Образ вовка у фольклорі Українців
Ця робота присвячена присвячена образу вовка, що стрілою пронизує фольклор українців, та наших предків індо-європейців. Причина її написання, перш за все, бажання розібратися чому з малечку я асоціюю себе з вовком, чому в казках, що розповідала мені бабуся вовк завжди “вовчик-братик” і не інакше. Зрозуміти чому образ вовкулаки не страшить на наших теренах, в той час як де-інде про них знімають страшні фільми? Нарешті пояснити собі та іншим чому отаман Сірко отримав собаче ім’я!
Перш за все потрібно розуміти хто є вовк і що він за один. Перш за все Canis lupus – Вовк звичайний великий лісовий хижак. Він може бути до метра заввишки і важити до 50 кг. Вовка, як відомо ноги кормлять, тому він прекрасно пристосований до тривалого бігу та різких ривків. Вовки живуть практично у всіх ландшафтних зонах, хоч найбільше вони розповсюджені у степах, лісостепах, тундрах ба навіть напів пустелях. Вони об’єднуються у зграї, що розпадаються на сім’ї навесні, щоб привести потомство. Головна здобич для вовка великі копитні. Це не більше ніж енциклопедична замітка. Тепер докладніше про ті якості, що роблять вовків схожими на людей:
– Вовк справжній мисливець. Крім власної спритності у полюванні використовує допомогу родичів, особливості ландшашту.
– Він благородний і справедливий – за нормальних умов він не буде нападати на противників слабших за себе.
– Він чистий – вовк не харчується падлом.
– Вовк вільний, свободолюбивий та самостійний, в той час як левів дресирують у цирках.
– Він безстрашний – б’ється до перемоги чи смерті.
– Вовк моногамний, виховує своїх дітей. У них немає перелюбів.
Оттакий вовк живе у середньоєвропейських лісах. Не дивно, що прадавні народи, що жили з мисливства хотіли бути схожим на нього. Культ вовка на наших теренах сягає сивої давнини, ще праіндоєвропейці мали тотемний культ цього звіра. То ж звідси випливає висновок, що всі народи індоєвропейської мовної групи матимуть відповідні культи та їхне відображення у фольклорі. Саме так стверджує професор Л. Залізняк, більше того він пропонує це як ознаку, що вирізняє цю мовну групу серед інших. За свідченням Геродота, уже стародавні слов’яни – неври вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людського образу
Це підтверджується зокрема засобами палеолінгвістики та порівняльної лінгвістики. У всіх індоєвропейців знайдені спільні слова, що означаються види дерев та тварин: дуб, береза, граб, бук, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх; Вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, кабан-вепр, заєць, змія, бобер; орел, журавель, ворона, тетерев, гуска-лебідь.
Аналіз фольклору європейских народів має образ хтонічного вовка, що пожирає сонце й зорі. Хоч з іншої сторони цей вовк хмара дає живильне молоко (дощ). У слов’ян йому протиставляється крилатий пес Семаргл-Переплут, що охороняє посіви та поїть їх дощем. Подібні образи існують у всіх індоєвропейських народів – від скандинавського Фефніра до індійської Сарами. Литовці та чехи називають Вечерницю (Hesperus – планету Венеру) – Вовчоюю зіркою, а саме Zwerinne/ Zwiretnice від zweris – вовк. У старовинних західнруських перекладах книги Іова слово звір відповідає вовку.
Порівняльна лінгвістика дає нам інші знання – наскільки важливими були вовки у житті европейських народів. Це можна простежити за кількістю похідних слів та понять від базового іменника. Тут правда потрібно враховувати прадавні табу – вовка називали: лютим, хазяїном, дяьком, братом, Іваном, сірим. Українці назвають другий місяць зими “Лютий”, що також називають вовчим часом. Цілий племінний союз полабських слов’ян називався “лютичі”. Чечени та інгуші називають вовка “борз”, звічти запозичена “борзая” – швидконога порода собак, та “борзий” – зухвалий. Вовк хижак тому Сканд. vargr означає вовка, розбійникака та злодія. Слова Волк і вор є спільнокореневими. В народних піснях слово вовк заміняють епітетом лютий, є достатньо причин виводити його від снк. кореня lu – рвати, мучати, грабувати. Крім того знаменно те, що прикметник лютый в місцевих говірках означає швидкий – “он лют бегать”, тобто швидконогий. На думку Якова Грімма старонімецке warg (готск. vargs, исл. vargr) спільнокореневі з враг, що в може також означати чорта.
Крім того наявність вовка у прислів’ях та приказках. Більш за все він пов’язаний із негативним наслідком промовляння у голос його імені: “сказал бы словечко, да волк недалечко”, “про вовка ричь, а – вовк на зустрич”, “про вовка помолка, а вовк у хату (или: у кошари)”, “nie wyzywaj wilka z lasu!”. Білоруси кажуть “Ему воук дарогу перебег” про людину, якій щастить. Українці казали, що “якби чортів грім не бив, вовки не виїдали, то їх би наплодилося, що й світу видно не було б”
Потрібно зазначити, стародавні вірування пов’язували вовка з Перуном – відповідно “Что у волка в зубах, то Егорий (Перун) дал”, таким чином забита вовком тварина сприймалася як жертва, що обіцяло хазяїну удачу. Так сама згадка про сіроманця при народженні теляти могла захистити його – “Це не телятко, а вовченятко”. Вовк, у народних повіррях, мая здатність переходу між світами. Ця його особливість зберегась у народній свідомомсті навіть після приняття християнства. Хоч треба відмітити, що реліктові конфлікти вовколюдів (індоєвропейців) з прадавніми семітами відбилися у характері ставлення до вовка. Якщо у давніх слов’ян вовк символ сили і перший з проміж ознак воїнського люду, то з приняттям християнства “вовка створив чорт…”
…Вони йдуть у бій без броні
Вони злі наче пси і вовки.
Вони гризли власні щити,
Їхні браття – ведмеді й бики.
Ні сталь, ні вогонь, ні на мить
Не могли їхню лють зупинить…
Так написано про берсерків у “Сазі про Інглінгів”. Слово “берсерк” (від “Ber”- ведмідь та Serkr – шкура) перекладається як воїн у шкурі ведмедя. Для тих що віддали перевагу вовчій було своє ім.’я – Ulfhednar (Ulf – вовк та Hedn – голова), відповідно вони були вовкоголові. У слав’янській усній традиції є згадки і про песиголових воїнів, але про них дуже мало “хороших” згадок. Пояснити це можна з огляду на те, що нащадки індоєвропейців ірану – тюркські кочові народи кількома хвилями прикочували у причорноморські степи. Їхніми символами були зокрема змії та пси. Навіть ім’я хана Ногая, що згадується у билинах – цар Калін на повірку означає собака. Думаю це достатньо пояснєю чому в українському фольклорі є песиголовці, що викрадають дівчат і величезна кількість змієборців.
Проте перед тим як юнак чи навіть хлопчик міг стати воєм, йому потрібно було пройти тривалий цикл тренувань-випробувань та відповідні ініціації. Стародавні народи вважали, що вбивши людину, навіть у випадку самооборони, чоловік наражається на неабияку небезпеку, дух померлого буде мстити йому та його роду. Останнє було набагато страшніше. Тому воїни, люди чий обов’язок боронити інтереси своїх родів приймали посвяти, що своєрідно відривали їх від свого роду і прилучали до “того світу”. Таким чином добивалися індивідуальної відповідальності воїна перед духами (душами) переможених ним ворогів.
Все починалося із лісового будиночка “на курячих ніжках”, що часто був оточений частоколом з черепами. Це був не що інше як чоловічий дім, стояв він у лісі тому, що ліс знаходиться поза межами обжитого, культурного простору, тобто до “того” світу він ближчий. На стовпах він стояв через те, що вся середньоєвропейська низовина є зона змішаних лісів та боліт – тому так і будували. Частокіл крім фізичного захисту провадив ще й світоглядне замикання ініціанта від світу, до якого він звик. Для індоєвропейців характерні двоступеневі ініціації. Перша стадія – розірвати зв’язок претендента із звичним світом, ритуальна смерть, що означало початок лімінальної фази. В цей час хлопець помирав як людина і народжувався як вовк, рідше пес чи ведмідь. В цей час ініціант мав поводитись як звір – полювати, грабувати зневажати мораль та інші людські цінності. Для того щоб довести свою значимість і набути відповідного досвіду хлопці вовки нападали на сусідні селища та навіть ходили у далекі походи. При цьому вони імітували поведінку тварин – вили, гризлись, імітували рухи. Звідти зокрема вовчий стиль рукопашу розрахований на дію в групі, що різнився від ведмежого – індивідуального. Так з’явилися терміни “вовчий поступ”, Зокрема вої Волхва Всеславовича “…рубить старова да малова, не зоставляє в царстві на розплод…” втім “…і тільки залишають по вибору – душечки красні дівиці…”. Таким чином ми торкаємся жінки, як частини переходу від хлопця до чоловіка. Є досить багато матеріалів про те, що в чоловічих домах жили дівчата, які виконували функції жриць діви-войовниці. Останне з тверджень потребує більш грунтовного дослідження, бо Мокош, не дуже пасує до цього образу, в той самий час, як греки вважали що на наших теренах живуть амазонки. Таким чином у європейській традиції укріпився шлюб – умиканням. Про нього свідчать величання дружби “вовком”, пісні в яких ввесільний поїзд змальовується як ватага розбійників чи вовча зграя та казки в яких головний герой тікає разом з прекрасною дочкою Баби Яги, Кащея чи Змія.
Після кількох років тренувань та набуття потрібного досвіду ініціант мав пройти фінальне випробування, щоб довести свою гідність нового статусу. Їх існувало величезна різноманітність від полювання на вовка з одним лише ножем і перепливання Дніпра із каменем у руках до вдалого розбійного рейду чи голови вбитого у чесному бою супротивника. Після цього із хлопця знімали шкуру вовка, “вовчий пояс”, іноді ритуально вбиваючи в ньому звіра. Та інсценували народження молодого чоловіка – прорізання через хомут. Також розв’язують “вовчі пояси” та дають нову одіж. Важливим елементом було ім’ярічення – “хрещення” новим ім’ям, що мало відповідати особистісним якостям парубка, проявленим під час лімінальної фази та випробувань. Крім того, якщо під час ініціації хлопці не стриглися і не голилися – бо волосся, шерсть єднає людину з тваринним світом, то з “вовків” вистригали людину. Таким чином із звіра народжувалась нова людина – повноправний член суспільства, брат, чоловік, що вже мав право одружуватись.
Далекими відгомонами тотемістичних ініціальних ритуалів є легенди про вовкулаків Слово вовкодлак (вовкулака) так і розшифровуєть вовк + длак(шерсть, руно), себто вовча шкура, або той що носить вовчу шкуру.
Вовк у системі тотемістичних вірувань – уявленнях про кровні зв’язки даного роду чи племені з певним тваринним “співродичем”. Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, “надчуттєві” якості, завдяки яким вона може надавти людям як своїм братам і сестрам певної помочі. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їм цінні риси – гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо. Відповідно до цих вірувань жителі полісся побачивши у лісі вовка казали – “І я вовк”, кликали його “Іваном-братом”. Побутувало вірування у Білого Вовка – князя і прародителя усіх вовків. Першопочатково він був утіленням світлих, сонячних сил. В казках вовк супроводжував Перуна та Даждьбога. Тому в казках він як правило допомагає головному герою.
Важливо, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.
Зокрема у роботі “Релігійні вірування літописних слов’ян” наводиться такий фрагмент : “Поверталися два брати з поля додому. “А що, Грицьку, дуже боїшся ти вовків?” – питає старший брат меншого. “Не знаю,- відповідає той,- я їх зроду не бачив”. “А от побачиш”,- каже старший брат. І – тут пішов за могилу, що була при дорозі. Там вийняв з кишені два ножі, встромив їх у землю й перевернувся між них через голову. Не встиг Грицько й “почухатися”, як з-за могили показався здоровенний сірий вовк. Злякався Грицько й кинувся за могилу в той бік, куди пішов його брат, але замість брата побачив там ножі, що стирчали з землі. Він швидко висмикнув їх і прожогом кивунся додому, а за ним біг вовк із жалібним виттям, у якому він не міг упізнати голос брата. Не раз пробував нещасний вовкулака пробратися додому, але блискучі зуби собак, що скажено кидалися на нього, примушували втікати. Хуторяни потім часто зустрічали в околицях худого вовка із сльозавими очима, пильно націленими на вогник у тому місці, де готували вечерю для косарів. Якось вночі страшне собаче валування на дворі розбудило Грицька. Він вийшов з хати; дивиться – собаки шалено кидаються на вовка, що забився в куток кошари. За Грицьком вийшов і батько. Він одразу ж здогадався, що то за вовк. Швидко підійшов до нього, схопив його за барки й щосили трусонув. Шкура на вовку репнула й з неї виліз брат Грицька. Коли ж усі заспокоїлися й колишній вовкулака, що сидів за столом у хаті, вгамував свій голод, то на запитання матері: “Синочку-голубчику, що ж ти їв, як вовкулакою був?” казав: “Облизував на деревах ті місця, за котрі люди бралися руками,- тим тільки і жив”.
Таким чином культ вовка почався із шанування звірів, особливо великих і сильних. При цьому звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у “Слові о полку Ігореві” князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Заєць, Півень й багато інших.
Стародавня стаття: “Толкованіє имен человіческих” подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Автор погрожує: “Хто приймає вовче ім’я, той “вмісто світа тму удержав, душу свою погубит!” В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; наприклад вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, – на ліс та на ловецьке зайняття. Крім того у культ тотема входило перерядження тотемом, танці та ігри, якими було в нас ходжен-ня з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів. Досі він зберігся у формі казок, приказок. Крайньою формою вираження підсвідомого є лікантропія – усвідомлення себе вовком, ця хвороба відома ще з середньовіччя, але досі її не змогли гідно пояснити, бо люди ототожнюють себе тільки з вовками і ні з якими іншими тваринами.
Таким чином в цій роботі розглянуто вовка в світлі фольклорного, історичного та релігієзнавчого вивчення. Оскільки джерела вивчення досить обмежені, то дуже важливо консолідувати матеріал що вивчався різними галузями науки, щоб на грані їх поєднання знайти істину.
Вовк – грізний, сильний та швидкий хижак середньоєвропейських просторів. Давні люди, що населяли ці місцевості зробили його своїм тотемним символом, оскільки у обряди входили ритуали перевтілення у тотемного звіра – пізніше у різноманітних ініціальних обрядах ініціацій у соціально-вікові групи широко використовували символіку та обрядовість. З писемних джерел відомо про вовко-, песо-, ведмедьолюдей воїнів. Вони ходили у бій у шкурах відповідних звірів та входячи у бойовий транс перевтілювались чи впускали в себе дух тотемного звіра, що жахало супротивника та додавало співплемінникам сили та натхнення. Варто зазначити, що вживання наркотичних речовин перед боєм є не доведеним, в той час як використання таких під час ініціацій фіксується багатьма джерелами. Пізніми проявами перевтілень є легенди про вовкулаків та січовики-запорожці. Останні за переказами перекидалися вовком чи хортом і в такому вигляді перемагали ворогів. Зокрема загальна назва козаків – сірома корелює з сіроманець – вовк, а прізвисько кошового отамана Івана Сірка – з повсяклюдною кличкою собаки. Таким чином вони продовжували традиції Києворуських князів, що також мали дивну здатність перетворюватись як у “Слові о полку Ігореві”. Більше того лінгвісти стверджують, що волхв споріднений до волк, а з останніми волхвами боролися в XIV ст., через V віків після хрещення Русі. Доречі ця дата стала переломною у відношенні до вока серед священнослужителів – християнство, як релігія Пастуха та овець його не могла прихильно ставитись хижака. Відмінність між східною Європою та західною зокрема полягає в різниці християнств – католики підім’яли під себе більшість місцевих вірування, а потім залізною рукою інквізиції викорчували всю єресь. В той час як православні перенесли більшість своїх символів та вірувань у нову віру. Таким чином вовкулака то нещасний хлопець, якого дівка чи чаклунка перетворила на вовка, а вервольф – сам злий чаклун, що вступив у зговір з нечистим та знущається з людей. Аналіз багатьох фольклорних джерел приводить до розуміння, що лікантропія та оборотництво це одна з сторін старовинної медалі – свідомості лісових мешканців стародавньої України. Іншу медаль викарбуємо ми: або знищимо вовків так і не навчившись жити у гармонії з природою чи нарешті візьмемо собі найкращі риси цього лісового мисливця.
Список використаних джерел:
1. Власова М. Русские суеверия: Энциклопедический словарь. – СПб.: Азбука, 2000.
2. “Історія релігії в Україні”. Т.1: Дохристіянські вірування; Прийняття християнства. – К.: Укр. Центр духовн. Культури, 1996.
3. Зап. Т. Данилюк і Н. Баран 1990 р. в с. Нуйно. – Поліська дома: Фольклорно-діалектологічний збірник. (Посібник для вчителів) / Упорядкування В. Давидюка і Г. Аркушина. – Вип. І. – Луцьк, 1991. – с. 65.
4. Залізняк Л. Л. Новітні міфи в індоєвропеїстиці Східної Європи //Археологія. – 2002.
5. Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. – К. Бібліотека українця, 2004
6. Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. В 6-ти ТОМАХ. http://litopys. org. ua/hrushukr/hrushe. htm
7. Ссимвол “волк”, http://www. canislupus. ru/
8. Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований в связи с мифическими сказаниями других родственных народов. В трех томах. Том 1. – М.: Современный писатель, 1995.
9. Элиаде М. ОБРЯДЫ И СИМВОЛЫ ИНИЦИАЦИИ:БЕРСЕРКИ И ГЕРОИ Перевод Д. Громова по M. Eliade. Rites and Symbols of Initiation. N. Y., 1965.
10. Громов Р. О ратном деле и воинском искусстве http://paganism. ru/
11. Ефремов К. Мифы народов мира:Короли и медведи http://www. znanie-sila. ru/
12. Пашинина Д. Оборотничество и оборачивание http://werewolfs. ucoz. ru/
13. Поярков А. Серый волк http://heathen. narod. ru/
14. Петров Ф. Н. Индоевропейская есхатологическая традиція на материале скандинав ской і зороастріческой мифологии. Известия Челябинского Научного Центра, вып. 1 , 2000
15. Балушок В. Г. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. – Львів – Нью-Йорк: В-во М. П. Коць, 1998. – 216 с.: іл..
16. “Історія релігії в Україні”. Т.1: Дохристіянські вірування; Прийняття християнства. – К.: Укр. Центр духовн. Культури, 1996.
17. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу.-К., 1992.
18. Вагурина Л. М. “Славянская Мифология. Словарь-справочник”,
М. изд. “Линор &; Совершенство”. – 1998.
19. Михайличенко Г. Б. Асиміляція літературно-фольклорного досвіду на прикладі літературної казки. Вчені записки “ТАВРИЧЕСКОГО НАЦИОНАЛЬНОГО УНИВЕРСИТЕТА” Выпуск N 6 (45)
(2 votes, average: 3.50 out of 5)