Окупація України

Німеччина та її союзники розділили Україну на кілька частин. 1 серпня 1941 Східна Галичина була приєднана до Польського генерал-губернаторства. +20 Серпня було створено Рейхскомісаріат “Україна”, територія якого ділилася на 6 округів. Резиденцією рейхскомісара Е. Коха стало м Рівне. Райхскомісаріат розширювався в міру просування німецької армії на схід, але так і не зайняв усю територію України – тили вермахту перебували в управлінні військових комендатур. У вересні 1942 р рейхскомісаріат мав населення 16900000 чоловік. Потім до складу рейхскомісаріату була передана ще частина Лівобережжя і північ Криму.
Румунія приєднала території, які контролювала до 1940 р Але королівство претендувало на більше. 30 серпня території між Дністром і Південним Бугом під назвою “Трансністрія” з центром в Одесі були передані під контроль Румунії (з перспективою приєднання після війни). Губернатором був призначений цивільний професор Г. Алексяну, який діяв так, як ніби Трансністрія вже стала частиною Румунії. Але на території губернаторства платіжним засобом була німецька марка. Антонеску не поспішав з формальним приєднанням Трансністрії до кінця війни.
Під час окупації були відновлені служби в раніше закритих православних і уніатських храмах. У той же час за період окупації було зруйновано, і занечиститься +1670 церков.
На Заході України найбільшим впливом серед віруючих користувалася Греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (предстоятель в 1900-1944 рр.). ГКЦ розташовувала 4400 храмами. Позиція церкви щодо окупантів була двоїстою. З одного боку, священики ховали євреїв від терору, з іншого – брали участь в організації дивізії СС “Галичина” і служили в ній капеланами.
Влітку 1941 р була створена Автономна православна церква України на чолі з архієпископом Олексієм (Громадським). Вона визнавала верховенство Московської патріархії. У АПЦ було близько 5600 парафій.
З дозволу влади 8-10 лютого 1942 в Пінську пройшов собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським). УАПЦ розгорнула роботу по збору коштів на допомогу українським полоненим, але також сприяла і німецьким заходам по відправці робочої сили до Німеччини. УАПЦ мала близько 500 парафій.
8 жовтня 1942 була зроблена спроба об’єднання двох церков, але проти неї виступила як частина єпископату, так і окупаційна влада. 16 грудня 1942 архієпископ Олексій відкликав підпис під актом про об’єднання.
У Німецькому керівництві йшло обговорення повоєнної долі регіону – пряме управління німців і колонізація (А. Гітлер, Е. Кох та ін.) Або українізація, спрямована на витіснення росіян далі на схід українцями (А. Розенберг). Гітлер вважав, що Україна повинна бути включена в Німецьку імперію. Планувалися масові депортації слов’янського населення з України на схід.
Рейхскомісар Е. Кох визнав, що для дітей місцевого населення досить навчання в 4-хклассних школах. На приватній основі працювали платні школи-семирічки. Діяли просвітницькі організації (“Просвіта”, Українські освітні товариства та ін.), Яким надавали підтримку українські націоналісти. Окупанти ставилися до просвітницької діяльності з підозрою, тим більше, що націоналісти використовували її в цілях пропаганди самостійности.
Німеччина та її союзники спробували скористатися ресурсами України. У складі Центрального торгового товариства “Ост” була створена контора “Україна” з центром у Рівному. До 1943 “Ост” вивіз до Німеччини 2800000 т продовольства. З України до Німеччини було вивезено близько 900 тис. Т зерна. У Рейх було відправлено понад 1,6 мільйона голів худоби. Інтерес для Німеччини представляла і радянська техніка – з України були вивезені 125000 електромоторів і 80000 верстатів.
Частина землі була передана державним господарствам та маєткам “фольксдойче”. 2215 маєтків отримали 6300000 га землі.
5 серпня 1941 міністр східних територій А. Розенберг випустив розпорядження про обов’язкову трудової повинності як мінімум в 22 дня. За ухилення від робіт слід було покарання у вигляді штрафів та арештів. Втеча з важливих промислових об’єктів каралося аж до страти.
Зберігши колгоспну систему на території рейхскомісаріату та в зоні відповідальності армії, окупанти обклали селян різноманітними грошовими і натуральними податками.
Оскільки обладнання фабрик було вивезено або зіпсовано, Німеччина завезла на Україну обладнання для переробки продовольчої продукції.
Хоча видобуток вугілля в Донбасі становила лише десяту частину від довоєнного, до Німеччини було вивезено близько мільйона тонн вугілля. На Україні було видобуто 380 тис. Т. Залізної і 1782 тис. Т. Марганцевої руди, 600 тис. Т. Нафти, виплавлено +1005 тис. Т. Сталі і чавуну.
Щоб забезпечити Україну робочою силою, з полону були відпущені 318770 чоловік (87% з них – етнічні українці). А потім було відпущено ще 823230 чоловік (більше половини – українці).
Більше 3 мільйони людей були відправлені на роботи до Німеччини. Близько 450 000 з них померли, близько 150 000 не повернулися в СРСР після війни.
На території України діяли “айнзац-команди”, цілеспрямовано знищували євреїв. Знищення євреїв почалося навіть до приходу німців – силами українських націоналістів (Львівська, Тернопільська, Золочівський та ін. Погроми). Розмах у погромів сприяли антирадянські листівки ОУН, випущені за ініціативою одного з її лідерів І. Клімова. Нацисти за допомогою націоналістів приступили вже до систематичного геноциду.
Так, в 1941-1943 рр. у Бабиному Яру під Києвом загинуло близько 100 тис. радянських людей, переважно євреїв. У розстрілі євреїв тут брали участь бійці Буковинського куреня та 118 українського поліцейського батальйону. Тільки 29-30 вересня 1941 р було розстріляно 33 771 чоловік.
Свій “внесок” у геноцид вніс і режим румунського диктатора Антонеску. Після заняття румунами Одеси почалося “інтернування” євреїв у гетто.
22 жовтня 1941 був підірваний штаб 10 румунської дивізії. Загинуло 135 румунських та німецьких військовослужбовців на чолі з генералом І. Глогожану. Будівля була замінована ще до залишення Одеси радянськими військами, а вибух зроблений по радіосигналу з Криму.
Румунська влада скористалися вибухом як приводом для знищення євреїв, яких розстрілювали і вішали на вулицях і площах. 22-23 жовтня було страчено близько 19 000 чоловік. 24 жовтня Антонеску наказав стратити всіх євреїв, які втекли з Бессарабії в Одесу, зігнати заарештованих в барак і підірвати його в помсту за теракт. Найближчими днями в Одесі та околицях було страчено ще 9000 чоловік. У листопаді до справи знищення підключилася німецька зондеркоманада, але їй від румунів “дісталося” тільки 3000 чоловік. Більш 60000 євреїв було депортовано з міста в табори.
На Україні існувало 250 концтаборів і гетто. Найбільшими таборами військовополонених були “Цитадель” у Львові, “Гросс-лазарет” у Славуті, Дарницький і Сирецький у Києві, “Богунія” під Житомиром, “Уманська яма”, “Хорольська яма” та ін.
Під час каральних операцій проти партизан було знищено 250 сіл і сіл, причому, 50 – разом з жителями.
Всього в період окупації на Україні за радянськими даними загинуло більше 3 мільйонів мирних людей, включаючи 800-900 тис. Євреїв, понад 200 тис. Циган. На території України загинуло більше 1500000 військовополонених.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Окупація України