Олесь Гончар (1918 – 1995) – Літературний процес 30- 50-х років XX ст
Олесь Терентійович Гончар працював у різних жанрах, його твори перекладено більш як шістдесятьма мовами світу.
Окреслення високої місії людини на землі, гармонізація життя, пояснення його смислу
– завдання Олеся Гончара-митця.
“Призначення людини – для страждань чи для героїзму? Гончар стоїть на боці героїзму в цьому найвища сутність створених ним людських характерів, у цьому і найглибиннша суть його творчості” (Павло Загребельний).
Біографічні відомості
– 3 квітня 1918 р. – народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар у селищі Ломівка на околиці Катеринослава (нині – Дніпропетровськ) в родині Тетяни і Терентія Біліченків. Прізвище Гончар – дідове, Олесем називав Сашка вчитель.
– Дитинство минало в родині діда й бабусі в слободі Сухій на Полтавщині.
– Навчання в школі, початок творчого шляху – друк у місцевій періодиці.
– По закінченні семирічки працює у козельщанській районній газеті.
– 1937 р. – закінчив Харківський технікум журналістики, працює в харківській обласній газеті “Ленінська зміна”.
– 1938 р. – вступив до Харківського університету на філологічний факультет.
– Творчі кроки: передвоєнні статті, нариси, оповідання (“Черешні цвітуть”, “Іван Мостовий” та ін.), повість “Стокозове поле”.
– У період Другої світової війни Олесь Гончар перебував на фронті (1942 р. – потрапив у полон, 1943 р. – звільнено). Мав нагороди: Орден Червоної Зірки, орден Слави, три медалі “За відвагу”.
– У повоєнні роки – навчання в Дніпропетровському університеті, плідна праця на ниві письменства.
– 1946 – 1948 рр. – як результат палкого авторського бажання “воскресити” загиблих бойових побратимів окремими частинами виходить роман-трилогія “Прапороносці” у журналі “Вітчизна”. О. Гончара приймають до Спілки письменників, нагороджують двома Державними преміями (Сталінськими).
– 1947 р. – надрукована повість про полтавських підпільників “Земля гуде”.
– 1949 р. – упорядкована й вийшла у світ збірка “Новели”, написана під свіжим враженням від фронтових спогадів: “Модри Камень”, “Весна за Моравою”, “Ілонка”, “Гори співають”. Найромантичнішою з-поміж цих новел є “Модри Камень”. У ній розповідається про несподіване кохання, що прийшло до радянського бійця і словацької дівчини Терези завдяки війні та водночас усупереч їй.
– У 50-х роках – О. Гончар завершує й публікує повісті “Микита Братусь”, “Щоб світився вогник”, дилогію про громадянську війну й революцію в Україні “Таврія” (1952) і “Перекоп” (1957).
– 1960 р. – поява роману “Людина і зброя” (удостоєно Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1962).
– 1963 р. – надруковано роман у новелах “Тронка” (нагороджено Ленінською премією 1964 р.).
– 1968 р. – поява “багатостраждального” роману “Собор”. Цей твір мало не скинув з п’єдесталу визнаного вже владою класика “соціалістичного реалізму”. Автора розкритиковано, а “Собор” був 20 років заборонений, викликаючи цим ще більший читацький інтерес. Відразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, О. Гончар змушений був “виправлятися”. Так з’явилися романи:
– 1970 р. – “Циклон”;
– 1973 р. – повість “Бригантина”;
– 1976 р. – “Берег любові”.
У цих творах порушено важливі суспільні проблеми, але такі, що вже не дратували влади.
– 1980 р. – вихід роману-заповіту “Твоя зоря”.
– 1985 р. – Олесь Гончар лише через 40 років укладає окрему книжку фронтових віршів, яку так і назвав “Фронтові поезії”. То були думки й переживання звичайного солдата.
– У жовтні 1990 р. на XXII Міжнародному науковому з’їзді Американської Асоціації для розвитку славістичних студій (у столиці США) відбулася міжнародна конференція “Людина і її місія у творчості Олеся Гончара”. Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав його “Всесвітнім інтелектуалом 1992 – 1993 рр.”.
– У 90-ті роки – Олесь Гончар – активний борець за українську державність, виступає з гостропроблемними статтями, підтримує студентів у час їх протистояння владі (голодування на Хрещатику).
– 1991 р. – вихід публіцистичної книги “Чим живемо”, у якій митець роздумує про українське відродження.
– 14 липня 1995 р. – помер Олесь Гончар, похований на Байковому кладовищі.
“Собор” (1968)
Жанр
Проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та національна проблеми, розглядаються з точки зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.
Григір Тютюнник визначив твір як “роман-набат” (сигнал тривоги у випадку нещастя).
Особливості композиції
Твір складається з багатьох розділів, у кожному з яких представлено конкретного героя. Але долі всіх персонажів тим чи іншим чином пов’язані із собором, який є центральним образом твору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв’язок поколінь, є духовним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому він сприймається як жива істота: “Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно…”.
Проте найголовнішою у творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовні табори – захисників цієї величної споруди та недругів.
Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, історія, шлях. Але їх єднає моральна чистота, виражена у їхньому ставлення до праці, до природи, культури свого народу. Душі Єльки Чечіль і Миколи Баглая, Віруньки й Івана Баглая, Ізота Лободи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Але Володька Лобода, якого в селі прозвали “батькопродавцем”, “юшкоїдом”, є морально зіпсованою людиною.
У центрі твору – проблема духовності сучасної людини, точніше – сучасного українця. Тому вона так тісно пов’язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам’яті та національної гідності, проблемами національного нігілізму, відступництва від свого народу.
Стислий переказ твору
І
Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи.
Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища – старий собор, шедевр запорізького зодчества, який зберігає безліч’людських таємниць.
Коли Микола Баглай, студент металургійного інституту, увечері повертається додому, то завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що інопланетяни “…далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть… собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!”
Він дуже любить свою Зачіплянку, бо в ній гармонійно поєднані природа і людина. “І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…” Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії і якого так чекає кохана дружина Вірунька.
Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця, що зветься Єлькою.
До Миколи Баглая доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.
Микола увесь час потайки поглядає, за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навіть тоді, коли вся Зачіплянка прикута до свого улюбленого видовища – польоту голубів над собором.
III
Єлька з самого дитинства звикла бачити верхівки собору зі свого села Вовчуги. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля.
Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала.
Її спіткало велике горе: на глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. Усі в селі їй співчували. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто, сказав, що його дім для неї завжди відкритий. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе.
Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм. Склад комбікорму знаходився у соборі. А оскільки комірник з’явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка.
Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. До вечері запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав нашіптувати про кохання, – і дівчина довірилась йому.
Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа – підіймати кількапудові лантухи.
Перед від’їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але він так і не з’явився.
У селі для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, увесь час ображала, принижувала, пускати плітки про дівчину. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини – одержав ляпаса. Дівчина зовсім зневірилась у людях.
Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її самотньої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов “перемивали їй кісточки”, дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста.
IV
Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачіплянці. Для Єльки ніби відкрився новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі – Орлянченків.
Дядькове минуле було для Єльки загадковим. Ще змалку знала про материних братів. Один пішов до червоних і загинув на Перекопі, другий, Ягор, підлітком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповів про криваві рейди.
V
На одному важливому засіданні обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв на цьому засіданні Зачіплянку. Коли відзначалось 300-річчя Переяславської ради, треба було ремонтувати собор як пам’ятку архітектури XVIII сторіччя. Володимир, який був тоді на комсомольській роботі, запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Здавалось, доля такої величної споруди була для зачіплянців байдужою. Але ні! Відразу після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Вони, мовляв, з’їдять весь білий хліб міста, і тому їх заборонено тримати. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні – відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю, свого народу. Цей протест є ніби маленьким захистом від посягань навіки знищити оті “голубі маківки собору”.
Увечері Володька завітав на Зачіплянку, ненадовго затримався біля Віруньчиного двору, потім поїхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати.
Особисте життя Володьки не склалось – дружина його покинула через рік після одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то син-холостяк відправив батька у Будинок металургів.
І хоча Володька не цурався зачіплянців, був серед них своїм, Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем.
VI
Уночі собор молодшає, адже в темряві не видно на ньому позначок часу. У війну зупинялись біля нього і італійці, і німці. Колись тут напали на німецький обоз зачіплянські підпільники. Серед них був і син Шпачихи. Тоді загинуло багато молоді.
Про них часто думали Микола Баглай і його друг Роман Орлянченко. Роман поділився з другом, що переходить на іншу роботу, а Микола застеріг друга від кар’єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу.
Поговоривши з Ромкою і з Вірунькою, Микола пішов до саги. Він часто згадував Ягоро – ву племінницю. Вона запала в душу хлопцеві не лише своєю вродою, а й поглядом, який виказував внутрішню силу і надійну душу.
Блукаючи Зачіплянкою, Микола підійшов до юшкоїдів. Дошкульними словами висловив бюрократам, Володьці і новому рибінспекторові, все, що про них думав, адже обидва говорили про високі матерії, а вели принизливе життя. А цього Микола Баглай не міг терпіти.
Потім обидва юшкоїди сіли в машину і поїхали, але зупинились біля собору.
Володька скаржився, що собор “псує йому нерви”. Рибінспектор запропонував Володьці звернутись до саперів і знищити собор.
Проте споруда вважалась пам’яткою архітектури. Про це свідчила табличка, яку п’яні молодики, Володька і рибінспектор, зірвали із собору.
VII
Несподівано приїхав на Зачіплянку Єльчин голова колгоспу, розпитував про Олену Чечіль. Вона встигла втекти і сховатися в бур’янах на кладовищі. Дядько Ягор спочатку не хотів розмовляти з головою, але той зумів знайти підхід до старого металурга, розпитуючи про господарство, розповідаючи про врожаї свого колгоспу. Коли зайшла мова за Єльку, то Ягор дізнався, що дівчину в селі знеславили. Боляче було Ягору за долю племінниці. Але Єльці було приємно вже від того, що хоч хтось у цьому світі жалів її.
VIII
На ранок наступного дня на Зачіплянці зчинився переполох – викрадено було табличку з собору. Та чавунна табличка була неначе головним документом споруди, її охоронною грамотою.
Першим дізнався про це двоюрідний брат Володьки Лободи сліпий Костя, колишній танкіст. Він проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка і помітила пропажу. Костя розлютився, бо цей собор був згадкою про його юність і дитинство, коли був ще зрячим. Про це сповістили Віруньці, адже вона була членом парткому. А оскільки собор був у підпорядкуванні Лободи, то довелось направитись до нього на прийом.
У Лободи був хтось із начальства, у якого Володька намагався випитати ставлення до собору. А оскільки розмова велась в присутності гостя, то Лобода пообіцяв Віруньці розібратись. Жінка відчула нещирість у його голосі, це її насторожило. Обвівши поглядом кабінет, вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами.
Невдовзі Вірунька сиділа у приймальні секретаря обкому.
IX
Того дня всі жителі Зачіплянки були знервовані, бо кожного турбувала доля собору. До того ж, з’явились халтурники-реставратори, що колись брали споруду в риштовання, але робіт так і не вели. Біля собору зібрався цілий гурт людей, серед яких був учитель Хома Романович. Свого часу він побував в Магадані за те, що дуже запально розповідав своїм учням про долю собору.
Після зруйнування Січі запорожці заснували в плавнях монастир, замість шабель взяли в руки книги. Однак вирішили залишити по собі згадку – збудувати собор, який би нагадував про козацьку волю і непокору.
Але будівничого не було, тоді викликався місцевий підліток, який через три дні зробив собор з очеретини. Розповідав, що саме таким йому собор приснився. Очеретяний макет сподобався козакам. Скликали раду й ухвалили будівництво. Тепер учитель нікому більше не переповідає історію споруди, хіба що найулюбленішому своєму учневі Миколі Баглаю. Вважає, що Микола – “юнак чистий думками і непорочний діями. Колись він ще прославить нашу Зачіплянку, згадаєте моє слово…”
Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляй-поле. Але по дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, до потонув дзвін. І ось тепер вони з молодим поколінням зібрались біля собору. Старі бабусі приїхали здалеку до храму, бо до них дійшла чутка, що собор відкривають. А Шпачиха вирішила збирати підписи на захист собору.
Микола Баглай нічого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врешті-решт вирішили відстояти незалежність історичної споруди.
X
Володька Лобода зовсім не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції.
У вихідний день Володька вирішив поїхати на Скарбне відпочити, покупатись і провідати батька. З батьком він хотів порадитись з приводу свого одруження, бо хотілось мати успіхи не тільки на роботі, айв особистому житті. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. І виглядав цей собор таким красивим і величним, що Володька мимоволі задивлявся на нього. Особливість споруди – її розташування. Собор видно було з усіх боків на дуже велику відстань.
XI
Будинок металургів розташовувався у мальовничій місцевості і нагадував санаторій. Через певний час прийшов і старий Лобода, але дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька – не син, якщо віддав батька в богодільню. “Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!” – виніс вирок старий. Володька, зрозумівши, що це прокляття, швидко опинився за ворітьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена відбулась в присутності свідків, і це могло завадити його авторитетові.
XIII
Табличка з’явилась на соборі так само раптово, як і зникла. Проте довелось-таки Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Сам перший секретар розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. З війни повернувся генералом, потім працював секретарем сусідньої області, аж доки не перевели сюди.
Спочатку спитав у Лободи про батька, потім розповів про те, що саме Ізот Лобода і Ягор Катратий врятували від переплавки в роки війни величезну скульптуру Титана – уособлення трудової доблесті металургів. А на пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів несподівано: “А всі ж ми козацькі діти”. І все. Козацькі діти. Розумій, як хочеш… Собор – це витвір рук людських, це витвір мистецтва для всіх поколінь, який треба зберегти. ,
А в хаті Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Володьку. Не хочеться Єльці єднати свою долю з нелюбом, та, мабуть, доведеться. Дільничний інспектор навідався недавно і цікавився пропискою та її життям. При появі Володьки з’явилась якась надія на краще, бо він намагався заспокоїти, все владнати. А після його від’їзду дядько Ягор продовжив розмову про заміжжя. Єльці було прикро, але виходу для себе вона не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав їй до серця, кудись від’їхав. А Єльці хотілося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символічне у зустрічі зі стадом худоби, яку з далеких районів вели на бойню. Тварини “мовби зневажаючи на те, що їх жде, якось майже погірдно несуть на бойню, під молотки, свою круторогу волю, степове життя”.
XV
Єлька ніколи не лягала відпочивати вдень, аж ось заснула і побачила страшний сон: неначе від повені розлилася велика вода, а вона перейшла через цю воду на заборонену територію; схопив її собака – і не відпускає. Єлька зрозуміла, що назад вороття немає – і прокинулась.
А тим часом дядько Ягор скликав сусідів на юшку. Ніхто не знав з якої нагоди, всі відмовлялись. Відмовились і Вірунька з Лесею Хомівною. А Роман Орлянченко зразу здогадався, що вечеря з приводу заручин, і пошкодував, що Микола Баглай поїхав на спортивні змагання.
Єлька не могла зрозуміти, чому Шпачиха і ще якісь жінки метушаться біля столу. А коли здогадалась, то вирішила тікати, почала похапцем збирати свої речі. Тож, коли увійшов Ягор, дівчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Але дядько почав умовляти дівчину. Єлька розуміла, що він турбується про її долю, бажає, щоб не була самотньою, щоб якось влаштувала своє життя. їй стало шкода і себе, і дядькової самотності; вона дала волю сльозам, але увечері вийшла до столу заспокоєна.
XVI
Єлька сиділа за столом така сувора, що Лобода, знаходячись поруч, боявся випадково торкнутися її. Тільки запобігливо пропонував страви. Але дівчина була неприступною і навіть не дивилась в його бік.
Прийшов Микола Баглай і викликав Єльку з-за столу. Дівчина, не задумуючись, вийшла до нього. Тоді всі полегшено зітхнули, бо зрозуміли: якщо ті двоє вийшли і не з’являються, то між ними справжнє почуття.
Лобода вийшов із-за столу і зник у садку. Вечеря без нього повеселішала, навіть Вірунька прибігла. Катратий так розвеселився, що запропонував різати до столу гусей. Гуляння продовжувалось.
XVII
Єлька і Микола цілу ніч блукали Зачіплянкою. Над селищем рожевіло небо, бо поруч були заводи, що червоніли загравами і сіріли бурими димами. Побували вони і біля саги, і біля редуту, що залишився з років війни. Обоє вони – діти війни. Але його батько загинув, а її – невідомо. Може, десь живе і не знає, що є в нього донька-красуня.
Микола розповідав дівчині про свій винахід, про змагання з веслування. Стільки ніжності було в його голосі, у його руці,, коли брав Єльку за руку. І тоді дівчина збагнула, що саме таким має бути справжнє кохання: “Я знаю, знаю віднині, кохання – це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!” Єлька хотіла розповісти Миколі все про себе, але, дивлячись на біль в її очах, хлопець зупинив дівчину.
Потім вони опинились біля собору. І коли він говорив їй про красу споруди, розповідав про велич, вона згадувала грузовик, комбікорм і свій сором. Впевнила себе, що негідна такого хлопця, як Микола.
Світало, люди поспішали на перший автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих і промовив: “Собори душ ваших бережіть, друзі… Собори душ!” Молода пара замислилась. А потім Микола сказав, що їде з іншими студентами на збирання врожаю у село Вовчуги. Єлька аж похитнулась від несподіванки, а Микола розцінив цей крок як сум перед розлукою. В очах застигли сльози. Сказавши Миколі, що всі документи при ній, Єлька скочила в автобус і загубилась в натовпі. Цим документом, що був при ній, була її любов. Але Микола цього не знав, хоч розумів, що в її погляді відбилось прощання.
XIX
Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев’ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людської душі. “Античні майстри, будівничі пізніших віків… Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього – хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіт у майбутньому…
А мистецтво – це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності…”
Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір’я, як познайомиться з матір’ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.
XX
Іван Баглай недавно повернувся з Індії додому, оформився на роботу.
Володька поскаржився на Миколу, який відбив у нього наречену. А Лобода мріяв створити сім’ю, забрати батька, щоб люди не судили. Іван розпитував про Ізота Лободу, якого вважав своїм вчителем.
Вірунька згадала, що випадково була свідком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав погрожувати вчителеві, що знову відправить в тундру, хоча того вже давно реабілітували.
Не порадувала Івана і зустріч із Семеном Таратутою, який не міг одержати відрядження у Бхілаї через пияцтво. Повернувшись на Батьківщину, Семен остаточно спився.
Навколо була така краса! В Індії Іван вперше помітив, як люди бережуть природу. “Адже людина доти людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?”
XXI
…Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч і вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить його на таке ж смердюче море, як Каховське. Згадав, як захищав ці плавні від браконьєрів. Побачив, що стежкою йшла дівчина в білій кофтині, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив безмежне горе і зупинив її, розпитав. Єлька сама почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки і, дізнавшись, що Єлька голодна, звелів їй іти за ним.
XXII
Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. І тоді керівники міста подумали, про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. З цією метою Миколу навіть викликали з сільгоспробіт.
Повертаючись з села в піднесеному настрої, Микола задивлявся на соняшники, які дуже любив. У цей день у нього був день народження. їхав попутними. По дорозі думав про Єльку, про Зачіплянку, про своє місто, яке дихало димом. Мріяв про чисте повітря для всього живого і думав про втілення мрії в життя.
Приїхавши додому, спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про зникнення, розхвилювався, але мати примусила його пообідати. Побіг до Олекси, щоб ще раз разом обговорити свій проект, яким зацікавився секретар обкому. Від Олекси дізнався, що секретар потрапив у лікарню з інфарктом. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.
XXIII
Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович сам клопотав про неї перед директором Будинку металургів, щоб взяли на роботу. І ось вона працює офіціанткою, розносить їжу сивим ветеранам. З першої зустрічі старі люди довірили їй свої болі.
На стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її: для нього вона була святою. “Невідривно на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз з твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне – то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!”
Єлька і Микола освічувались одне одному в коханні на березі Скарбного в тіні старезних дубів.
XXIV
Старий Лобода розмірковував про людську сутність – здатність робити добро, від чого на душі стає легко і чисто.
XXV
Коли поснули всі відпочиваючі, старий Ізот Лобода поплив на човні рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів, які глушать рибу, псують дерева і трави.
Доглядає дід Нечуйвітер і молоденькі дубочки, що їх насадили замість зрубаних. Навіть табличку прибив з написом: “Хто посадить, того і онуки згадають…”. Старий Лобода знається на лікарських рослинах, збирає їх до сходу сонця, допомагає людям.
Старий побачив на березі закоханих Єльку і Миколу Баглая. Він подумки звертався до них: “Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід…”
Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. І човен понесло течією у Дніпро, до міста, у бік заводів. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув.
Уранці рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани. Старий металург відплив у свою останню найтаємничішу подорож, з якої не повертаються.
XXVI
Семен Таратута зі своєю п’яною компанією вийшов з ресторану.
Двері собору відкрили дуже швидко, увімкнули транзистор і почалась п’яна оргія.
Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою (дівчина відвідала дядька Ягора). Дійшовши до собору, почули джаз і вереск, п’яний регіт і сквернослів’я.
Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рвонувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, бачила темні постаті, які вискакували з собору. І раптом у темряві блиснула фінка…
На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Зловмисників схопили, бо вони в соборі загубили ключі від машини і не могли далеко втекти.
А Микола лежав на порозі собору: Єлька схилилась над ним, у відчаї ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти.
Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці не спали, наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція.
Єлька щодня на подвір’ї лікарні. Вона чекатиме Миколу ціле життя, вірить в його одужання, його глибоке почуття.
Щовечора виходять Іван та Вірунька посидіти на своїй лавці. Іван не може знайти пояснення тому, що скоїлось з його братом на рідній Зачіплянці. Адже в Індії, коли він, чужий, потрапив до племені, нікому і на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє їх завод, не на ножі, щоб піднімати їх на людей. Микола, отримавши п’ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.
Повернувшись з Індії, Іван змінився. Порівнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вміло поставлений індійськими майстрами чорний камінь, який співає, і таємницю того співу ніхто не розгадав. То, може, і собор заспіва? Ні, не співа, мовчки згадує минувшину. “Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, – в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів”.
Тест № 42
1. Яке прізвище (батькове) мав Олесь Гончар у ранньому дитинстві?
А Гончар; В Білик;
Б Біліченко; Г Гончаренко.
2. Доповніть назву поетичної збірки Олеся Гончара, написаної під час Великої Вітчизняної війни, а виданої через 40 років – “…поезії”.
А Фронтові; В Сумні;
Б Воєнні; Г Радянські.
3. Яка новела Олеся Гончара розповідає про несподіване кохання, що прийшло до радянського бійця і словацької дівчини Терези?
А “Модри Камень”; В “Ілонка”;
Б “Весна за Моравою”; Г “Гори співають”.
4. Укажіть назву роману 0. Гончара, який складається з трьох частин під назвами: “Альпи”, “Голубий Дунай”, “Злата Прага”.
А “Людина і зброя”; В “Прапороносці”;
Б “Тронка”; Г “Собор”.
5. Яке жанрове визначення дав Григір Тютюнник роману Олеся Гончара “Собор”?
А Роман-хроніка;
Б роман-виклик;
В роман-епопея;
Г роман-набат.
6. Собор в однойменному романі Олеся Гончара виступає символом:
А України, духовності;
Б життя;
В спокою і краси;
Г війни;
Д перемоги.
7. Кого з героїв роману “Собор” О. Гончар називає “юшкоїдом”, “батькопродавцем”?
А Миколу Баглая;
Б Ізота Лободу;
В дядька Ягора;
Г Івана Баглая;
Д Володьку Лободу.
8. Хто з персонажів роману 0. Гончара “Собор” виголошує слова: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..”?
А Єлька Чечіль;
Б Ізот Лобода;
В Микола Баглай;
Г Хома Романович;
Д Таратута.
9. Що означає поняття “лободівщина” (за романом “Собор”)?
А Кар’єризм, лицемірство;
Б сентиментальність, співчутливість;
В авторитарність, деспотичність;
Г порядність, гідність;
Д доброта, здатність до самопожертви.
10 Укажіть назву твору, який не входить до творчого доробку Олеся Гончара.
А “Бригантина”;
Б “Тронка”;
В ” Прапороносці”;
Г “Диво”;
Д “Людина і зброя”.
11. Установіть відповідність між назвою твору Олеся Гончара і жанром.
1 “Черешні цвітуть” А роман у новелах
2 “Стокозове поле” Б новела
3 ” Прапороносці” В оповідання
4 “Модри Камень” Г повість
5 “Тронка” Д роман-трилогія
12. Розмістіть твори 0. Гончара в порядку їх написання.
А “Собор”.
Б “Земля гуде”.
В “Людина і зброя”.
Г “Берег любові”.
Д “Циклон”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)