Оди – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

КНИГА ПЕРША

ДО МЕЦЕНАТА

Глянь, нащадку ясний давніх володарів,

Меценате, хвало й захисте любий мій,

Глянь довкіл: багатьом – тільки б у куряві

Коней гнати стрімких; вихором-колесом

Лиш мету обігнуть – пальмова гілка вже

Мчить їх ген, до богів, світу керманичів.

Цей – на все йти готов, тільки б до почестей

Люд квірітів хисткий втретє підняв його.

Той – гребе та гребе й сипле у засік свій,

Що з лівійських токів літом змести вдалось.

Хто ж оре залюбки батьківський лан, того

Ти й за Аттала скарб не підіб’єш на те,

Щоб кіпрійським судном він борозну пливку

Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського.

Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод

Африк буйний – купець марить селом своїм,

Хвалить спокій, та ось – вже він судно слабке

Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду.

Є такий, що й за дня добрим вином старим

Сам гоститися рад, келих по келиху,

Зручно лігши собі то під суничником,

То при тихім струмку в закутку милому.

Інших – табір зове; співом ріжка й сурми

Манить їх на війну – для матерів усіх

Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві –

Любо спати й в снігу – що йому пестощі?

Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав

Вірний пес, а кабан – он уже сіті рве.

Я – з плющем на чолі, мудрих ознакою,

Стану побіч богів; я од юрби майну

В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами

Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам

Флейту дасть голосну, хан Полігімнія

Ніжно струни напне, по-еолійському.

Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш

Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.

ДО АВГУСТА

Досить градом сік, засипав снігами

Батько весь наш край і на страх для Риму

Свій же храм вразив, понад ним багряну

Знявши правицю.

Що, як прийде знов – хвилювались люди –

Грізних з’явищ вік і ті сльози Пірри,

Дні, коли Протей своє стадо вигнав

З моря – на гори?

Між густе гілля, на верхів’ї в’яза,

Де лиш птах сідав, повтикались риби.

Море грало скрізь, і пливли над лісом

Сарни лякливі.

Жовтоводий Тібр – це при нас було вже –

Враз на Рим помчав через лівий берег,

Щоб владичий дім і святиню Вести

Хвилею збити.

Так надмірно мстив проти волі Батька

Тібру гнівний бог, покотивши хвилю

Ген до тих святинь, коли вчув дружини

Ілії скарги.

Буде знать про те, як точили в Римі

Не на персів ніж, а на свого брата,

Наша юнь; її ж,- через чвари предків,-

Так нині мало! Рине вниз наш Рим.

До якого ж бога Має вдатись люд?

І яким ще співом

Нині вже глуху до благань тих Весту Дівам схиляти?

Хто ж за ті гріхи понесе покуту

З волі Батька, хто? Появись, благаєм,

Ти, що блиск рамен оповив у хмару, Фебе-пророче!

Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш:

Поруч – Купідон і веселі Жарти?

Може, спом’янеш позабутих внуків,

Праотче Марсе?

Вже давно – гай-гай! – наситився грою

Ти, що любиш клич і шоломів сяйво

Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч

З ворогом лютим.

Може, ти явивсь, легкокрилий сину

Майї, мов юнак, мов земна людина,

Й те ім’я прийняв, що тобі дали ми,-

“Цезаря месник”?

Щирим серцем дбай про народ Квіріна,

Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись,-

Нас не кинь в біді, не спіши злетіти

З подувом вітру

В вись небесну; тут, поміж нами слався,

Тут очолюй нас, опікуне-батьку.

Хай не сміє перс, коли ти при владі,

Край наш топтати.

ДО КОРАБЛЯ

Хай Кіпріда в ту путь тебе,

Хай Єлени брати, зорі ясні, ведуть,

Хай лиш Япігу волю дасть

Вітровладний Еол, інших – приборкавши,

О кораблю! На свій поміст

Ти Вергілія взяв – ти його й в Аттіку

Поверни, бо й мою везеш

Половину душі – згинути їй не дай!

Той мав дуб і потрійну мідь

Вколо серця свого, хто по безодні тій

Вперше човник повів, кого

Африк не налякав, що з Аквілонами

Бій зчиняє, ні ті дощі,

Дар понурих Гіад, ні повелитель Нот,

Що на Гадрії будь-коли,

Дужий, хвилю зіб’є чи вгомонить її.

Смерті в вічі сміявся б той,

Хто на чуда морські й пінявий вал дививсь

Не зморгнувши або на ті

Горезвісні хребти Акрокеравнія.

Марно бог передбачливий

Темні води розлив між суходолами:

Хвилю, досі незайману,

Вже зухвалий весляр довгим веслом січе.

Так, аж надто допитливий,

Рине люд до гріха – що йому межі ті?

Син Япета посмів було

Нам вогонь принести, вдавшись до хитрощів.

Тільки вкрав він його з небес –

За сухотами вслід військо хвороб нових

Землю враз облягло, а смерть

Крок, повільний колись, нині приспішує.

Понадземну порожняву

Вперше звідав Дедал на нелюдськім крилі,

В підземелля спустивсь Геракл

І в понуру глибінь, в темний Аїд проник.

Де є, смертний, межа тобі?

Вже й до неба рвемось в тій необачності.

Ось тому й наготовлену

Гнівний Батько в руці стискує блискавку.

ДО СЕСТІЯ

Слабне вже люта зима, вже провесна шле тепло й понову,

Судно просохле знов гойдає хвиля.

Рвуться отари з обор, плугатаря вже вогонь не вабить,

Сивава паморозь лугів уже не сушить.

Вже за Венерою вслід Кітерейською – лиш засяє місяць –

Стають у коло Грації та німфи:

Мірно землю б’ють, усе б’ють вони, поки вогнедишні

Циклопів кузні сам Вулкан обходить.

Ось коли з мирта вінком по-святковому слід чоло вповити

Або квітками з-під снігів розталих.

Ось коли в тіні гайка треба жертвою Фавну честь віддати –

Чи він овечку, чи козля бажає.

Смерті блідої стопа б’є однаково, Сестію щасливий,

В низький поріг та в брами можновладних.

Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію,

Лихі ж привиддя й ніч – не за горами,

Й дім, де володар – Плутон, вигнання твоє; раз туди потрапиш

Гучних бенкетів там вести не будеш,

Там тебе ніжний Лікід не втішатиме: він у колі хлопців

Сьогодні, завтра ж – і дівчат полонить.

ДО ПІРРИ

Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку

Між троянд запашних так пригорнув тебе?

Перед ким золотаве

Ти волосся розсипала,

Щира й звабна така?

Ой, ще оплаче він

Клятви й долю хистку, гляне на море те,

Чорним зоране вітром,

Гляне – й заціпеніє враз,

Хто тобі, золотій, нині довіривсь так,

Певний щастя свого, певний взаємності,

В бурях ще не бувавши…

Горе ж тим, хто притьма на твій

Блиск оманний летить!

Я ж – про це й напис мій

Каже в храмі святім – після пригод морських

Склав свій мокрий ще одяг

Богу моря могутньому.

ДО АГРІППИ

Варій, звившись орлом в небо Меонії,

Вславить силу твою, дзвін перемог,- куди б

Воїн твій не пробивсь – і на коні, й судном

За тобою, вождем своїм.

Я б, Агріппо, й не смів братись до справ таких

Не для мене Ахілл, що напролом іде,

Ні бувалець Улісс, що по морях блукав,

Ні злощасний Пелопа рід:

Велич не для малих. Скромність і ліра та,

Музи мирної дар, забороняють нам

Слави Цезаря блиск, як і твої діла,

Вбогим хистом применшити.

Хто б ще так оспівав Марса, що в криці весь,

Меріона в пилу, чорнім пилу боїв,

Діомеда, який з волі Паллади став,

Смертний, проти богів самих?

Я ж лише про вино пісню снуватиму,

Про дівчат запальних, що юнакам грозять

Гострим нігтиком; я, нині бездумний вже,

Завтра – легко закоханий.

ДО МУНАЦІЯ ПЛАНКА

Родос уславлять одні, Мітілену, Ефес чи Корінфа

Стіни, де море. подвійне хвилює,

Фіви, де Вакх народивсь, або Аполлонові Дельфи

Чи мальовничу Темпейську долину.

В інших на думці лише – величати в немовкнучій пісні

Місто Паллади, безшлюбної діви,

Щоб на вінок відусіль назривати оливкових віток.

Є і такі, що в пошану Юноні

Аргос, де коні баскі, й багатство Мікен оспівають.

Тільки мене ані Спарта сувора,

Ні плодоносні поля, простори Ларісси, не ваблять

Так, як ота гомінка Альбунея,

Так, як Аніо прудкий, і Тібурна гаї, і грайливі

Хвилі струмків у садах яблуневих.

Нот ясний не всякчас налітає з дощами на крилах –

Часто він сам випогіднює небо.

Так от і ти, як мудрець, трудам життьовим і зажурі

Вчасно покласти межу не вагайся,

Планку, солодким вином, де б не був ти: чи то вколо тебе

Зблискує табір орлами, чи віти

Гаю Тібурна шумлять. Саламін покидаючи й батька,

Тевкр увінчав себе листям тополі,

Скроні вином окропив і до друзів своїх посмутнілих,

Кажуть, такими словами звернувся:

“Хай же нас доля веде,- ласкавіша доля від батька,-

Звірмося їй, о супутники-друзі!

Тевкр за вождя вам і Тевкр – за пророка, чи ж вам зневірятись?”

Сам Аполлон віщував урочисто:

“Знайдете землю нову – й Саламін своє ймення повторить”.

Гей же, хоробрі, що в гірших пригодах

Разом зі мною були! Вином нині тугу розвіймо,

Завтра-бо знов – у безмежнеє море.

ДО ЛІДІЇ

Лідіє, ради неба,

Ради всіх богів поясни: чом Сібаріса губиш,

Люблячи? – Спеку й порох

Стійко він терпів, а тепер – сонячні грища кинув.

Чом у рядах при зброї Верхи він не мчить, як було? Чом не смиряє

Галльських

Коней вудилом вовчим? Чом у жовтий Тібр не пірне? Чом йому мазь оливки –

Гірша за кров зміїну?

Зброї чом тепер не бере в ту мозолясту руку.

Хоч за межу далеко

Він і спис, і диск, як ніхто, вправно метав і вміло?

Що ж, він сховавсь, можливо…

Так Фетіди син між дівчат схований був, говорять,

Щоб на лікінців лави,

Мужній, він не рвавсь на очах у жалібниці Трої.

ДО ТАЛІАРХА

В снігу глибокім, бачиш, на овиді

Соракт біліє? Снігом завалені,

Ліси пригнулись, а на річці

Кригою хвилю пливку вже скуто.

Розвій-но холод, в огнище дров докинь,

Котрі сухіші, й чотирирічного

Вина з сабінської амфори

Щедрою нам зачерпни рукою.

Всі інші справи – краще богам довір:

Захочуть тиші – й вітер вгамується

Над морем темним, і незрушно

Стануть і той кипарис, і ясен.

Що завтра буде – вже не твоя журба.

Добром та зиском будь-який день вважай,

Дарунок долі, й не цурайся

Ні насолод, ані танців, хлопче.

Сумну сивизну поки ще геть жене

Твій вік зелений – поле й майдан люби,

Й не раз в домовлену годину

Хай повторяється шепіт ніжний

І сміх, що видав дівчину в закутку,

Й застави милі, зняті з зап’ястя їй

Або ж із пальця, що при тому

Був лише так, для годиться, впертим.

ДО МЕРКУРІЯ

Майї сину, внуче Атланта віщий,

Ти ж до слів дзвінких та до втіх палестри

Давній люд привчив, подолавши в ньому

Первісну дикість,

Пісня ця – тобі, посланцеві неба,

Це ж твоє дитя – луковидна ліра,

Ти на жарт усе, що вподобав, тут же

Викрасти можеш.

За волів тебе, хитруна-хлопчину,

Вже було хотів Аполлон скарати,

Вже й схопивсь за лук, сагайдак же – в тебе,

Й він розсміявся.

Навіть сам Пріам, Іліон лишивши,

Наче свій, пройшов між Атрідів гордих,

Крізь ворожий стан, фессалійську варту,-

Вслід за тобою.

Праведних ведеш у місця блаженні,

В тихий край, жезлом золотим гамуєш

Мляві тіні – ти, кому й небо раде,

Й світ попідземний.

ДО ЛЕВКОНОЇ

Ти не звідуй про те, де нам межу доля накреслила,

Левконоє: того – й знати не слід, так що й халдеїв ти,

Й числа їхні облиш. Краще стократ – брати, що суджено,

Чи багато ще зим небо нам шле, чи вже остання ця

Там об берег сипкий в злобі сліпій хвилю тірренську б’є.

Зваж розумно те все, вина ціди й миттю короткою

Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говорим тут,

Вже у безвість летить. День цей лови!

У майбуття – не вір.

ДО КЛІО

О, кого з мужів чи героїв, Кліо,

Чи з богів струні або флейті гострій

Славить ти звелиш і чиє грайливо

Ймення полине

Ген, де гай густий.

Гелікона схили

Й гостроверхий Пінд або Гем холодний,

Звідки ліс ішов, аби лиш почути Голос Орфея,

Хто спиняти міг, як навчила мати,

Вітру вільний лет, течію потоків;

З гір ішли й дуби, бо й вони до ніжних Струн дослухались.

Як же спів почну? – Як і всі: хвалою

Для отця богів і людей владики;

Він оздобив світ – і моря, і землі Порами року.

Бо ж хіба створив божество Юпітер

Виїде, аніж сам, чи принаймні рівне?

Йде за ним услід провідниця воєн

Діва Паллада.

Вакху, спом’яну я й тебе, й тобі ще,

Діво, що грозиш лісовому звіру,

Шану тут віддам і тобі, несхибний

Лучнику Фебе.

Побіч них – Алкід і близнята Леди:

Славний кінник той, цей – боєць кулачний;

Хай лише змигне мореплавцю в пітьмі

Сяйво їх чисте –

Пінний вал зі скель вже додолу рине,

Тихне бурі гнів і тікають хмари,

Грізна хвиля їм, близнюкам, покірна

Никне й маліє. А

Чи Ромул-вождь, чи погідний Нума,

Чи Тарквіній Пріск, топірцями гордий,

Чи Катона смерть благородна – в пісні

Славою зблиснуть?

Регул, Скаври й ти, що в бою з пунійцем,

Павле мужній, смерть, а не втечу вибрав,

Ти, Фабріцій,- всіх я прославлю вдячно

В пісні натхненній.

Всі ці, як і той, що не стриг волосся,

Курій і Камілл для війни годились:

Спадок – лан скупий – та сувора вбогість

Їх гартували.

Славу з надр віків, наче дуб розлогий,

Рід Марцеллів п’є, а вгорі ясніє

Юліїв зоря, мов той місяць-красень

Серед сузір’їв. Страже, батьку наш, о Сатурна сину,

Доля так дала, що в твоїй опіці –

Славний Цезар наш: хай при тобі, першім,

Другий він править.

Чи гучний тріумф заслуживши, буде

Гнать парф’ян в ярмі за погрози їхні,

Чи вождів племен, що на крайнім сході,

Серів та індів,-

Хай землею він, лиш тобі підвладний,

Править мирно, ти ж колісниці громом

Весь Олімп тряси й посилай на грішних

Стріли вогненні.

ДО ЛІДІЇ

Кожен раз, коли Телефа

Шию – кров з молоком, Телефа руки ти

Хвалиш білі, в душі моїй

Гнів кипить кожен раз, Лідіє, чорний гнів!

Тут і розум я свій гублю,

Вже й рум’янцю нема, тільки сльоза з очей

Нишком котиться – знак того,

Як десь там, в глибині, сушить вогонь мене.

Весь горю, коли хтось тобі

В п’яній сварці вином біле плече заллє,

Лишить слід на губах твоїх,

Зуба пам’ятний слід, жадібно впившись в них.

Ні, не той вікуватиме

Побіч тебе, не той, хто по-дикунському

Ранить губи твої, що їх

Нектар гойно зросив, щедрий Венерин дар.

О, щасливі по-справжньому Ті, що вік прожили, шлюб свій шануючи:

Не ганебна незгода, ні –

День останній життя їхню любов урве!

ДО РЕСПУБЛІКИ

О кораблю, вже знов хвиля несе тебе

В море! О, не туди – в гавань мерщій заходь,

В гавань! Глянь же на себе:

Вже без весел боки твої.

Африк щоглу твою, глянь, надломив уже,

Снасті стогнуть-риплять, пов’язі – порвані,

Днище тесане, й те вже

Ледве зносить напір страшний

Моря. Ні парусів – буря зірвала їх,-

Ні богів на кормі, щоб у біді новій

Їх благать, тож не в пору

Славним родом пишаєшся –

Із понтійських лісів: що мореплавцеві

З тих оздоб дорогих – мало він вірить їм.

Тільки б ті буревії

В гру свою не втягли тебе!

Ти ще вчора мені був тягарем важким,

Нині-радість моя, нині ти клопіт мій…

Пильним будь на розводді,

Де Кіклади стрімкі блищать!

ДО ПАРІСА

На ідейськім судні з дому гостинного

Віроломний пастух морем Єлену віз,

Та, скувавши вітри, долю сумну з глибин

Так йому віщував Нерей:”Знай: в годину лиху жінку везеш собі –

Рушить Греція вся, склавши обітницю

Геть стоптати твій шлюб, а заразом – усе

Давнє царство Пріамове.

Піт вже, бачу,- гай-гай! – з коней, з людей струмить,

Бачу, скільки смертей вже спричиняєш ти Трої!

Щит свій, шолом, повіз і гнів святий

Вже Паллада готує в бій. Тут Венера тобі – вже не заступниця:

Як на лірі не грай ніжних пісень жінкам

На солодкім ладу, як не причісуйся –

Від списів і від кноських стріл

Спальня не вбереже: вдарить і там гроза,

Мужній воїн Аянт хутко й туди вбіжить.

І хоч пізно, а все ж, о перелюбнику,

Вкриє пил твої кучері!

Ось Лаертів Улісс – рід він твій вигубить.

Ось пілоський владар – Нестор. Ти бачиш їх?

Тут грозить тобі Тевкр, із Саламіну вождь,

Там – бувалий в боях Сфенел,

Перший серед візниць, хай лише віжки він

Візьме в руки міцні. Ось Меріон, а це –

Невгамовний Тідід, дужчий за батька, взявсь

Наздогнати тебе будь-що.

Олень так на долах вже й про траву забув,

Вовка вчувши здаля, він що є духу мчить,

Як тікатимеш ти, зблідлий, задиханий,

Не такий, як ото при ній.

Хай гнівливий Ахілл і кораблі його

Для фрігійських жінок чорний відстрочать день,

Низка зим промайне – й весь Іліон в огні

Запалає ахейському.”

ПАЛІНОДІЯ

О ти, красуне, мами прекрасної

Ще краща дочко! Ось тії ямби злі –

В огонь їх кинь або, зім’явши,

З вітром пусти на Гадрійське море.

Ні Діндімена, мати богів, ні Феб,

Дельфійський житель, так не стрясуть жерцям

Їх душ, ні Вакх, ні корібанти

Так не гримочуть лункою міддю,

Як та гнівливість: не вгомонять її

Ні меч норіцький, ні каламуть морська,

Ні лютий пломінь, ні Юпітер,

Хай він у громі на землю рине.

Дрібні частинки, взявши їх там і сям,

Додати мусив, кажуть, Япета син

До глини, ліплячи людину,-

Так нам прищеплено й норов лева.

В жахливий спосіб через гнівливість цю

Фієст загинув. Саме вона змела

З лиця землі міста високі

Аж до основ їх, і ворог тут же

На місці мурів землю заорював…

Тому зласкався, я ж бо ще в юності,

В солодкий вік, швидкі ті ямби

Зопалу став укладати; нині ж…

Цю злобу нині я замінити б рад

На ласку тиху, тож поверни мені

Свою прихильну душу, поки

Пісню покутну тобі співаю.

ДО ТІНДАРІДИ

З Лікея часто Фавн у Лукретіл мій

Майнути любить. Літом він кіз моїх

Від сонця спечного рятує,

В дні дощові – од хльосткого вітру.

У темнім гаю то чебрецю скубнуть,

А то й суничку хитро приховану

Жінки козла, що потом пахне,

Та й не бояться зелених змійок,

Ні злого вовка – навіть козля мале,

Коли ті скелі й пагорби Устіки,

Й доли повторять, Тіндарідо,

Ніжним відлунням сопілки голос.

Богам я милий; видно, до серця їм

Мої чесноти, муза моя. Тебе ж

Тут ріг достатку повітає

Плодом рясним із моєї ниви.

В долині тихій, де прохолодніше,

До струн теоських пісню про те почнеш,

Як одного й того ж любили

І Пенелопа стійка, й Цірцея.

Легке лесбійське тут попиватимеш

У милій тіні. Звади не зчинять тут

Семели син і Марс; не будеш

Кіра лякатись, що він, ревнивий,

Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве

З твого волосся – що йому опір твій? –

А потім, п’яний од бажання,

Грубо порве й твій невинний одяг.

ДО КВІНТІЛІЯ ВАРА

Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з рослин сади

Біля Катіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив.

Бо ж для тих, що не п’ють, біди одні приготував той бог.

Тільки в парі з вином – більше ніяк не розігнать гризот.

Хто про вбогість почне, війни тяжкі, випивши, річ вести,

Замість пісні тобі, Вакху-отцю, й милій Венері, хто?

В міру дар свій однак Лібер дає; бійку страшну колись

Рід кентаврів почав через вино з родом лапітів,- ось

Кара за перепій. В гніві страшний, Вакх і фракійцю мстить,

Бо, рвучись до вина, надто вузьку, п’яний, межу кладе

Він між злом і добром. Я ж не почну, о Бассарею, ні,

Без бажання твого тирсом трясти і з таємниць твоїх

Я плюща не зірву, лиш угамуй берекінтійський ріг

І тимпан той страшний: сліпо за ним Самовдоволення

Вже крокує й пиха – ніс догори – пустоголова йде,

Вірність – для таємниць робиться склом щонайпрозорішим.

ДО ПРИСЛУЖНИКІВ

Грізна мати бажань палких,

Син Семели, а з ним – Вільність, пустунка та,

Вже забутій любовній грі

Нині кажуть мені знову віддатися.

Вже Глікера ясна мене

Палить: гасне при ній мармур із Паросу.

Палить мила задирливість,

Вабить вогник очей: горе, хто гляне в них!

Геть Венера звела мене,

Кіпр покинувши свій, тож ні про скіфа вже.

Ні про кінного парфа я

Не співаю, бо їй, мушу лиш їй служить.

Гей, вербени і ладану,

Хлопці, й дерну сюди, й кухоль дворічного!

Може, швидше зласкавиться

Наді мною вона, взявши дарунки ті.

ДО МЕЦЕНАТА

Будеш пить сабін, Меценате, в мене,

Вершнику ясний, із простого кухля.

Той сабін я сам засмолив, наливши

В амфору грецьку

В день, коли вітав тебе люд в театрі

Так, що рідний Тібр і гора Янікул

Оклик той тобі жартома луною

Знов повернули.

Вдома цекуб пий, з-під давил каленських

Пробуй цінний сік, ну а в мене, друже,

Ні фалерн міцний, ні добірний формій

В кухлях не грає.

ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ

Ви Діану хваліть, ніжні дівчата, ви ж –

Феба, хлопці, хваліть буйноволосого

Латону вславляйте, Втіху владаря всесвіту.

Ви, дівчата, хваліть – що наймиліше їй:

Ріки, пасма гаїв Алгіда сніжного,

Темний ліс Еріманта,

Світлу зелень на Краг-горі. Ви –

Темпейські доли стільки ж разів хваліть,

Хлопці, й Делос ясний, де Аполлон родивсь,

Той, що братову ліру

Й сагайдак за плечем несе.

Хай тужливу війну, голод і мор од нас

І від першого з нас – Цезаря – він жене

Геть, на бритів і персів,

Співом тим уласкавлений.

ДО АРІСТІЯ ФУСКА

Хто не чинить зла, хто з життям у згоді –

Нащо лук йому чи списи маврійські,

Нащо сагайдак, у якім отруйні

Їжаться стріли?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сірти,

Хоч би мав зійти на Кавказ суворий,

Хоч би йшов у край, де Гідасп казковий

Хлюпає в берег.

Та і я було по сабінськім лісі

Йшов собі й співав про свою Лалагу;

Раптом бачу – вовк, та від мене втік він,

Зброї ж не мав я

.Справжній був хижак! На таких не щедрі

Ні розлогий ліс, володіння Давна,

Ні сухі піски, батьківщина левів,

Край нумідійський.

Кинь мене туди, де над мертвим полем,

Над гіллям сухим не війне весною,

Ген на край землі, де гнітить і небо,

Сіре й холодне.

Кинь мене й туди, де під ближчим Сонцем

Гине все живе,- гомінку Лалагу,

Милий сміх її, щебетливий голос

Чутиму й там я.

ДО ХЛОЇ

Мов сарничка, мене, Хлоє, сахаєшся,

Що, в гірських чагарях матір згубивши десь,

Навіть шепотом листя

Серед лісу стривожена.

Серце трепетно б’є, дрібно тремтить уся:

Там десь легіт війнув, там он листок гойднувсь,

Там-от ящірка звинна

Шелеснула в ожиннику

.Я ж бо, Хлоє, не тигр, не гетулійський лев,

Щоб у гніві сліпім пошматувать тебе;

Зрілій вже для заміжжя

Сором нені триматися.

ДО ВЕРГІЛІЯ

Хто при втраті такій волі б не дав сльозам,

Хто б соромився їх? Тужної пісні нас,

Мельпомено, навчи – ти, якій батько сам

Плинний голос і ліру дав.

Так. Навіки заснув милий Квінтілій наш.

То кого ж і коли знайдуть на світі цім

Вірність, Правди сестра, й Чесність без підкупу,

Щоб йому дорівнятись міг?

Скільки добрих людей нині в журбі стоять,

Ти ж таки над усіх тужиш, Вергілію.

Все ж не вернеш його: друга свого богам

Сам же ти довіряв не раз.

Хоч би струн ти торкавсь ще мелодійніше,

Ніж Орфей, що за ним навіть дерева йшли,-

Кров’ю, соком життя, вже не наповниться

Тінь, як тільки жезлом страшним

Між сумну череду, в Орк, зажене її

Бог Меркурій, його ж – не підкупити нам.

Сум, та й годі! Однак легше нам те знести,

Що не дасться поправити.

ДО ЛІДІЇ

Рідше чути стук у вікно до тебе,

Частий, дружний стук гультяїв-зухвальців:

Сон шанують твій, і притихлі двері

Люблять поріг свій,

Хоч, було колись,- їх замки рипіли.

Рідше й рідше все за вікном шепне хтось:

“Я, коханець твій, усю ніч тут мерзну, Лідіє, чуєш?”

Прийде час – і ти, вже в літах, оплачеш

Десь в глухім куті тих гульвіс під вітром,

Що нестямно дме, коли зійде ранній

Місяць на небі.

Ось тоді-то шал і жага, що наскрізь,

Мов огнем живим, кобилиць проймають,

Гризтимуть тобі серце і печінку,

Ранами вкриту.

Глянеш крізь сльозу, як весела молодь,

Зелен мирт і плющ темнолистий взявши,

Лист сухий вітрам, що з зимою дружні,

Дасть у дарунок.

ДО МУЗИ

І страх, і тугу, Музам довірившись,

Пущу з вітрами – хай по воді морській

Розвіють їх: не хочу й чути,

Хто там на півночі острах сіє,

Кого боїться в Скіфії Тірідат.

Пімплейська Музо, діво, заслухана

В струмки дзвінкі, сплети віночок

Нині для Ламії з сонцелюбних

Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя,

Мій спів без тебе? Славить тобі його

Лесбійським плектром личить. Музо,

Й сестрам твоїм на ладу новому.

ДО ДРУЗІВ

Лише фракійці б’ються, вино п’ючи,

Для втіхи дане; варварський звичай цей

Забудьте, хай не бачить крові

Вакх, бо він любить і міру, й згоду.

Ганьба та сором – серед світильників

І вин добірних перським ножем грозить!

Безбожні свари ті облиште

Й ляжте, на лікоть опершись, друзі!

Ждете, щоб з вами я і собі надпив

Того фалерну? –

Хай-но признається

Брат Опунтійської Мегілли,

Хто йому в серце влучив стрілою.

Баришся, бачу…

Що ж, то не питиму,

Хоч як благайте.

Кожна любов твоя

Вогнем не ницим, не ганебним

Палить тебе, й благородній тільки

Здаєшся звабі.

Ну-бо, шепни мені –

Мовчати вмію…

О нещасливцю мій!

Яка ж тебе Харібда мучить,

Гідного кращих дарів любові!

Яка ворожка протверезить тебе

Фессальськнм зіллям, знахар чи бог який?

З оков триликої Химери,

Друже, тебе вже й Пегас не вирве.

ДО АРХІТА

Ти, хто ті землі, й моря, і піски зрахував незліченні,

Нині, вшанований жменькою праху,

Біля Матіна лежиш, край шумливого моря, Архіте.

Що ж помогло тобі, смертній людині,

Те, що ти духом своїм у безмежнім ширяв собі небі,

Кругле склепіння довкіл озиравши?

Вмер же й Пелопа отець, що з богами сідав до бенкету,

Вмер і Тіфон, небожителем ставши,

Як і володар Мінос – а йому довірявся й Юпітер! –

Як Пантоїд, що до темного Орка

Вдруге спустивсь, хоч довів, пізнавши свій щит, що троянський

Час пам’ятає, і визнав, що тільки

Шкіра та жили його – темнокрилої смерті здобуток.

Сам же ти свідок: він знав незрівнянно

Справжню природу речей, але всі будем стежку топтати

Ту, що провадить до вічної ночі.

Фурії жертвують всіх – чи Марсу на втіху криваву,

А чи у морі ненатлому топлять.

Гинуть усюди щодня то юнак, то старий – нічиєї

Не пощадить голови Прозерпіна.

Звів з цього світу й мене, іллірійською хвилею вкривши,

Нот, Оріона західного вісник.

Ти ж, мореплавче, прошу, не вагайся піском тим летючим

Кості мої непоховані вкрити.

Хай за твою доброту на ліс Венузійський скерує

Евр увесь гнів, гесперійської ж хвилі,

Згубний, нехай не торкне, і хай справедливий Юпітер

Шле тобі щедро дари звідусюди,

Як і могутній Нептун, охоронець святого Тарента.

Нехтуєш тим, що спокутують гріх твій

Діти невинні твої? А можливо, й тебе ще спіткає

Долі різкий поворот і відплата,-

Ні, не зоставиш мене, глухий до благань цих безкарно,

Жертви ніякі тебе не врятують.

Кинь же три жменьки піску, хоч спішиш,- невелика загайка –

Потім рушай собі далі в дорогу.

ДО ІКЦІЯ

Невже це правда, Ікцію мій, що ти

Скарбами Сходу марити став – і ось

На тих сабейців непокірних

Меч наготовив, на персів – пута?

Яка з чужинок, милого втративши,

Тобі прислужить? Знатний юнак який,

Що звик на лук дідівський класти

Стріли серійські, тепер, змастивши

Волосся нардом, келих наллє тобі?

Отож під гору плине потік стрімкий,

А Тібр – од моря: вірогідним

Стало все це, якщо ти, подавши

Такі надії, раптом міняти став

Сократа мудрість, книги Панеція,

Що так скуповував, а з ними

Й друзів усіх… на іспанський панцир!

ДО ВЕНЕРИ

О Венеро, владарко Кніду й Пафу!

Милий Кіпр покинь і в той дім чудовий

Злинь, де жде тебе, запаливши ладан,

Ніжна Глікера.

Син гарячий твій і широкошатні

Грації, і німфи стрункі, і Юність,

Рада лиш тобі, і Меркурій з ними,-

Хай поспішають.

ДО АПОЛЛОНА

Про що благає Феба промінного

Співець, як тільки в храмі вино йому

Прозоре ллє? –

Співець не хоче

Ні калабрійських отар добірних,

Ні жнив багатих, слави Сардінії,

Не прагне грошей, кості слонової,

Ні тих лугів, де тихий Ліріс

Хвилею мляво свій берег лиже.

Каленські грона той, кому дано їх,

Нехай зрізає, щоб попивав собі

Купець із чаші золотої,

Вдало продавши товар сірійський.

Не раз на рік він, любленець долі, плив

Судном безкарно через Атлантику.

Мене ж тим часом лиш оливки,

Мальви легкі та цикорій живлять.

Одне прошу лиш: хай у здоров’ї я,

Латони сину, тішусь майном своїм.

А світлий розум мій і ліра

Хай не лишають мене й на старість.

ДО ЛІРИ

Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш

Те, що ми в гайку на дозвіллі склали,-

Довго буде жить,- на ладу латинськім

Грай нині, ліро!

Вперше струн твоїх дотикавсь лесбієць,

Мужній воїн той, коли бій влягався

Чи коли судно завертав під берег,

Бурею гнане,-

Славив Вакха, Муз і Венеру владну

З тим, хто все при ній – пустотливим сином,

Славив Ліка він, його чорні очі

Й кучері темні.

О дзвінка красо Аполлона! Втіхо

За столом богів, насолодо в праці!

Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій

Кличе побожно.

ДО АЛЬБІЯ ТІБУЛЛА

Надто вже не сумуй, Альбію, втративши

Ту Глікеру їдку, не побивайся так,

Що, не вірна тобі,- вже при молодшому,

Кинь-бо слізні пісні свої!

Лікоріда в огні: Кір полонив її,

Ніжночолу, а сам тільки Фолоєю

Непокірною снить, хоч до вовків скоріш

Сарни будуть горнутися,

Ніж Фолоя б жила підлим перелюбом.

От Венера, бува, ніби на жарт лихий,

Лучить мідним ярмом саме таких, які

Різні вдачею, виглядом.

Нині, певно б, і я краще кохання мав,-

Руки в’яже, однак, вільновідпущена

Міртала, що кипить, наче розбурхана

Хвиля побіч Калабрії.

ДО СЕБЕ САМОГО

Нечасто й скупо я шанував богів

У дні блукання, хибної мудрості

Служитель ревний; нині ж мушу

Вивести човен на ту дорогу,

Яку покинув. Сам же Дієспітер,

Що тільки хмари тне блискавицею,

Сьогодні з громом при погоді

Коней прогнав – і стряслася глухо

Земля незрушна, води річок пливких

І Стікс, а далі – й Тенара край сумний

Здригнувсь, і ген, аж до Атланта,

Все загуло. Так боги міняють

Нужду на велич, гордої слави блиск –

На тлінь ганебну. Доля, крилом б’ючи,

Вінок зірве з одного, хижа,

Й іншого ним увінчає радо.

ДО ФОРТУНИ

Могутня діво, владарко Антія,

Ти, що спроможна смертних людей знести

З низів увись, а дзвін тріумфу

На похоронний обряд змінити,

Тебе благає вбогий наш люд сільський;

Морській богині, шле молитви тобі

Усякий, хто карпафську хвилю

Крає судном із віфінських сосон.

Суворі даки й скіф, що конем гаса,

Міста й племена, й Рим, у війні палкий,

І мати східного владики,

Й горді тирани тебе бояться,

Щоб ти стопою раптом не вибила

Колон опорних, щоб не гула юрба: “До зброї, гей!” –

Тоді й лякливих

Будить цей клич – і схитнеться влада.

Поперед тебе грізно й розмірене

Йде Неминучість, вірна слуга твоя;

Гаки, клини й для брусів цвяхи,

Й олово в мідній правиці має.

В одежі білій Вірність з Надією

Тебе шанують, не відступаючи

Й тоді, коли палац лишаєш,

Білий свій одяг змінивши темним. А люд лукавий, як і повія та,

Втече, невірний; вина всі випивши,

Чкурнуть і друзі, щоб пліч-о-пліч

З тим, хто в біді, під ярмо не стати.

Тож захищай ти нашого Цезаря

В краю британів, цвіт юнаків плекай,

Щоб їхню силу поважали Східні краї і Червоне море.

Але ж – о сором! – скільки-то ран завдав

Брат брату в Римі! Що ж бо спиняло нас?

На що не йшли ми, нечестиві?

Хто вже занесений меч одкинув

Задля богів хоч? Де є той храм, котрий

Ми пощадили? То перекуй же нам

Щербатий меч, нехай він блисне

Проти арабів і масагетів!

ДО ПЛОТІЯ НУМІДИ

Як не славить богів мені

Гойно кров’ю бичка, ладаном, струнами? –

Ось Нуміда з Гесперії

В рідний край повернувсь їхньою ласкою!

Вже він всіх обціловує,

Та найбільш одного – милого Ламію:

Не забути ж йому про те,

Що наставник один був у дитинстві в них.

Разом змінено й тоги їм.

Хай же зблисне цей день в білім обрамленні!

Хай не лічать тут келихів!

Хай не слабне нога в танці салійському!

Хай, п’ючи, як у Фракії,

З Дамалідою Басе нині змагається.

Сипте, сипте трояндами,

Ніжним квітом лілей, миртом нев’янучим!

В Дамаліду вп’ялись усі

П’яним оком, вона ж, навіть не криючись,

До нового коханця вже

Пригортається так, наче лоза в’юнка.

ДО ТОВАРИШІВ

Аж нині пиймо!

Нині босоніж, гей,

Об землю вдармо!

Нині богам святим

За давнім звичаєм салійським

Щедро столи приберімо, друзі!

Бо ще недавно хто б то надпити смів

Дідівський цекуб, поки шалена ця

І Рим, і світлий Капітолій

В хворій уяві своїй топтала?

Від щастя п’яна, в колі розпусників

Уже й не знала, чим догодить собі

Й про що вже мріяти, та скоро

Влігся той шал: у вогні одне лиш

Судно вціліло; й протверезив її

Од вин Єгипту трепетний, справжній страх,

Як геть на хвилі під вітрилом

Повним помчала, за нею – Цезар

У сплесках весел. Так за голубкою

Шуліка рине, вправний мисливець так

Полює зайця в сніжнім полі,-

Вже він на ту страхітливу жінку

Ладнав кайдани. Але ганебної

Уникла смерті: меч не злякав її,

Не стала суднами прудкими

Тихого сховку собі шукати –

В свою палату, де лиш руїни вже,

Спокійнозора, входить, і змій їдких

Кладе до серця, й п’є всім тілом

Чорну отруту, й стає грізніша

В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй

Лібурнських суден, вже не пливти на них

Ані рабинею ступати,

Вслід за тріумфом гучним у Римі.

ДО ПРИСЛУЖНИКА

Хлопче, я не з тих, що про перську розкіш

Дбають над усе, про вінки добірні.

Не турбуйсь дарма, не шукай, де квітне

Пізня троянда.

Ось мій скромний мирт, і мені вже більше

Не годи нічим, бо й тобі він личить,

Як слузі, й мені, коли п’ю під тінню

Лоз виноградних.

КНИГА ДРУГА

ДО АЗІНІЯ ПОЛЛІОНА

З часів Метелла розбрат кривавий наш,

Причини воєн, хід їх і наслідки,

І долі гра, й вождів угоди,

Вісниці лиха нового, й зброя

В крові ще теплій, ще не відомщеній,-

Те все, непевне, викласти взявся ти,

На стежку ставши, де зрадливо

Тліє під попелом жар палючий.

Трагічна Муза хай на короткий час

Покине сцену, поки опишеш нам

Діяння ті – й меті високій

Знову служитимеш на котурнах,

О Полліоне, славний захиснику

Сумних підсудних, курії раднику!

Тобі ж далматська перемога

Лавром безсмертним чоло вповила.

Вже наче й нині чую ріжків хрипких

Відлуння грізне, ніби й сурма гучить,

Від блиску зброї он лякливо

Дибиться кінь, полотніє вершник.

Здається, чую голос вождів самих

На полі бою, в куряві, в славі їх…

Скорився світ, усе схилилось,

Осторонь – тільки душа Катона.

Юнона й інші, афрам прихильніші,

Боги, в безсиллі кинувши їх колись,

Югурті вже дають у жертву

Внуків його переможців славних.

Яке ще поле, вкрите могилами,

Полите кров’ю, нині не свідчить всім

Про чвари наші, про падіння

Веж гесперійських, медійцям чутне?

Які ще води, ріки які страшних

(1 votes, average: 5.00 out of 5)