемного – в утвердженні світської та духовної влади; г) проповідницьке слово покликане сприяти релігійному вихованню, тому воно пронизане моральним дидактизмом і тлумаченням основних християнських заповідей.
2. Схема і жанрові постулати проповіді запозичені із візантійської риторичної традиції (церковне красномовство, гомілетика). Урочисту проповідь проголошували на великі християнські свята, вона була призначена для церковної еліти. Щоденна проповідь, прилаштована до християнського календаря, вшановувала певного святого чи подію із біблійної (здебільшого євангельської) історії, нагадувала вірянам про видатних осіб церкви і спонукала до релігійних переживань, що зміцнюють віру.
3. Проповідь як форма релігійної пропаганди і засіб християнського виховання водночас була і літературним твором, зафіксованим на письмі. Вона не лише своїм змістом, а й художньою формою звернута не стільки до свідомості віруючих, скільки до їхніх емоцій. Адже емоції, естетичні переживання може викликати мовлення, побудоване за правилами художньої творчості. Тому у проповіді трапляються художні прийоми, риторичні засоби.
4. До пам’яток проповідницької прози доби Київської Русі належить “Слово про Закон і Благодать” Іларіона (?-1054), першого руського митрополита, поставленого на митрополичий стіл у 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого. Основні джерела пам’ятки: Старий і Новий Завіти, тогочасні усні та писемні оповіді і легенди, конкретна релігійна та політична ситуація на
Русі, діяльність Ярослава Мудрого, котрий прагнув державної та церковної незалежності. Відтак “Слово про Закон і Благодать” набуло патріотичного спрямування, оскільки воно славить землю, яка прийняла християнство завдяки рішучості і зусиллям князя Володимира та зміцніла у державних руках його сина Ярослава. Іларіон наголошував на добровільному виборі Руссю нової віри, підносив у зв’язку з цим образ Володимира, закладаючи основи його канонізації.
5. До проповідників часів Київської Русі належить Кирило Туровський (прибл. 1130-1182). Одну з його проповідей “Кирила монаха притча про людську душу і тіло, і про переступ Божої заповіді, і про воскресіння тіла людського, і про майбутній суд, і про муку” (у сучасному перекладі) можна вважати оповіданням про злочин і кару, в основі якого – притча про кривого та сліпого, відома у болгарській літературі, звідки, очевидно, і потрапила на Русь. Як літературна версія вона втілилась у багатьох пам’ятках світового письменства, зокрема “Тисячі та одній ночі”. Притчу не викладено повністю, а подано фрагментами; ключові моменти фабули витлумачено поетапно, тому композиція твору нагадує кількаступеневу структуру, елементи якої художньо опрацьовані.
До джерел
Знайти і прочитати
Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. – Львів: Світ, 1992. – Кн. 1.
Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т.; 9-ти кн. – К.: Либідь, 1993. – Т. 2.
Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX-XV століть: У 2-х кн. – К.: Аконіт, 2002.
Сліпушко О. Софія Київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (X-XIII століття). – К.: Аконіт, 2002.
Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Т.: Феміна, 1994.
Думки авторитетів
Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. З “Історії української літератури”. Промова Іларіона розпадається на три частини: перша частина – риторичне, але змістовне та догматично-грунтовне протиставлення Старого та Нового Завіту – “закону”, під яким жили люди до приходу Христа, та “благодаті”, під якою живе визволене та викуплене Христом людство. Друга частина – це похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів, що як християни підлягають “благодаті” Божій; третя частина – молитва. Промова Іларіона не є чимось надзвичайно оригінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі зразки. Але твір Іларіона – це не пряме наслідування якогось певного твору християнської грецької літератури (є деяка схожість з проповіддю Єфрема Сирина на свято Преображення). Іларіон користується св. Письмом, також апокрифами та “Шестодневом”. Характерні для промови ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики.
Перша частина промови після короткого похвального вступу – подяки Богові за християнізацію Русі – переходить до порівняння стану людей перед християнством та після прийняття його. Християнство змальовується як цілковитий поворот усього історичного шляху людства. Таке протиставлення природне та влучне. Лише характеризуючи передхристиянський стан, Іларіон не дуже вдало бере не слов’янське поганство, а старозавітну релігію. Протиставлення Старого та Нового Завітів яскраве та риторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення – антитезу, а потім розвинуто на порівняннях: Старий Завіт – місяць, Новий – сонце, Старий – тінь, Новий – світло, Старий – нічний холод, Новий – сонячне тепло тощо. Наприкінці першої частини знову повторено протиставлення вже спеціально щодо староруського поганства та християнства: безнадійність та надія на вічне життя, сліпота й глухота та відкриття очей та вух, замість заїкання поганства – “ясна мова” християн і т. д.
“Мандрівники будучи, вороги Божії будучи, назвалися людьми Божими, назвалися синами божими”. Ці порівняння наближуються вже до тієї символіки, яку зустрінемо в проповідях наступного віку. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітних прикладах, сенс яких – “рабство” людей під владою старозавітного закону і “синівство” їх під владою “благодаті”. Таке протиставлення для тих часів, коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя – надзвичайно вражаюче. З цього протиставлення виростає і добрий виклад христології як протиставлення двох поєднаних у Христі “натур” – божеської та людської. В коротких тезах ці протиставлення дають закінчену картину догматичної науки церкви про дві природи Христа (…).
Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали кн. Володимирові. Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим – Петра і Павла,
Азія – Іоанна Богослова, Індія – Хому, Єгипет – Марка, “усі країни, міста і люди шанують та вихваляють кожне слово свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава”. Після характеристики політичного значення Володимира, “єдинодержавця” Руської землі, Іларіон переходить до охрещення Володимира – “і як він так жив, правлячи землею своєю ж із справедливістю, мужністю та розумом, сподобився він відвідин божих”. Не впливові грецької проповіді, а покликанню Божому приписує Іларіон навернення Володимира до християнства: “Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога…”. Лише тоді він звертається до “благовірної землі грецької” за охрещенням: “Каган скинув з себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, ввійшовши в святу купіль, породився від Духа і води, хрестився ув Христа, вдягнувся ув Христа…”.
Урочисто малює Іларіон країну в радості та світлі християнської віри, закінчуючи: “Христос побідив, Христос переміг, Христос воцарився, Христос прославився…”. Іларіон переходить до похвали князеві Володимирові як християнину, малюючи картину його доброчину в останні роки його життя і вказуючи на пізніший розвиток християнства на Русі (…).
Закінчується “Слово” антитезами, які знову нагадують загальну тему промови – протиставлення дохристиянського та християнського стану Русі: “Радуйся, князю-апостоле, що нас, душею мертвих, від хвороби ідолослужби воскресив, бо через тебе ми ожили та життя Христове пізнали, скорчені бувши від бісовської облуди, через тебе ми виправились і ступили на шлях життя…”.
Викладаючи зміст промови Іларіона, ми подали разом характеристику її викінченої композиції та стилістичних рис, що з них головні – антитези, повторення, заклики (автор звертається і до міста Києва), а головне – ритміка мови, що в певних місцях, завдяки паралелізмові сусідніх речень, ще виразніша.
Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Т.: Феміна, 1994. – С. 78-81.
М. ВОЗНЯК. З “Історії української літератури”. Два типи проповіді. Вже в тих часах були відомі на Україні два типи, два стилі проповіді, обидва принесені на Україну з Візантії. Один мав форму звичайного повчання, другий – урочисту форму панегірика. В творах св. отців стрічаємо один і другий тип проповіді. Повчання діяло на розум і волю, урочиста проповідь на почування й уяву. Іван Золотоустий, Василій Великий, Григорій Богослов і багато інших талановитих проповідників довели цей другий тип і щодо змісту, й щодо форми до високого ступеня оброблення. Одначе коли розквіт візантійського християнського красномовства проминув, у VIII-X ст. почали оратори дбати головно про стиль і перемінили церковне повчання в більше або менше мистецькі риторичні вправи перед слухачами. Це візантійське ораторство з часу його внутрішнього упадку та зверхнього блиску перейшло також на Україну. Наші проповідники в своїй великій більшості відразу стали на становищі, що не їх діло зачіпати в проповідях живу дійсність, що вигідніше піти шляхом вказування на традиційні правила християнської релігії й моральності (…).
Своє “Слово про Закон та Благодать” виголосив Іларіон, ще заки став митрополитом, перед освіченою публікою правдоподібно в Десятинній церкві в день смерті Володимира Великого. В “Слові” бачимо поперед усього ліричний мистецький твір на релігійну тему. Автор покористувався усіма характеристичними прикметами писань візантійських красномовців: символами, послідовно переведеними антитезами, паралелізмом, зворотами до слухачів, до Володимира, бажанням вплинути на уяву й почування слухачів і т. д. Щодо впливів – у “Слові” помітний вплив апокрифів і житій святих отців церкви.
Одначе користування впливами та прикметами стилю в Іларіона не невільниче; він тільки вжився в ці прикмети й, захоплений темою, вилив свої почування своїм власним способом і дав самостійну творчість, знамениту цілість, яка свідчить, що штуку красномовства опанував Іларіон блискуче. Тому й його твір бездоганний і блискучий в цілості і подробицях. “Цілість, – пише Голубінський, – досконалою умілою рукою скомпонована так, що представляє собою дійсно гармонійну цілість, в якій все є на своїм місці й усе відповідне. У нього наперед строго обдуманий план, за яким він і йде у виповненні. Так само в подібнім викладі своїх думок оратор від початку до кінця блискуче красномовний. Наділений від природи знаменитим ораторським талантом і володіючи зовсім науковим ораторським знанням, він від початку до кінця є в цім викладі мистцем найвищого роду. Людина, дуже багато наділена засобами, легко може дещо їх надужити. Належачи між кращими ораторами до найбільше вибраних, Іларіон відзначається повним почуванням міри – постійно однаково красномовний і вправний мистець, він ніде не доводить свого красномовства до надміру: можливо, добре, але в міру – це нелегке й далеко не всіма ораторами зберігане правило творить ту рису, котрою він відзначається. Іларіон учився штуки красномовства по грецькій риториці XI ст.; тому йому належало б бути красномовцем з усіма недостачами грецького ораторства того пізнішого часу. Одначе силою свого природного ораторського таланту, силою свого внутрішнього ораторського інстинкту й почування він піднісся понад ті недостачі та представляє собою не красномовця гірших часів грецького ораторства, а справжнього оратора часів його розквіту”. Навмисно наводжу цю високу оцінку знаменитого історика східнослов’янської церкви, бо взагалі Голубінський дуже стриманий у своїх думках про давню українську літературу (…).
В Івана Золотоустого Кирило Турівський перейняв користування євангельським оповіданням, ліричні місця при зображенні дійових осіб і перші фрази проповідей афористичного характеру. Зрештою, проповіді Кирила Турівського більше подібні до проповідей наслідувачів Івана Золотоустого, ніж його самого. Велика подібність є між писаннями Кирила та царгородського архієпископа Прокла (наприклад, у проповіді на квітну неділю), кіприського єпископа Єпіфанія (в провіді на неділю мироносиць), Кирила й Евлогія Олександрійських (в проповідях на Великдень і неділю мироносиць). Ця подібність помітна в манері протиставити собі минулі й сучасні події.
Є у Кирила Турівського запозичення також з письменства питань і відповідей, з повісті про Варлаама та Йоасафа й з церковних співів. До користування чужими писаннями признається, зрештою, сам наш автор, коли в оповіданні про чин чорноризців говорить про себе, що він поучає не від себе, а з книг, що він тільки “збирач колосків”. І дійсно, своєї думки про те, яка має бути чернеча служба, зачерпнув він з писань Савви, Ісаії, Нила Синайського, Івана Листвичника, Максима Ісповідника, Теодора Студита та ін. Таким чином, бачимо у Кирила Турівського велике начитання в Святому Письмі та його викладах, в проповідничій і риторичній візантійській літературі, яка любувалася у притчах і символах, а, зокрема, велике начитання в аскетичній літературі.
Від джерел писань Кирила Турівського залежний і характер його проповідей. Його проповідь звичайно викладає й пояснює події свята; виклад супроводжує вплив почувань, викликаних подробицями події. Він не вдовольняється переповідженням євангельського тексту, а драматизує його, прикрашує паралелізмом і антитезою, уособленням уявних понять, барвистими порівняннями, символами, поетичними картинами й пересипає його притчами, приповідками та загадками. Щодо того проповіді Кирила Турівського – це блискучі писання у візантійському дусі зо шкодою для безсумнівного й дуже великого його ораторського таланту.
Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. – Львів: Світ, 1992. – Кн. 1. – С. 138; 142-143; 153-154.
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З “Історії української літератури”.
(Про Кирила Туровського). Ті національні струни, які гучать у “Законі і Благодаті” і роблять його особливо оригінальним і сильним, не знаходять відгомону в творчості Кирила, занятій виключно (наскільки бачимо) загальнохристиянськими ідеями й образами. Для них же він знаходив далеко багатший, різнорідніший і авторитетніший в очах церковної людини матеріал у письменників грецьких, ніж в писаннях світських. Коли ж за візантійськими взірцями він не йде невільничо, а користується свобідно, власне як матеріалом, очевидно, не був він невільничою копією старших українських взірців, їх учеником, призвичаєним іти пробитими стежками попередніх поколінь. Книжне мистецтво Кирила має досить свобідний характер; він творить, а не позичає, не переписує. Се ставить його доволі високо, хоча його залежність від літературних взірців все-таки більша, ніж “Закону і Благодаті”.
Він стоїть нижче його також у загальній композиції. Коли “Закон” являється взірцем строгої, лінійної, гармонійної композиції, яка від початку до кінця розвиває одну гадку, то твори Кирила дуже часто не визначаються суцільністю. Напр., його слово на провідну неділю, найкраще з поетичного боку, складається з досить слабо пов’язаних частин, зовсім нема тої логічної послідовності, що в “Законі і Благодаті”. Інші твори мають більше суцільного зв’язку, але вступ часом слабо в’яжеться з самим словом (як, напр., в слові о розслабленім).
Але, з другого боку, в Кирилових образах більше різнорідності, теплоти і поезії, ніж в “Законі і Благодаті”. Тим часом як Іларіон чи автор “Закону” більш мислитель, раціоналіст, Кирил більш поет, маляр, артист, і з поетичного боку його твори стоять високо, хоч деяка холодність в малюнку, брак сильного, безпосереднього почуття перешкоджає їм захоплювати слухача.
Що ж до закиду, який йому звичайно роблять, що в його словах мало елемента морально-дидактичного, що, мовляв, в них завдання проповіді губиться за завданнями повістяра-артиста, то на се треба сказати, що се, власне, й було його завдання: гарно, артистично описати свято, подію, і з сього боку й належить його оцінювати як автора. Кирил не догматист, не мораліст, а описатель, оповідач свята, так, як який-небудь Гірлянда – йо чи інший описатель раннього відродження, котрий ставив своїм завданням представити історію свят, подій у гарних фігурах, сценах, перспективах. І з сього боку ми мусимо справді високо цінити Кирила як такого словесного маляра.
Грушевський М. Історія української літератури: У 6-ти т., 9-ти кн. – К.: Либідь, 1993. – Т. 3. – С. 94-95.
Варто знати й це
Одного з проповідників ранньовізантійської доби Григорія Богослова (прибл. 330 – кінець IV ст.) називали ще Назіанзіном, бо він народився у каппадокійському місті Назіанзіні (схід Малої Азії) у родині заможного городянина, котрий після багатьох вагань прийняв християнство і служив священиком. Григорій навчався риторики в Кесарії Каппадокійській, відтак здобував знання в Афінській школі, де на все життя подружився з Василієм Великим (Кесарійським), котрий також став проповідником і письменником (разом з Іоанном Златоустом їх називали Великими святителями). Усі троє по-християнські засвоїли багату культурну традицію.
Для подальшого життя Григорія Богослова характерна суперечність, яка завдавала сердечних мук: чутлива душа поета прагнула усамітненого, сповненого аскетичного подвигу життя: з одного боку, політ уяви та фантазії, з іншого – книжні заняття із суворою обов’язковістю, яку виховав у Григорію батько. Особливо драматичним було його запрошення на Константинопольську кафедру у 379 р., де йому вдалося згуртувати навколо себе православних нової імперської столиці. Проте через інтриги Григорій відправився у добровільне вигнання – на свою малоазійську батьківщину. Останні роки він провів у відлюдді, усамітненні, напруженій літературній праці.
Крім проповідей та молитов Григорій Богослов створив витончені ліричні твори, до яких належить, наприклад, “Падіння”:
Христе мій! Древній підступає змій.
Він підступає, а я ж безсильний.
Скуштував я від древа пізнання.
До злоби Злобою самою схильний.
Я більше не божественний. Рай утратив я.
Меч полум’яний, свій вогонь погаси на мить,
Аби ступити мені знову у блаженний сад,
Наче злодій, з хреста в Едем допущений.
Напередодні семінарського заняття
План
1. Обставини виникнення прози. Типологія проповідей. Проповідь як літературний твір.
2. “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона:
А) джерела;
Б) патріотичний пафос;
В) композиція та зміст пам’ятки;
Г) стиль, художні засоби.
3. “Притча про людську душу і тіло” Кирила Туровського (інтерпретація образів, композиція, стиль, авторські відступи).
Методичні поради:
1. Прочитайте “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона і “Притчу про людську душу і тіло” Кирила Туровського, зверніть увагу на використання у цих творах жанрової форми притчі, а також домінуючого художнього засобу – алегорії.
2. Прочитайте в підручнику тлумачення обох проповідей. Спробуйте дати власну інтерпретацію цих творів загалом або фрагментарно.
3. Ознайомтеся з рекомендованою науковою літературою, зокрема поданими у посібнику працями Д. Чижевського, М. Возняка, М. Грушевського.
4. Уважно прочитайте авторські відступи і визначте авторську позицію, авторський образ, значення “ученія книжного” у “Притчі про людську душу і тіло” Кирила Туровського.
5. Складіть тези відповіді на кожне питання, винесене на семінарське обговорення. Випишіть висловлювання із тексту, які видалися вам цікавими.
Перевірте себе
Варіант І
1. З’ясуйте жанрові особливості проповіді.
2. Визначте джерела проповідницької прози.
3. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і назвіть твір та автора.
И Бог убо прѣжде вѣкъ изволи и умысли Сына своего въ миръ послати и тѣмь благодатѣ явитися. Сарра же не рождааше, понеже бѣ неплоды. Не бѣ неплодь нъ, заключена бѣ божиимъ промысломъ, па старость родити.
Варіант II
1. Зазначте, з якої літератури запозичено жанр проповіді.
2. Охарактеризуйте особу митрополита Іларіона.
3. З’ясуйте в уривку образні засоби і назвіть твір та автора.
Днесь весна красуется, оживляющи земное естество; бурній вѣтри, тихо повѣвающе, плоды гобзують [родять], и земля сѣмена питающе зеленую траву рожаетъ. Весна убо красная – вѣра есть Христова, яже крещеніемъ поражаетъ человѣческое пакы естьство; бурній же вѣтры – грѣхотвореній помысли, иже покаяніем претвор – шеся на добродѣтель душеполезныя плоды гобзують.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)