ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) – Серце віддав Україні – Сила української прози

Його називали “Гомером кіно XX століття” за широкомасштабне зображення рідної землі й народу, його трагічну долю та пошуки історичного шляху.

Він був поетом у кіно й писав твори художньої літератури з яскравими ознаками кінематографічності, започаткував у літературі жанр кіноповісті1 .

У 2015 р. міжнародна організація ЮНЕСКО2 назвала його “німий” фільм “Земля” серед п’яти світових кіношедеврів, про які кажуть: найкращі фільми всіх часів і народів.

Він – це Олександр Петрович Довженко – геніальний український кінорежисер, письменник, публіцист і художник. Митець багатогранно обдарований, пристрасний, щирий, а ще – великий син свого парода, який усе життя присвятив їй своїй УКРАЇНІ.

Олександр Петрович Довженко народився на хуторі В’юнище на Чернігівщині 10 вересня 1894 р.

Історичні координати

Роком раніше в іншому куточку України, місті Одесі, головний механік Новоросійського університету Йосип Тимченко сконструював

Кінознімальний апарат, за допомогою якого можна було створювати коротенькі кінострічки. Пошуки способів, як можна оживити статичні картинки, розпочалися дещо раніше, у 1878 р. Відтоді протягом двох десятиліть у різних країнах тривали експерименти зі знімання кіно. Але, за гіркою іронією долі, першість у цій справі приписують французам – братам Люм’єр, які в 1895 р. запатентували винахід. З кінця XIX ст. розпочалася велика епоха нового виду мистецтва – кіно.

1 Кіноповість – жанр, що поєднує в собі риси кіносценарію та повісті.

2 Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) – міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам’яток культури тощо.

Спочатку кінострічки були без звуку, наївні й коротенькі. Уявіть собі типову картину: тісний зал, який називали “ілюзіон”, маленький екран, по якому дуже швидко й смішно, як на сучасного глядача, пересуваються люди, коротенькі титри під кадрами замість реплік героїв. Збоку за піаніно сидить тапер і супроводжує зображення музикою.

Ще до більшовицького перевороту 1917 р. на території нашої країни працювало кілька приватних кінофабрик: “Южнорусское синематографическое акционерное общество Сахненко”, “Южнорусское ательє “Родина””, кіноательє “Мирограф” в м. Одесі, яке пізніше стало кінофабрикою, харківське фотоательє Альфреда Федецького, який уперше в Україні почав знімати хронікальні фільми, та ін. Від короткометражок згодом перейшли до створення повнометражних фільмів. У першу чергу екранізували класику: “Богдана Хмельницького” за М. Старицьким, “Наталку Полтавку” й “Москаля-чарівника” за І. Котляревським та інші. Головні ролі в них виконували корифеї українського театру Микола Садовський і Марія Заньковецька. На Одеській кінофабриці деякий час знімалася також неперевершена Віра Холодна3. Але перші десятиліття українського, як і світового, кінематографу можна охарактеризувати переважно як роки діяльності аматорів та ентузіастів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Поясніть, чому перші десятиріччя кінематограф розвивали непрофесіонали.

Після жовтневого перевороту в умовах громадянської війни та встановлення радянської влади кіно стало засобом пропаганди, агітації, виховання й освіти. Його завдання – роз’яснювати громадянам політику уряду й переконувати їх у справедливості його дій. Разом із тим у радянській Україні створювали й високої, як на той час, якості комерційні художні фільми. Так, наприклад, починаючи від 1926 р., за кількістю продажів у Європі українські фільми були на другому місці після американських.

У таких умовах розпочав свою кінематографічну діяльність Олександр Петрович Довженко.

Отож повернімося в 1894 р. до маленької хати Довженків на Чернігівщину. Сім’я була багатодітною навіть для тих часів чотирнадцятеро дітей, із яких вижили тільки двоє – Олександр і його сестра Поліпа. У своєму “Щоденнику” в 1945 р., вже в зрілому віці, письменник, так згадував про свою родину: “Пригадую: основна риса характеру нашої сім’ї – насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над богом і над чортом, мали велику любов і смик до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри. Сліз нам випало, проте, в житті багато, більш ніж сміху. І всі ми були добрі до людей “.

1 Тапер – піаніст, що грою на піаніно супроводжував показ німих кінофільмів.

2 Холодна Віра Василівна (дівоче прізвище – Левченко; 1893-1919) – видатна кіноакторка українського походження епохи німого кіно. Знімалася здебільшого а таких жанрах, як драма, мелодрама та короткометражне кіно. Кінострічки за її участю були популярними в Європі, Америці, Туреччині й навіть Японії. Холодну запрошували зніматися до Голлівуду, але вона щоразу відмовлялася.

Олександр Довженко з батьком

Батько, мати та сестра Олександра Довженка (фото 30-х років)

Самі неписьменні, батьки намагалися дати дітям грунтовну освіту.

Спочатку Сашко навчався в Сосницькій початковій школі, потім у Глухівському учительському інституті (нині Глухівський національний університет імені Олександра Довженка). У школі йому легко давалися науки, мав відмінні оцінки, хоч вважав, що це “…вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здасться, що я відмінник”. У Глухівському інституті він читав багато літературних творів, “що видавалися у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але заборонене”. Ці книжки відкривали юнакові велич і трагедію його народу та виховували прагнення працювати для його піднесення.

Після закінчення навчання через нестачу вчителів він працював учителем природознавства, географи, фізики, історії, гімнастики й малювання в Житомирському початковому училищі. Саме в ці роки О. Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху.

У 1917 р. він переїхав до Києва, де вчителював й одночасно навчався в Київському комерційному інституті (нині – Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) та Українській академії мистецтв. Жодного з вишів він так і не закінчив, тому що його захопили буремні події 20-х років XX ст. У 1918 р. він організовував петлюрівські загони й був ад’ютантом третьої окремої бригади Січової дивізії. У 1919 р. О. Довженко повернувся до Житомира, де його заарештував Волинський ВЧК1. Потім концтабір із формулюванням “ворог робітничо-селянського уряду”. Звільнитися з неволі допоміг йому письменник Василь Еллан-Блакитний2. Після встановлення радянської влади О. Довженко працював па різних посадах в Україні, потім на дипломатичній роботі в Польщі та Німеччині. Він не полишав бажання опанувати тонкощі образотворчого мистецтва, тому в Берліні близько року навчався в приватній мистецькій школі у професора Віллі Геккеля, відвідував лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. О. Довженко писав: “…У мене була віра в свої здібності й впевненість, що років через десять-п’ятнадцять наполегливої праці я вироблюсь у непоганого художника”.

1 Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем – у 1917-1922 рр. – державно-політичний карний орган уряду більшовиків, створений для “боротьби з контрреволюцією і саботажем”.

2 Еллан-Блакитний Василь (справжнє ім’я Василь Михайлович Елланський) (1894-1925) – український революційний діяч і письменник.

Олександр Довженко. Карикатура 20-х років

Тому ціпком закономірним було його рішення після повернення в Україну займатися живописом. О. Довженко працював карикатуристом та художником-ілюстратором у газеті “Вісті”.

Але в 1926 р. він, визнаний у Харкові митець, різко змінив своє життя, переїхавши до Одеси працювати на кінофабрику. Довелося всього вчитися з нуля писати сценарії фільмів, опановувати ази режисерської професії.

Після перших невдалих спроб О. Довженко в 1928 р. приступив до створення кіноепопеї про український народ. Протягом 1928-1930 рр. з’явилися три стрічки, присвячені осмисленню національної історії, “Звенигора”, “Арсенал” та “Земля”. Пристрасний запал, піднесеність, натхнення, притаманні їм, представляли Олександра Довженка як поета в кіномистецтві, небайдужого до долі свого народу. Хоч його потрактування подій дещо відрізнялося від сучасного, у них втілено високу полум’яну любов до Батьківщини та віру в людину. Навіть у своїх помилках він був щирий і величний. Наприклад, фільм “Земля” (1930) був присвячений темі колективізації1 українського села, у прогресивність якої О. Довженко свято повірив. Коли ж в Україні в 1933 р. радянська влада штучно організувала голод, митець зрозумів його причини й надзвичайно від цього страждав.

Фільм “Земля” в СРСР було піддано безпідставній і необгрунтованій критиці. Навіть світове визнання твору не змогло врятувати режисера від звинувачень. Минули роки, і час розставив усе на свої місця. У 1958 р. на Брюссельській всесвітній виставці 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали “Землю” одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

1 Колективізація – створення великих колективних господарств (колгоспів) на основі індивідуальних селянських дворів. Колективізація була формою нищення селян, у якій влада вбачала силу, що могла чинити їй опір, оскільки селян примусово виселяли зі своїх домівок, відбирали їхню власність.

Коли почалася Друга світова війна, О. Довженко, хворий і вже не молодий, добровольцем пішов на фронт. Він працював кореспондентом газети “Красная звезда”, знімав документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні” (1945). Але головною зброєю в цей час для нього стало слово. Саме у страшний воєнний період народився Довженко-письменник. Він виступив з оповідною прозою “Воля до життя”, “Ніч перед боєм”, “Мати”, “Відступник”, “На колючому дроті”, “Незабутнє”, “Народні рицарі”, “Стій, смерть, зупинись!”, “Повість полум’яних літ”, “Україна в огні”. Основна тема його творів цього часу – людина й війна, доля народу у війні. На повну силу автор зобразив національну трагедію, у цих творах звучав біль за рідну землю та народ. Але О. Довженко не побоявся порушити також проблеми, які інші замовчували: непідготовленість країни до боротьби з ворогом, байдужість і безвідповідальність влади в часи народного горя, причини появи зрадників та інші. За кіноповість “Україна в огні” О. Довженка піддали нищівній критиці. Влада побоялася знищити митця зі світовою славою так, як сотні інших, тому О. Довженка змусили переїхати до Москви й заборонили виїжджати до України. Письменник розумів, що це назавжди, тому у своєму “Щоденнику” записав: “Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі”. Але навіть цій мрії О. Довженка не вдалося здійснитися. Олександр Петрович помер 25 листопада 1956 року. Тіло його покоїться в Москві на Ново-Дівичому цвинтарі. Україна мас надію, що настане час, коли заповіт її великого сина можна буде виконати.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Назвіть дві-три події з біографії О. Довженка, що найбільше вас вразили.

2. Розкажіть про Довженка-режисера. Назвіть найвизначніші його кіно – та літературні твори.

3. Поясніть, про що свідчить той факт, що фільм О. Довженка “Земля” двічі визнано світовим кіношедевром.

4. Роздивіться репродукції портрета О. Довженка роботи А. Горської та автопортрета. Яке враження вони справили на вас? У чому символічність художнього полотна А. Горської?

Олександр Довженко Автопортрет 1924 р.

Алла Горська. Портрет Олександра Довженка

5. Прочитайте та прокоментуйте крилаті вислови О. Довженка. Який із них ви обрали б собі як настанову до свого життя? Чому?

– Думай неухильно тільки про велике. Підніми природу до самого себе, і хай Всесвіт буде відображенням твоєї душі.

– Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому.

– Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка.

– Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

Оповідання “Ніч перед боєм” О. Довженко написав у 1942 р. за один місяць. Його надрукували в газеті “Красная звезда” російською мовою, а потім – у форматі маленької книжечки-метелика, яку поширювали на фронті. Ним зачитувалися бійці, водночас це був один із небагатьох Довженкових творів, схвально сприйнятих владою. У чому ж секрет популярності оповідання?

Історичні координати

Пригадаймо: початок війни був відверто невдалим для Радянського Союзу. 1942 р. вся Україна, Білорусія, Прибалтика, частина Росії опинилися під німецькою окупацією. Ворог захоплював нові території: рвався на Волгу. Північний Кавказ, Кубань. У цих умовах, піддавшись паніці, частина військ Південного фронту майже без опopy залишила Ростов і Новочеркаськ. Населення почало розчаровуватись в армії та занепадати духом. Хід війни наближувався до трагічної кульмінації. У цих умовах 28 липня 1942 р. І. Сталін видав наказ № 227, у статті 10 якого зазначалося: “Ні кроку назад! Таким тепер має бути наш головний заклик. Потрібно наполегливо, до останньої краплі крові захищати кожну позицію, кожен метр радянської території, чіплятися за кожен клаптик радянської землі і відстоювати його до останньої можливості”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) – Серце віддав Україні – Сила української прози