Оповідання – Система епічних жанрів – ЕПІЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ

3.2. Система епічних жанрів

3.2.5. Оповідання

Оповідання – невеликий за розміром епічний жанр художньої літератури. “Обсяг життя”, який може бути “схоплений” жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільш традиційні риси естетичної вибірковості оповідання “тяжіють” до зображення, в основу якого покладений певний випадок із житія або яка-небудь акцентована особливість людського характеру: “Під оповіданням в сучасному літературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї події із житія героя. Одноподійність вважається головною ознакою жанру оповідання” [40, 138]. Одноподійність як риса, що суттєво визначає жанрову суть оповідання, зумовлює специфіку його ідейно-тематичного змісту (однопроблемність, “одночуттєвість” душевного настрою тощо) та сюжетної побудови (для оповідання, як правило, характерна одна сюжетна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним, тобто переважний інтерес не до самої події, як такої, а до способу її художнього зображення). Своєрідна “пам’ять жанру” про своє походження в оповіданні – настанова на достовірність, істинність (тобто підкреслювання того, що описуваний факт не плід фантазії, а дійсно мав місце в житті оповідача) – може також визначати і специфіку художньої структури оповідання, його розповідного кістяка, що ведеться часто від першої особи: “Я докопався до жанрового визначення “оповідання” у 20- 50-ті роки XIX століття, – писав Ю. Тинянов у листі до В. Шкловського в 1927 році. – “Оповіданням”… називається жанр, в якому обов’язково був оповідач” [цит. за: 28, 71]. Оповідання спочатку велося від особи автора або героя-оповідача і являло собою недіалогізований переказ. Ця жанрова складова не зникає повністю з розвитком та еволюцією жанру оповідання після становлення його в літературній традиції, а набуває особливої (до речі, дуже поширеної) художньої форми “оповідання в оповіданні”, в якому автор вводить до фабули свого оповідання особливого героя-оповідача, від особи якого організовується розповідь про певний випадок, який мав місце у його (оповідача) житті, що створює ілюзію більш безпосереднього, “живого” переказу, це немовби підвищує “авторитет” оповідача як очевидця або учасника подій, про які йдеться. Традиційність такої художньої структури оповідання виходить з його потенційного нахилу до майже документальної, фіксованої точності в характері зображення, що пояснюється загальною комунікативною спрямованістю жанру – його прагненням винести на “суд” читачів (слухачів) певний проблемний аспект, ситуацію з життя, яка потребує етичної оцінки її останніми.

Своєрідність жанрової форми оповідання (особливо на грунті східнослов’янської художньої словесності) не в останню чергу пояснюється особливостями його літературного генезису, в якому оповідання постає як форма, що поступово відмежовується від жанру новели. “… Дехто з літературознавців, – зауважує з цього приводу О. Білецький, – терміни “новела”, “оповідання” розглядає як однозначні. Зближення цих понять є закономірним. Хоча вони і не тотожні, проте дуже близькі між собою: в основі і новели і оповідання лежить один, рідше кілька епізодів з життя людини, сюжет відзначається простотою, коло дійових осіб обмежене, воно може бути зведене до однієї особи. І все ж, на відміну від новели, в оповіданні зображується більш повсякденне життя, типові побутові взаємини між людьми. В російській і українській літературах оповідання успішно розвивається в час утвердження “натуральної школи”. Воно спочатку називалося терміном “повість”, що прикладався і до середньої й малої епічної форми. <…> Термін “оповідання” в українську літературу чи не вперше ввела Марко Вовчок, яка видала свої твори під назвою “Народні оповідання” (1857). Оповіданням стали називати невеликий епічний твір, в якому змальовуються окремі епізоди з життя людей, а розповідь ведеться в причинно-часовій послідовності і в порівнянні з новелою більш докладно. В оповіданні значну увагу приділяють зображенню подій та обставин, різним описам, чого новела не терпить. Так, оповідання “Народолюбець” П. Мирного, “Дорогою ціною” М. Коцюбинського, “Мужицька смерть” Л. Мартовича характеризуються відтворенням значних подій, широким використанням побутових деталей, посиленою увагою до об’єктивної розповіді. Тому вони більше наближаються до маленьких повістей, ніж до новел. Наявність зовнішнього ланцюга вчинків, більш повільний у порівнянні з новелою розвиток дії – характерна риса оповідання” [14, 11].

Жанр оповідання в цілому, найбільш традиційний для слов’янських літератур, де він набув значного поширення і має чимало жанрових різновидів, що характеризують специфіку його проблематики (соціально-побутове, соціально-політичне, соціально-психологічне і т. д.), естетичної спрямованості (сатиричне, комічне, трагічне і т. д.), розповідної структури (різне співвідношення, власне епічного, розповідного і привнесеного до нього ліричного, авторського тощо).

Майстрами оповідного жанру виявили себе Марко Вовчок, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Грінченко, А. Тесленко, В. Винниченко, І. Тургенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов у літературній класиці, М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, I. Сенченко, О. Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Мушкетик, I. Бунін, А. Купрін, М. Булгаков – у літературі XX століття.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Оповідання – Система епічних жанрів – ЕПІЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ