Ольга Кобилянська “Царівна” та містифікатори

27 листопада виповнюється 145 років із дня народження Ольги Кобилянської

З одного боку, творчість цієї письменниці завжди була в полі зору науковців і читачів, представників кіно й театрального мистецтва. Приміром, її “Земля”, “У неділю рано зілля копала”, “Вовчиха”, “Меланхолійний вальс” та “Царівна” було інсценізовано й екранізовано; їх вивчають у школі та за інститутськими програмами. Двічі на рік у Чернівцях відбувалося вшанування пам’яті знаменитої письменниці, а в ювілейні роки проводилися заходи на республіканському рівні.

З іншого боку – тільки в 1991 році вперше був опублікований останній роман Ольги Кобилянської “Апостол черні”, над яким вона працювала понад 20 років. Власне, з виходом саме цього роману письменниця Ірина Вільде назвала Ольгу Кобилянську “апостолом ідеї”.

Микита Шаповал, український літературознавець, що у 20 – 30-ті роки жив і працював у Празі й готував до друку “Апостола черні”, писав Ользі Юліанівні: “Цілую руку, що написала “Царівну” (одна з перших повістей Кобилянської) і пише… царевича”. Мався на увазі головний герой твору “Юліан Цезаревич”.

Що ж відлякувало в цьому романі радянське літературознавство, що воно аж пішло на свідомий обман, стверджуючи, що у 30-ті роки літературний талант Ольги Кобилянської “зайшов за обрій”, що нічого значного вона не написала? “Апостол черні” написаний цікаво, в центрі – доля українського інтелігента, сина годинникаря, який вчився, працював, кохав палко й самовіддано, подорожував і відстоював право жити й думати по-своєму, зрештою, він став військовим. Перо письменниці з однаковою глибиною описувало душевні переживання героїв і дивовижні картини навколишньої природи.

І все ж головна увага письменниці в цьому творі була зосереджена не на окремих долях своїх героїв, як це було в повісті “Царівна” з Наталкою Верковичівною, не на соціальних проблемах, що так притаманно її “Землі” й багатьом новелам, – Кобилянська зосередилась на поняттях “Україна, державність, нація”. Саме це не прийняли в “Апостолі черні” й радянська влада, й літературна критика, незважаючи на високий художній рівень твору.

Роман вийшов у Львові в 1936 р. Він був у особистій бібліотеці Ольги Кобилянської (книга нині зберігається у Чернівецькому літературно-меморіальному музеї письменниці). Тим часом, перша публікація твору в Україні, яку підготувала науковець Оксана Івасюк для “Буковинського журналу”, здійснювалася за примірником, привезеним нею з… Канади. Це стало поштовхом для справжнього, без ідеологічних застережень, заглиблення у життя й творчість видатної письменниці, широко знаної ще за життя у Європі, Америці, а не лише в Україні.

Згодом роман вийшов окремим виданням у Тернополі, а пізніше у Києві.

І тоді прийшло покоління науковців, які вирішили по-новому, на рівні сучасних літературознавчих досягнень, прочитати Кобилянську. Серед них – молода чернівчанка Ярослава Мельничук. Вона й поставила собі за мету довести, що Ольга Кобилянська – “письменниця не тільки кінця ХІХ – початку ХХ століття, що внесла значний вклад в українську літературу наступних десятиріч”. Свій задум дослідниця здійснила у книзі “На вечірньому прузі”, у якій розглядає найменш пізнаний етап у творчості письменниці – з 1914 по 1942 рр.

28 років Ольга Кобилянська працювала не покладаючи рук. З-під її пера вийшли антивоєнні новели, зокрема, такий психологічний шедевр, як “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, оповідання морально-етичної проблематики, як-от “Огрівай, сонце!” – про гірку долю жінки, що у відчаї вбила свого чоловіка-пияка, чим не вирішила жодних проблем, а навпаки, винесла собі вирок.

Ольга Кобилянська працювала і як критик, написавши глибоке літературознавче есе про одного зі своїх улюблених письменників, Льва Толстого. В багатьох новелах 20-х років (“Ворожки” й “Не смійтесь!” ) Ольга Кобилянська відобразила буковинські народні звичаї та обряди.

Аналізуючи все написане Кобилянською у цей період – включно з романом “Апостол черні”, дослідниця зосереджує свою увагу ще на одному досить типовому для радянської доби явищі – містифікації авторства.

Ольга Кобилянська, будучи в молоді роки активісткою жіночого руху, не раз друкувалася статті про це на сторінках тогочасних українських газет.

В останній період творчості вона також писала для газет, і її слова чекали всі українці Буковини. Тоді, в період румунської окупації краю, Кобилянська була для своїх земляків символом нескореності обставинам. І сьогодні є на Буковині люди, які як найяскравіший епізод свого життя згадують Шевченківський вечір 1937 р. у Народному домі, на якому бачили Ольгу Кобилянську. У романі Михайла Івасюка “Вирок” є новела “Вікна”, списана з його власного життя, він розповідає про те, як побачив письменницю у дворі її будинку, зачудовано дивився на неї, а наступного дня потай поставив на вікно її кабінету вазу з квітами…

Безмежну любов до Кобилянської в 40-х використала радянська пропаганда, публікуючи в пресі матеріали за підписом Ольги Юліанівни. Як підрахувала в своєму дослідженні Мельничук, протягом одного року було надруковано в газетах Буковини 40 (!) публікацій трьома мовами – українською, російською й молдавською. На переконання авторки, вони жодним чином не могли належати Ользі Кобилянській, адже на той час письменниця сильно хворіла. Є свідчення відомого літературознавця Степана Крижанівського, який відвідував Ольгу Кобилянську в червні 1941 року. Він писав: “Знаючи стан здоров’я письменниці і вчитуючись у стиль тих її публікацій, дозволю висловити таку думку, що іноді їх писали спритні хлопці-журналісти, а їй подавали на схвалення й підпис”. Онук Кобилянської Олег Панчук підтвердив: “Абсолютно всі вислови 1940 – 1941 рр., які приписують Ользі Кобилянській, в яких вона вітає встановлення сталінського режиму на Буковині, є суцільною містифікацією”! Ярослава Мельничук подає переконливі аргументи на захист Ольги Кобилянської від приписуваних їй ідеологічних підробок, зокрема, і свідчення самої письменниці: “Я вже нічого тепер не пишу: рука мені не служить, а диктувати я не вмію”, а також аналізує ідеологічну й стильову розбіжність автентичної публіцистики письменниці зі статтями, що їй приписуються. Крім того, як виявилося, не вдалося віднайти будь-які чорнові записи, підготовчі нотатки, автографи цих творів – їх немає ніде: ні у фондах музею в Чернівцях, ні у відділі рукописів Інституту літератури НАН України. Ловить дослідник містифіксаторів і на фактичних помилках, яких не могла би припуститися Кобилянська, зокрема, назвати село Мамаївці Мамаївкою чи місто Кіцмань – селом тощо.

Високу оцінку дослідження Ярослави Мельничук “На вечірньому прузі. Ольга Кобилянська в останній період творчості” дав у передмові до книги відомий учений Іван Денисюк: “Ця монографія – нове слово про Кобилянську”.

У день народження “буковинської орлиці” варто згадати і ще один твір – біографічний роман Валерії Врублевської “Шарітка з Рунгу”, в якому на фактографічному матеріалі відтворено життя Ольги Кобилянської. А воно було неймовірне. Адже Кобилянська, народившись у 1863 році, дівчина, яка не мала можливості отримати хоч будь-яку систематичну освіту; віддавала багато сил і часу на виконання рутинної хатньої роботи; Ольга пережила чимало важких втрат, зокрема, і в особистому житті. Кобилянська була маленька й тендітна, та, пройшовши через заздрощі й претензії, стала великою письменницею. “Царівна”, “Меланхолійний вальс”, “Природа”, “Земля” – це не повісті й новели з позавчорашнього дня – їх з інтересом можна читати і сьогодні, бо вони “населені” живими людьми, зі справжніми почуттями, а тому ці твори хвилюють читачів.

Парасковія НЕЧАЄВА


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Ольга Кобилянська “Царівна” та містифікатори