Олександр Корнійчук

Олександр Корнійчук

“…Бути у творчості не тільки професіональним літератором, а й громадським, політичним діячем для мене це невіддільне” ‘,- так визначав своє творче кредо Олександр Євдокимович Корнійчук – визначний представник культури чи субкультури соціалістичного реалізму, “еталонний” діяч-письменник, сформований у роки радянської влади.

Він зібрав щедрий урожай чинів і “громадсько-політичних” відзнак: упродовж багатьох років – член ЦК КПРС і ЦК КП України, депутат Верховної Ради С PC P, голова Верховної Ради УРСР, високопоставлений сановник у Міністерстві закордонних справ СРСР та Комітеті у справах мистецтва України, заступник голови Всесвітньої Ради Миру, голова Спілки письменників України; удостоєний звань академіка й Героя Соціалістичної Праці, лауреат п’яти Сталінських премій (перейменованих після смерті Сталіна в Державні премії СРСР) та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, кавалер численних орденів Леніна та інших урядових нагород.

Упродовж десятиліть О. Корнійчук був одноосібним лідером української радянської драматургії, за життя проголошений класиком. Його творчу спадщину складають 23 завершені п’єси, декілька сценаріїв, лібрето, оповідання, публіцистика. За даними 1982 p., лише в Україні твори Корнійчука видавалися 93 рази загальним тиражем 1 млн 334 тис примірників українською, російською та іншими мовами, у Москві й Ленінграді вони виходили 72 рази тиражем 1 млн 75 тис. примірників…

Високості визнання, що їх сягнув О. Корнійчук, співмірні лише з глибинами його морального, письменницького падіння. Досить згадати хоча б його слово на пленумі СПУ в 1947 р. проти “буржуазних націоналістів” М. Рильського, Ю. Яновського, Л. Смілянського, О. Довженка, І. Сенчен-ка. Цей виступ утверджував сталінсько-кагановичівську політику геноциду.

Громадсько-політична активність О. Корнійчука мала фатальний вплив на духовне життя України, зокрема, сприяла творчій деградації Спілки письменників. За його керівництва “з Дому літератури зробився Заготскот, а з Загот-скоту виплодився. Департамент казенної літератури, очолений монархом, маленьким сталінчиком – старшим наймитом О. Корнійчуком…”,- згадує українська письменниця Докія Гуменна. І розгортає цю картину далі: “Ну, і як же цей колектив назвати безкласовим суспільством? Лише кілька років минуло з часу заснування його – і став він уже кастовим. У ньому колишні однакові розшарувалися: на одному полюсі утворилися магараджі, а на протилежному – парії. А між цими полюсами – різні градації кастовості.

Крім цього, сам цей Департамент літератури, обтушкований найрізноманітнішими привілеями, став відокремленою кастою від вселюдського оточення.

І ще, крім того, він у мініатюрі відтворює процес переродження всієї структури совєтського суспільства…”.

Як і переважна більшість архітекторів тоталітаризму, О. Корнійчук був вихідцем із “простого народу” – народився він 25 травня 1905 p., виховувався в робітничій сім’ї слюсаря залізничного депо станції Христинівка неподалік від Умані. Чотирнадцятилітнім підлітком, полишивши заняття у школі, пішов працювати в депо. Соціальне походження і пролетарське оточення, певно, сприяли ранньому пробудженню класової свідомості юнака. Його анкета й надалі заповнювалася згідно з ідеалами революційної доби. Навесні 1923 р. комсомолець О. Корнійчук стає слухачем київського робітфаку, через два роки – студентом Інституту народної освіти.

Пролетарська ідейно-політична орієнтація з юнацьких літ остаточно визначила лінію поведінки й коло творчих зацікавлень О. Корнійчука. Його перше оповідання “Він був великий” видрукуване в річницю смерті Леніна в київській газеті “Більшовик” (січень 1925). З відстані сьогоднішнього дня це видається майже магічним дійством: починаючи творчий шлях, молодий літератор насамперед присягнув на вірність ідолу-вождю. В середині 20-х років цей ритуал іще на вважався обов’язковим-літературне життя в Україні було строкате, розмаїте, вишумовувало у змаганні різних течій. До жодної з них не прихилився душею майбутній класик соцреалізму. Напружена естетична атмосфера двадцятих років, очевидно, виявилася несприятливою для робіт фахівця, добровольця пролетарського літпризову. О. Корнійчук лиш “випробовує перо”, пишучи кволі оповідання “Студентське”, “Веселеньке”, “Добре серце”, “В’юн”, повість “Через кордон”, п’єси “На грані”, “Кам’яний острів”, “Штурм” (1928-1931), сценарії “Приемного апетиту”, “Два промфінплани”, “Останній порт”.

Усі ці твори прикметні художньою пересічністю, а водночас – чітко визначеною класовою спрямованістю й тією ідейною однозначністю, котра немислима в справжніх творах мистецтва, зате стає родовою ознакою соцреалізму. Автор втішається передчуттям вселенських класових битв (“Штурм”), вистрілює черговий заряд ненависті до розгромленого “буржуазного охвістя” (“Кам’яний острів”), намічає віхи полярного розмежування між пролетарським та буржуазним мистецтвом (“На грані”), бореться за новий соціалістичний побут (“Фіолетова щука”).

Здається, О. Корнійчук ніколи не зазнавав жодних сумнівів світоглядного характеру. Його політична, громадянська і творча свідомість, сформована робітфаківською наукою, чітко ділила людей на “наших” і “не наших”, світ був розколотий на дві непримиренні половини, одна з яких мусила загинути. В усьому сущому ввижалися тільки два начала – революційне і контрреволюційне, ідеологічні схеми пролетарського мистецтва заступали реальне життя, класове чуття сповершувалося над усіма іншими.

У 20-ті роки, коли обличчя української драматургії визначали шедеври М. Куліша, Я – Мамонтова, І. Кочерги, а в харківському видавництві “Рух” іще друкувалися драми В. Винниченка, ідеологізовані агітки й напівагітки О. Корнійчука губилися десь на задніх планах літпроцесу. Зоряний час драматурга почався у 30-ті роки. Обставини сталінського терору, штучний голод тридцять третього року – ось та суспільна аура, в якій “прогриміла” перша з уславлених драм О. Корнійчука “Загибель ескадри” (1933).

За підсумками всесоюзного конкурсу, оголошеного до 15-ліття жовтневого перевороту, п’єса маловідомого літератора здобула другу премію (першої не присудили нікому). Відтоді починається тріумфальне сходження О. Корнійчука до вершин літературної слави.

Ми не впевнені, що творчість цього корифея радянської драматургії забудеться, просто зникне з культурної пам’яті нації, не впевнені, що її взагалі слід забувати. Драматургія, ширше – театр Корнійчука,- то вдячний матеріал для вивчення певного стану суспільної свідомості, отруєної наркотиком більшовизму, зокрема свідомості утопічної. Талант О. Корнійчука полягав не лише у віртуозному перекладі на мову мистецтва (нехай – субмистецтва) настановчих документів комуністичної партії. Він володів також умінням прихиляти, підкорювати свідомість глядачів і маніпулювати нею.

Справді, чому драма “Загибель ескадри” припала до серця кваліфікаторам всесоюзного конкурсу і широкій публіці? Чи справа тільки в тому, що О. Корнійчук показав “відданість українського народу ідеям комуністичної партії”, розвінчав “буржуазних націоналістів” і т. д.? Глибоке враження од п’єси, як на нашу думку, пояснюється тим, що в ній реалізувалася здатність драматурга працювати на рівні архетипів. Він апелює до одвічних інстинктів агресивності, помсти, ненависті, вибудовує гострий сюжет, у якому вони виступають головними рушіями, закладає естетичні підвалини новітнього похмурого міфа, який уже розпочав свою фатальну дію в тогочасному суспільстві. Ключовим у назві твору є слово “загибель”. Воно усвідомлювалось як лейтмотив революційної епохи: загинув старий світ, загинули мільйони на полях громадянської війни, загинула УНР з її демократичним устроєм, гинули жертви голодомору, ленінський терор змінився сталінським… Смерть супроводжувала всі діяння більшовиків, котрі повстали проти людей, природи, Бога. Ненависть до буття, “смертолюбіє” борців зі своїм народом – ось фундаментальні психологічні “установки” колективної свідомості й колективного підсвідомого, до яких апелювала “оптимістична трагедія” О. Корнійчука.

Дослідник творчості А. Платонова зазначає з приводу роману “Чевенгур”: “Необхідно зрозуміти один психологічний поворот у “Чевенгурі”: природні стосунки буття спростовуються тут не тому, що чевенгурці – жертва утопічної свідомості, а якраз навпаки: утопія заволоділа ними тому, що вони вже попередньо зненавиділи ці природні стосунки. Революція – лише мотивування для цього життєненависництва”. І далі – важливе для розуміння і творчого феномена О. Корнійчука узагальнення: “Війна – ось, мабуть, вичерпний образ радянської дійсності: війна з самим фактом буття…” 2 На відміну од А. Платонова, який зумів геніально розкрити суть більшовицької ідеології, О. Корнійчук став одним із генеральних її проповідників. Молодий драматург виправдовував кров і смерть, вітав загибель, вміло оспівував героїку новітнього міфа. Чи справді вірив Корнійчук у доконечну необхідність того, що відбувалося на його очах, ми не дізнаємося ніколи. Знаємо лиш те, що саме тридцять третій рік – рік сталінських репресій, геноциду, голодомору – був роком його звеличення.

…За душу матроса Гайдая змагаються дві сили: фанатична революціонерка Оксана (двійник Любові Ярової з однойменної п’єси К – Треньова й жінки-комісара з “Оптимістичної трагедії” Вс. Вишневського) та боцман Кобза з табору “буржуазних націоналістів”. Останній, зрозуміло, змальований у барвах опереткового негідника. Спонукальним мотивом переходу Гайдая до табору комітетчиків-більшовиків стає смерть Оксани. Похмура героїка смерті, прийнятої в ім’я революції, як сакральна жертва, входить в душу матроса, трансформуючись у комплекс провини, в агресивність, нарешті – в жадобу помсти й крові. Саме такий психологічний стан героя увиразнює його останній монолог:

“Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?,. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть, товариші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?..”

Гайдай пережив революційне освячення смертю і став гідним солдатом революції. Це помічають комітетчики, а тому виділяють його з матроської маси, доручають затопити перший корабель ескадри-есмінець “Стремительный”, призначають командиром сухопутного загону й передають прапор затопленого корабля…

Насадження специфічної пролетарської моралі потребувало від літератури образу позитивного героя, “хімічно чистого” більшовика. Найменший сумнів, непослідовність, “м’якотілість” автоматично переводили персонажа в табір ворогів, доля яких після ряду основоположних творів соцреалізму взагалі виносилась за дужки літератури. Утопічна модель людини викохувалась на театральній сцені, як гомункулюс у колбі, щоб стати еталоном людини нової формації. Одна за одною з’являються і стають етапними п’єси О. Корнійчука “Платон Кречет” (1935), “Правда” (1937), “Богдан Хмельницький” (1939), “В степах України” (1941), “Фронт” (1942), “Приїздіть у Дзвонкаве” (1947), “Макар Діброва” (1948), “Калиновий гай” (1950), “Крила” (1954), “Чому посміхалися зорі” (1958), “Сторінка щоденника” (1964), “Розплата” (1966), “Мої друзі” (1968), “Пам’ять серця” (1969), в яких канонізується комуністична мораль, возвеличуються звершення країни Рад і замовчується ціна, тих звершень. Корнійчукові твори продовжили ту лінію, яку розпочав І. Микитенко, довели до логічного завершення процес муміфікації української драматургії. У ній запанувала ортодоксальна одноплощинність, зникла й сама можливість драматичного дійства, діалогу, бо ж друга складова була відгороджена від життя колючим дротом, віддана

Громадянській, естетичній, фізичній смерті й повному забуттю.

Період колективізації своєрідно підсумовує комедія О. Корнійчука “В степах України”. “Ласкавий гумор” цього твору, що зовні мовби перегукується зі сміховою культу рою українців, мовби виростає з традицій М. Гоголя та І. Нечуя-Левицького, насправді позбавлений народного коріння. Річ не лише в тому, що українські селяни зображені драматургом у площині рослинно-біологічного існування (що засвідчують і прізвища персонажів – Часник, Галушка, Довгоносик), річ не лише в тому, що дійство комедії дещо нагадує традиційну шовіністичну забаву під назвою “дразнить хохла”, не лише в тому, що характери виведених О. Корнійчуком героїв-малоросів не виходять за межі формули валуєвських часів: “хахол хитр и любит сало”. Нам здається, що помиляються ті, хто не бачить жодної нитки зв’язку між комедією “В степах України” і реальністю геноцидних 30-х років. Ця прихована пов’язь закодована в назві колгоспу, очолюваного Саливоном Часником,- “Смерть капіталізму”. Під знаком смерті – до процвітання, достатку і щастя. Згадаймо і те, що Кіндрат Галушка, перевихований Часником, змінює вивіску свого колгоспу: “Тихе життя” стає колгоспом “За повний комунізм”. Якщо зважити, що колективізація села призвела до загибелі не лише мільйонів людей, а й до змертвіння споконвічних форм народного життєустрою, то стає зрозумілим, що комунізм у цьому контексті є синонімом смерті.

Якби в фіналі комедії “В степах України” веселі герої враз скинули маски, накинуті драматургом, глядач похолов би від жаху, побачивши замість бурлескових облич позитивних героїв порожні очниці Смерті. Кістляві руки високо піднесли б назву Часникового колгоспу, залишивши єдине слово: “Смерть…” Лише вона, костомаха, могла сміятися так лагідно, втішено й безжурно, оглядаючись на кістки, якими вкрила колективізація степи України.

Це слово, як бачимо, ключове не лише в героїчній драмі “Загибель ескадри”, а й у комедії “В степах України”, у творчості Корнійчука загалом. До загибелі вело Україну возз’єднання з Росією. Переяславська рада, всупереч правді історії, зображена драматургом як апофеоз народного щастя (драма “Богдан Хмельницький”). Скальпелем хірурга рятує хворих від фізичної смерті Платон Кречет, але такі інтелігенти, як він, сповідуючи комуністичну мораль, хай мимоволі, але брали участь у духовному, історичному вбивстві народу, який дав їм життя. І коли в інших творах драматурга мотив Смерті уже не звучить прямо, то він присутній у них незримо, але владно, визначаючи основний пафос, як і надривно-оптимістичне буття народу, з якого старанно видалялися самі згадки про жертви, репресії, голод… Не гуманізм, а смертолюбство – джерело творчого натхнення О. Корнійчука, як і системи, котра народжувала і підносила на п’єдестали митців насамперед такого складу.

Суспільна атмосфера ненастанних воєн, червоного терору, геноциду, бездуховності, масової неврастенії та параної була сприятливою для громадської і творчої праці О. Корнійчука. Поза нею різнорідні таланти цієї непересічної особистості навряд чи розквітли б у таких класичних формах. О. Корнійчук не терпів суперництва, уникав творчого змагання, віддаючи перевагу позалітературним засобам придушення свого конкурента, прагнув до одноосібного владарювання в українській драматургії, а тому дбайливо виполював паростки молодих талантів і затоптував у небуття доробок більш обдарованих попередників. Так гинула і держава, якій служив державний письменник генерал над “солдатами літератури”.

Цей контур творчої особистості О. Корнійчука може здатися занадто політизованим та ідеологізованим. Тоді подумки відгорнімо вбік усі політичні й ідеологічні пласти в його драмах – чи багато лишається для власне естетичного аналізу? Відтак абстрагуймося від громадсько-політичної діяльності О. Корнійчука – чи багато людського знайдеться у забронзовілому монументі?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Олександр Корнійчук