Океан в міфах народів Середземномор’я
Безмежні простори океану манили і одночасно лякали людини стародавнього світу. Мінливий характер океану, невичерпна енергія хвиль, припливів, ураганних вітрів і бурхливих течій асоціювалися у свідомості людини з могутнім божеством, якому була підвладна водна стихія. Глухий гуркіт прибою був його грізним голосом; пінисті гребені хвиль – сивими разметавшимися кучерями; безодня, час від часу поглинала тварин і людей, – величезної утробою.
Однак, караючи необережних і самовпевнених, океан був і милостивий. Він викидав на берег дивовижних риб і величезних тварин, був оселею їстівних молюсків і водоростей, приносив стовбури дерев і рідкісні плоди. Осівши на берегах морів, люди спочатку на човнах, а пізніше на вутлих суденцях стали добиратися до сусідніх островів. Розповіді щасливчиків, яких віднесло бурею в море, але зуміли дивом залишитися в живих, розбурхували уяву, і найсміливіші йшли все далі.
Одними з перших стали освоювати морські простори народи, що населяли Східне Середземномор’я. Цьому сприяли тривалі спокійні (бесштормовие) сезони, безліч бухт, в яких можна було сховатися в разі негоди, і островів, де вдавалося не тільки перепочити, але й поповнити запаси прісної води і продовольства. Нещодавно біля південних берегів Анатолії були виявлені і підняті останки судів, споруджених більш 5-4 тис. років тому. І хоча їх конструкція досить проста, вона все ж наводить на думку, що судна ці мали і більш примітивних попередників. Велику роль у розвитку мореплавства зіграли мешканці приморських районів Малої Азії – финикияне, карійці і крітяни. Трикутник між Балканським півостровом, островом Крит і узбережжям Малої Азії вже в середині 2 – го тисячоліття до н. е.. став найбільш жвавим перехрестям морських шляхів. Він включав Егейське море, Геллеспонт і Критське море. В Егейському морі так багато островів, що можна переплисти з Греції в Малу Азію, не втративши з уваги землі. З часом найбільші з них були заселені, спочатку крітянами, а потім ахейцями. Вони заснували міста – держави, де правили Басилей. Ці царьки стверджували, що ведуть свій родовід від одного з богів, що мешкали на найбільшій горі континентальної Греції – Олімпі. Одним з найбільш шанованих і грізних богів – олімпійців був повелитель морських глибин Посейдон – ” коливатель Землі”.
Згідно з міфами, за допомогою тризуба він керував стихією: варто було Посейдону їм змахнути, як тут же піднімалися величезні морські вали. Але ось він простяг тризуб над морем, і хвилі заспокоїлися. Грізний був у гніві ” коливатель Землі”. Переслідуючи гіганта Полібота, який біг після битви з богами – олімнійцамі на острів Кос, Посейдон ударом тризуба відламав величезну брилу від цього острова і кинув у гіганта. Так, за переказами, виник острів Нісірос.
У цьому та інших діяннях владики морів вгадувався натяк на ще більш руйнівні сили, ніж хвилі і бурі, – землетруси. Вони нерідке явище в районах розселення древніх греків. Сейсмічні хвилі приходять з боку Егейській вулканічної дуги. Греки не знали, що за нею (на південь від острова Кріт) знаходиться ціла система глибоководних западин, відомих нині як Еллінський жолоб. Тут проходить важлива геологічна межа – рубіж двох літосферних плит: одна з них занурюється під іншу. З цим процесом і пов’язані численні землетруси, які греки приписували гніву ” колебателя Землі”.
Район Егейській острівної дуги і північній частині півострова Пелопоннес є зоною не тільки високої сейсмічності, а й епізодичного вулканізму. Один з активних вулканів, останнє виверження якого було в 1888 р., розташований на острові Нісірос, на тому самому, чиє народження легенда приписує Посейдону. Хоча виверження в межах Егейській дуги трапляються не часто, вони все ж знайшли відображення в кількох міфах. Так, в міфі про завоювання Зевсом влади над світом розповідається про його боротьбу зі Стоглавим чудовиськом Тифоном, яке було породженням Геї (Землі) і піднялося з її надр. Полум’я оточувало чудовисько, а від його кроків здригалася Земля. Коли громовержець Зевс сотнями стріл – блискавок вразив всі 100 голів Тифона, від його тіла ” виходив такий жар, що плавилось все навколо”. Зевс скинув його в похмурий Тартар, але і звідти тіфо все ще продовжував загрожувати хто живе на Землі, викликаючи бурі і виверження.
В іншій легенді один з великих героїв Стародавньої Греції – Беллерофонт воював з Химерою – породженням Тифона і велетенської Єхидни. На крилатому коні Пегасі перенісся герой в Лікійські гори, що на заході Малої Азії, де знайшов Химеру в темній ущелині. Триглавий Химера, виливає вогонь і клуби диму, виповзла йому назустріч. В образі Химери, яка ламає на своєму шляху скелі і знищує все живе, втілено уявлення про лавовому потоці, що виливається з глибокої тріщини. У міфології древніх греків Химера явно уособлює вулканічні сили Землі. У міфі навіть вказано досить точну адресу, де, мабуть, часто відбувалися лавові виливу. Це Лікія – південний край Малої Азії, частково входить до складу Егейській вулканічної дуги.
Не менш страшних чудовиськ поміщали греки у водні безодні або на далекі острови.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)